— "Хто в гості, а хто до дому," одповів Джур.
— "Так ви може Жученки?"
— "Один Жученко, а другий — ні!"
— "Еге! бачте, а я й не знав… ніо!" Показалась висока могила. Погонич взяв вправоруч з почтового шляху. Проіхали верстов дві, дорога почала твердійша, курява стала далеко менша и перед проізжими явився чудовний краёбраз! На версі чималоі гори біліла церква, на котрій сяяв золочений хрест; на взгірьі в садах, наче в зеленім морі, розкошував білий панский будинок з зеленим зелізним дахом; округ ёго визирали невеличкі, чепурні, огрядні хатки селян: з десяток, чи и менше; по під горою, мов срібний пояс, текла річечка, на другім боці річки, тож на взгірю, розкинулось чимале село.
"Ото де церква," сказав Жук, то наш хутор — Жуківка; там тілько наше дворище, та священника; а ото на тім боці козаче село — Кулики. Приход один. Церква у нас, а зоветься хутором… Коли хочеш побачить усю красу сего краёбразу, треба подивиться на ёго тогді, як сонце сходить. Просто рай! річка оддає червоною гадюкою… Ну, хлопче! торкай, торкай! от — от дома будемо."
Жук замовк. Мовчки въіхали в село; в селі тихо — наче в могилі: нігде ні що не щавовкне; зараз видно, що робочий час.
Въіхали в двір… и тут тиша! З під комори тілько якась сіра собака гавкнула на дзвінок, та й вона скоро замовкла. Підвернули до рундука. З будинку одчинились двері и показався старий, заспаний чоловік, в сірих штанах городянского крою, босий, в жилетці. Він протирав очи и сердито дививсь: мабуть ёму не сподобалось, що ёго розбудив дзвінок.
"Здоров був Иване!" озвався до ёго Жук. "Се ти — ще?"
— "А, а — а! се ви паничу! Я се вас и не пізнав, так вас занесло пилом… Та таки, признаться, задрімав трохи, скучно одному."
"А де-ж матуся и сестри?" спитав Жук Ивана.
— "Усі на косовиці, ще зранку поіхали. Там и повар, там и обідати-муть."
"Отаке! чи даси-ж нам чого попоісти?"
— "Нема у мене нічого! хиба самовар нагрію, та у ключниці візьму масла и молока."
"Ну й добре! познось же, будь ласкав, з воза, та дай спершу нам вмитися."
Иван повагом позносив з воза скринки и узли, гукнув на ключницю, щоб борзій ставила самовар, а сам принявся обмивать и чепурить гостей.
"А де косять?" спитав Жук.
— "В Нестратовщині."
"Ми, перекусивши, подамось туди-ж."
— "Хиба пішки," сказав Иван; "бо дома коней нема."
— "Далеко та Нестратовщина?" спитав Джур.
"Верстов чотири."
— "Ні! не буде и трох," перебив Йван, "тілько що жарко дуже."
"Се дарма! ми підемо, як трохи спаде жара," одповів Жук.
Обмившись, причепурившись и перекусивши, Жук и Джур пішли до косарів. Йшли вони не проіздною дорогою, а стежечками через жита навпростець. Жара трохи спала, але все ще в повітрі стояла тиша и духота. Жито почало вже красоваться и оддавало тонким ароматом. На полях попадались невеличкі могили засіяні житом, котре легонько колисалось тихою, ледве примітною хвилею. Де-не-де манячили невеличкі гайки: небо було чисте, блакитне, нігде ні хмариночки… Груди розкривались якось широко, втягаючи в себе чисте ароматичне сільске повітрє.
"Дивись!" сказав Жук; "он-он манячить ліс; ото й наша Нестратовщина…"
— "А, ну! давай співать!" заговорив Джур. "Я хоч и не поет, и не люблю идиліі, але в такому місці, в такому часі — сам не знаєш, яка сила заохочує тебе до пісні." И два голосні баритони полились по полю! Слова пісні "в чистім полі трава росте" котились по житам, як котиться живе срібло розсипане на столі.
Великий луг, кругом оперезаний березиною, липиною, кленом и осичняком, а инде й дубиною, — були Нестратовщина. Як тільки наші молодики ступили в сей луг, іх обдало чудовним ароматом свіжо покошеного сіна, материнки, дикоі гвоздики и инчих полёвих квіток.
