— "Поідь синку; а то засидівся дома… Тобі, мабуть, скучно… якийсь ти не веселий…"
"Ні, матусю! то вам так здається, а мені весело, як и за-всігди."
Жучиха тихенько повела головою; а Семен попросив Соню заграть ту Бетговенову сонату, котру вона грала того вечора, як Оскерко перевертав ій ноти. Соня не одмовила й заграла. Жук знов так як и тогді дивився на Соню й так як й тогді поціловав іі в подяку…
И на сей раз Жук, цілуючи Соню, почувствовав, що кров підходить в голову! в висках у ёго застукало, наче молотком, а в серци почулось ёму чувство — не злоби й ревности, як в перший раз, але якесь мягке, тихе, ніжне, спокійне чувство…
Минали дні. Жук становився все смутнійш и все більш и більш слідив за Сонею. Прийде Оскерко — Семен з Соні и очей не спустить, так и ходить слідом за нею, насторочить, мов заяць, уши, силкуючись піймать кожне слово и Оскерка и Соні. Розійдуться — Семена візьме сором від того, що він слідить за сестрою.
"Та що ж отсе діється зо мною! Господи! сам себе не розберу… чи не зсунувся я з глузду!.. Чого отсе я за нею сліджу… яке мені діло!… аж я своім висліджуванєм заподіваю и собі и ій велику наругу…" думав Жук.
Трудний час наступив для Семена: кожен раз, як приходив Оскерко, Жука кидало в пропасницю… Нема Оскерка — Жук вірить, що Соня ёму правду сказала, що вона не любить Оскерка, й не може ёго любити… Появиться Оскерко, заговорить з Сонею — для всіх очевидно, що Соня витає ёго тілько віжливо, як и кожного гостя, одному Семенови здається щось инче.. Залізе зараз до ёго в душу сумлінє и мов якийсь голос невидимий шепче ёму, що Соня не сказала ёму правди, що Соня кохає Оскерку…
Соня не могла не запримітити, що брат слідить за нею, що він ніколи не покидає іі на самоті з Оскеркою. И не досада брала іі на Семена, але ій становилось якось приятно: хоча вона й не могла зрозуміть, чого для неі приятно висліжуванє Семена.
Наступив великий піст; на дворі запахло весною, сніг починав розтавать. На первім тижни, по заведеному звичаю, Жучиха з усією семєю говіла. Вернувшись у вечері од сповіди, Жучиха лягла раньше від звичайного спать; Семен сидів з сестрами. Розмова йшла про Джура, бо не за довго до того прийшов від ёго лист. Рися впала в смуток и пішла до себе в кімнату, Соня и Семен остались у двох и вели розмову: чи буде Рися щаслива за Джуром… Зозуля на годиннику прокуковала десять раз. Соня встала, щоб ити спать.
"Трівай ще трохи Соню! посидь!.. Мені щось дуже скучно на душі," сказав Семен.
Соня сіла й одповіла: "ну, добре, посижу, тілько з умовою: щоб ти сказав мені по правді те, про що я спитаю…"
"А хиба я коли брехав тобі?" спитав іі Жук.
— "Ні, сёго не було… та так… якось… знаєш…"
"Ну, кажи: — що?"
Соня підійшла близше до Семена, стала перед ним, положила своі руки до ёго на плечи и сказала:
— "Ну, гледи ж Сеню! говори правду; кажи: від чого ти такий скучний?"
"Хто?.. я?.. я, здається… та з чого се ти взяла?.."
— "От — бач! бач!.. вже й починаєш викручуваться… й не хочеш прямо сказать!.. от — се вже не гарно."
Семен замислився; він не ждав, щоб Соня дала ёму таке питанє, и не знав, що ій одповідать.. Брехать не хотілось, а правдивоі причини свого сумованя він и сам мабуть собі не вияснив.
— "Так що ж?" допитувалась Соня, "скажеш, чи ні?"
"Що ж казать тобі?.. я й сам не знаю, що зо мною… здається, я й не скучаю… а так щось… таке иногді найде на мене, що й не второпаю, що діється зо мною… часом приходить думка, чи здоровий у мене мозок…"
— "Я вірю тобі… може ти й не знаєш причини; бо може чи й шукав іі. Хочеш, я тобі поможу: давай шукать разом причину твого смутку…"
Жук всміхнувся и сказав: "Гм!.. давай, коли не хочеш ще спать."
— "Тебе ніхто нічим не образив?" спитала Соня.
"Ні, ніхто."
