Не будемо говорить про радість Семена, про загальну радість усего Жучишиного дому – про ту радість, яка витала и світилась у всіх на лицях від одужованя Соні…
Минуло ще з місяць, чи й більше: Соня зовсім поправилась. Жук, не заводячи за увесь сей час ні разу розмови з Сонею про своє коханє, став тепер радиться з матерю, яким би побитом краще приступить до Соні?
— "Треба, синку, з осторогою!.. підождемо трохи!.. нехай ще вона поправляється, а я щось придумаю."
Семен спустився ві всім на матір.
Зближалось 29. Липця, день народженя Рисі, котра вступала в 18-ий рік свого житя. Жучиха задумала святковать сей день як ради Рисі, так и ради видужаня Соні.
"Треба зъіздить до Віренка," сказав Жук матери, "давно я в ёго не був."
— "Конечно треба!" одповіла мати.
"То може б и Соня поіхала з тобою, щоб подяковать Віренчиху… вона кілька раз заіздила до нас за час недуга Соні, а з нас ще й досі ніхто не був у неі… не гарно."
Згодились, щоб другого дня з-ранку Семен з сестрою и Сонею поіхали до Віренка. Соня була якась весела, задовольнена сама собою. Підійшовши до Жука, вона сказала:
— "Сеню! хочеш — я заграю ту Бетговенову сонату, що колись ти бажав?"
"Заграй!" одповів Жук.
Соня грала з страстю и та страсть, наче луна, наче електрика обзивалась в душі и в серці Жука: він не зводив своіх очей з Соні… Соня скінчила; Жук сидів мовчки…
— "И не подякуєш?" сказала до ёго Соня. "Мабуть не гарно я грала, бо давно таки не грала! за час недугу не присідала до рояли."
"Чи ти не втомилась?" спитав іі Жук, дивлячись на іі блескучі очи.
— "Е, ні! мені так гарно якось на душі, так весело, що й сказать не можна… все б грала, та грала. Думала: тебе розвеселю; аж ні! чого ти такий смутний?
"Я? — так собі…"
— "Ні, не так!… я знаю!" И Соня впилась своіми очами в вічи Жука… В серци Жука піднималась давнішня хуртовина; він збирав усі сили, щоб вдержаться, щоб нічого не сказать Соні, боячись, щоб знов чого не сталось не гаразд…
Жучиха сиділа в другій хаті з Рисею. Жук встав и намірився ити до іх. Соня загородила ёму дорогу и сказала:
— "Чого се ти від мене тікаєш, Сеню?… Я хочу поговорить з тобою… хочу дать тобі одповідь на твоє питанє…"
"Яке?"
— "Забув!.." в голосі Соні почулись слёзи.
Жук взяв іі за руки и сказав: "Ну, ну, кажи-ж: що ти хотіла? ну!.. серце, Соню!.."
— "Ти забув… знаєш: у саду питав мене — ще до мого недугу…"
Жук не знав, що діяти… він боявся промовить слова… недуг Соні страшною манією стояв перед ним…
— "Памятуєш: питав про щастє… казав: чи хочу я твого щастя… бери ёго!"
Соня схилила свою голову на плече Семена. Семен стиснув іі и кріпко, кріпко поціловав… хвилин три ніхто не промовив ні слова…
"Ти любиш мене, Сонечко? ти моєю будеш?.."
— "Буду!.. твоя, твоя на віки!" и знов замовкли, тілько чулось довге цілованє. А стара Жучиха дивилась на іх з другоі хати и слёзи радости виступили на іі очах.
"Ходім до нені! ходімо, скажемо ій!" говорив Жук.
— "Ходім!" одповіла Соня…
XII.
В хуторі у Віренка було одно любиме місце біля дому, де, в вольну годину, любив він спочивать: під вікнами стояло дві дикі старі престарі груші; стояли вони одна супротив другоі; гілє іх сплелось між собою так густо, що вийшов такий намет, в котрий ніколи не проглядувало сонце. Біля сих груш Віренко завів цвітник, між грушами всипав землю піском, поставив стіл, ослін, и сидячи тут оглядував своє господарство; бо справді з сего місця воно було як на долоні.