Одна, більша половина луга була покрита товстими свіжими покосами; на другій пишалось ярко зелене озеро трави, заквітчаноі такими узорами квіток, яких не виводила ще ні одна щітка художника и які уміє виводити тілько один великий художник — мати природа! В однім місці кизлики и звіробой розсипались по траві крапельками золотого дощу; в другім, мов срібні зірки на зеленому оксамитовому килимі, блищали білі гвоздики; в трейтім — пахуча материнка сиділа великими кущами и так гордо виглядувала, так мило и приязно, наче невіста на вінкоплетинах!… А далі різні колёри — то зливались, то розходились. И всяка рослина жила повним житєм, дихала повним зітханєм, не вважаючи на свій близький кінець, не гадаючи про те, що от-от підступить до неі косар, махне косою и гострою сталью підотне іі біля кореня, и вона, пишна и горда краса лугу, викохана природою, схилиться, впаде, засохне и піде на сіно скотині!.. Отак и між людьми! Клекотить молода кров, високими чистими чувствами хвилюється серце; святою, міцною надією наливається душа; и квітчається и пишаєтьея повне щастя молоде житє, аж гульк! підкралась смерть, неначе злодій у ночі, махнула косою — и, Боже! де та краса, де та сила, де та надія? Нема іх! зостався один холодний труп, над котрим льються гарячі слёзи приятелів, родичів, дружини и кріваві слёзи матери, над котрим, мовчки, стоіть батько: – він не плаче, у ёго нема сліз; печаль так здавила ёго серце, туга так пригнітила ёго душу, що нікуди просунуться з очей слёзі! О, тяжкі й гарячі оті невидимі батьківскі слёзи! Знаю я іх!.. крий Боже, вилилась би з очей та батьківска слёза! Здається вона б спалила и камінь, и воду, и лід….
На отім-то зеленому, заквітчаному озері йшла валка косарів; так рівно, поважно один за другим, наче колись козацькі чайки плили по Чорному морю за тихоі години. Коси тілько блищали против сонця: блисне коса, сховається в траву и почується тобі- такий шелест, мов трава зітхнула останнім зітханєм. Першу ручку, звичайно, вів отаман, чоловік вже не молодий, високий, широкоплечий, чорноусий; полудневе сонце так засмалило ёму лице, що являвся дуже різкий контраст смуглого чорного лиця против білоі груди, котра виглядувала з пазухи розхристаноі сорочки.
— "Не одставай, а то підріжу!" шутковали задні косарі з тих, котрі йдучи в середині не поспівали за передними.
"Бог помоч!" сказали паничі отаманові, знимаючи брилі.
— "Дякувати вам!" озвавсь отаман, не перестаючи косить.
"А де пані?" спитав Жук.
— "Там десь біля катряги; мабуть полудень приготовляють."
Геть з боку під кучерявою березою стояв панский тарантас; біля ёго два прості вози; на іх лежали харчі прикриті від сонця білими, наче сніг, ряднами. Біля возів була розкинута катряга. На таганку висів невеличкий казанок, а рядом з ним на сишках кипіли два величезні казани: в іх варилась каша косарям на полудень. З під воза вискочила ряба собака и кинулась на Жука.
"Тю-тю! дурний Рябко! не пізнав свого хазяіна, чи що?.. Пішов вон!" закричав на Рябка Жук. Рябко подався трохи назад; але не переставав гавкати, мов сам собі не няв віри: чи справді Жук ёго хазяін, чи ні?
"День добрий!" озвався Жук до молодиці, котра сиділа біля казанів и мішала ополоником кашу.
— "Здорові були! а чого вам треба?" спитала молодиця.
"Проведи спершу од собаки."
— "Та йдіть, не бійтесь, він не вкусить!.. Цить! навіжений!" гукнула вона на Рябка, пустивши в ёго поліном. Рябко одскочив в бік и, підобравши хвіст, поплентався собі під віз у холодок.
"Де пані?" спитав Жук.
— "А на що вам? вони тут десь були… щось не видно, може де в кущах ягоди збирають."
— "Сеня! Сеня!" закричала молода дівчина, біжучи супротив Жука и розставивши руки, буцім хотіла піймати ёго.
"Рися!" скрикнув и Жук и побіг на зустріч сестрі. Брат и сестра кинулись одно до другого на шию, обнялись и кріпко-кріпко поціловались. Голосне цілованє оддалось луною у лузі.- "Коли-ж ти приіхав?" спитала Рися.