— "А Оскерко?… За що ти на ёго сердишся, за що ненавидиш ёго?" и Соня скинула на Семена довгий допитливий погляд.
Семен почервонів, у висках у ёго застукали жили… Одначе він посилкувався усміхнуться и одповів:
"Оскерко!.. що ти!.. чим би він образив мене?"
— "За що ж ти ёго ненавидиш?"
"За те, що він тебе кохає…" одповів Жук и обвів своіми руками кругом Соніноі шиі.
Соню кинуло в жар… вона почувствовала, що руки Семена горячі наче огонь: нагнулась до ёго чола, приложила губи — од чола несло жаром… Обоє мовчали…
— "Пора спать!" проговорила швидким нерівним голосом Соня, поціловала ще раз Семена и не пішла, а побігла в свою кімнату.
Рися вже спала. Соня не роздягалась, а впала на коліна перед образом Пречистоі и горяче молилась! губи іі не розкривались, видно було, що вона молилась без слов… Матове лице іі, освічене матово-блідим світом лампадки, здавалось на той час чимсь не земним; дивлячись з боку, можно було сказать, що то сама правда, сама чистота и невинність моляться перед образом Пречистоі!… О, гарна, дуже гарна була в ту хвилину Соня! здавалось, що округ неі стоіть якийсь ореол божественности, котрий боронить, щоб ніхто смертний не підійшов до Соні, не перебив іі високоі чистоі и святоі молитви… бо й справді в той час уся Соня ввійшла в молитву, в огляданє Бога… вона уся тогді була молитва!…
Довго так стояла Соня, потім тихенько підвелась, глянула округ себе, ще раз звела очи на образ и в пів голоса промовила: "Господи! одверни ёго від мене, а мене від ёго!"
X.
З того часу Соня стала держать себе по троху геть од Семена, силкуючись так, щоб він того не запримітив. Як тілько вони зоставались сам-на-сам, Соня завжді виходила з свого звичайно спокійного стану; то холод то жар перебігали по іі жилам; вона якось мучилась; бесіда не йшла и залучивши першу хвилину, Соня спішно виходила з тієі кімнати, де сидів Жук, и не верталась вже туди, покіль не приходила мати, сестра або ґувернантка.
Семен одначе спостеріг Соніні заміри и хоч не силковався не зоставаться сам-на-сам з Сонею, одначе, коли вона виходила, ніколи не застановляв, не заперечував іі йти… А тим часом Жучиха запримітила, що з сином іі день-за-день щось не добре діється, що він все більш и більш нудиться и ніщо ёго не розважає. Приіде Віренко — и з ним Семен не той, що був колись; бесіду веде він не так вже жваво, а якось вяло, з неохотою… Стане Жучиха радить синови, щоб він поіхав куди небудь, розважився: Семен махне рукою и скаже: "не хочу! чого я поіду?!.. мені дома добре, не скучно… З чого ви, матусю, берете, що я скучаю, нуджусь?.. мені весело…"
— "Не гніви, синку, Бога, не обманюй матери!.. я й бачу и серце моє чує, що щось у тебе не гаразд — та не розберу, що й від чого… Сказать би: закохався ти, — так, здається, ні в кого… А може — хто тебе знає! — хиба мало людей… так щож, коли кохаєш, нічого таіться… Бог помоч… одружись…"
А Жук на таку річ ціловав материні руки, та заспокоював іі, що з ним нема ніякоі переміни. Жучиха слухала, з недовірєм хитала головою и думала, як-би вивідать правду; и з пан-отцем радилась и акафисти правила и Богови молилась — все не помагало!..
Наступила весна ві всій своій красі: ліс и земля убрались в нову свіжо-зелену одежу; вишні и яблоні вкрились білим цвітом: загули бжоли, защебетали жайворонки, посипались трелі соловіів, усе ожило, усе повеселіло!.. Тілько на Семена буцім ніякого впливу не зробила весна!.. По прежнёму ходив він замислений и смутний. До хозяйства брався якось не жваво: прийде до ёго Павло Миронович, стане Семен балакати з ним про сійбу, про садженє тютюну, слухає, дає поради, загадує те и те зробить: — але усе те Жук сповняв наче по приказу, наче длятого тілько, щоб хоч з формального боку показать матери, що він не нудиться, що він щиро береться за хазяйнуванє!.. Одно слово: все те робив Жук для виду тілько, в душі ёго залягла якась апатия до усего… Навіть шутки Рисі, котрі він було сам визиває, тепер стали сердить ёго…