Під сими ж грушами у холодку грались завжді за доброі години Віренкові діти. В сему ж холодку застав Віренка з дітворою и Жук.
Віренко зрадів гостям.
"Поздоровляйте мене!" сказав Жук, цілуючись з Віренком. Голос ёго оддавав щирою радістю, лице наче сяяло…
— "3 чим? кажіть!" спитав Віренко. "Кассу затвердили?"
"Ні, не те!… я женюсь!"
— "0ттак!.. час добрий!.. А кажіть, з ким?"
"З нею!" одповів Жук, указуючи на Соню.
Віренко подивився на Жука таким поглядом, у котрому можно було зрозуміть, які думки вскочили в голову Віренка. "Чи в своім він умі?" подумав Віренко и спитав:
— "Шуткуєте!.. як же можно!.."
"Жениться з сестрою?.." перебив Жук. "Так?.. ха-ха-ха! була сестрою, а стала невістою… буде жінкою."
Віренко здвигнув плечима.
"Не дивуйтесь!" сказав Жук. "Се правда," и росказав Віренкови историю Соні.
— "Ну, коли так," озвався Віренко після того, як замовк Жук, "то поздоровляю вас! дай Боже вам — щастє — долю!"
Жук запросив Віренка до себе за батька.
— "Добре, добре, буду… А коли ж весілє?"
"Не скоро ще!… на Соніні именини, в день св. Софіі."-
Весело було 29. Липця в домі Жучихи. Не тілько люде, а здається и стіни святковали и ділили радість староі Жучихи и іі семьі. На радощах Жук зазвав не тілько своіх приятелів, а трохи чи не всіх своіх сусід.
Стали садовиться за обід. На дворі почувся дзвоник.
— "А хто се спізнився так?" спитав Віренко.
"Се Хмара суне," одповів Жук, подивившись в вікно.
Війшов Хмара з жінкою.
— "Вас треба тричи поздоровлять," сказав Жукови Хмара.
"Через що тричи?" спитав Жук.
— "Раз через те — що сегодні народженє вашоі сестри; друге — з зговором; а трейте ось що – читайте!"
Хмара подав Жукови бумагу и додав: — "Я отсе прямо з города; учора в вечері був у комисаря, принесли при мені з почти папери; стали розпечатувать — и ваш тут. Я кажу комисареви: дайте, я одвезу сам свому сусідови, бо завтра буду у ёго в домі!"
"Браво!!" крикнув Жук, кинувши погляд на той папір, котрий привіз ёму Хмара. "Браво! слухайте, панове! "Уставъ ссудо-сберегательной кассы въ селъ Куликахъ, утвержденной г. Министромъ, препровождается для врученія учредителямъ," прочитав Жук.
Почались нові поздоровленя.
"Ну! се справді у нас разом велике свято!" говорив Жук, радіючи, наче мала дитина, и цілуючи то неню то сестру то невісту то Віренка.
— "Жаль," сказав Хмара, "що наш предводитиль не захотів побиться зо мною о заклад. Я ёму говорив, що касса таке добре и вгодне и Богови и урядови и народови діло, що іі без всякоі суперечі затвердять; а він твердив, що ні, и ні!..Отже на моє вийшло! Коли ж ви, Семене Ивановичу, одчините вашу кассу?"
"Про се за вірно не скажу… Прийде якийсь час!.. нехай люде оброблюються… вольнійше буде. Знаєте: швидкоі роботи не хвалять."
— "А на що ж ёго й одкладувать? грошей вам не добувать; певно, що вони у вас на готові; а чим швидче запоможете народови, тим лучше," говорив Хмара. И довго ще він твердив, яке се користне для народа діло видумав Жук.
Перед вечером в день св. Софіі Жуківска церква була повнісенька народу; тиск був страшенний! В церкві горіло три панікадила, серед церкви стояв аналой, покритий білою новою парчею, царскі двері вже були відчинені и пан-отець у білих ризах дожидав молодих. Хмара принявся порядковать у церкві и одпихать народ од аналою.