Семен Жук і його родичі – Олександр Кониський

III.

Дні минали. Джур більш и більш здружувався з Лавровою; не було такого дня, щоб вони не бачились: то гуляли пішки, то іздили чи в фіякрі, чи по Ельбі на пароході. Про розвідуванє мінеральних вод він вже й забув. Одповідь з Жуківки не приходила и часом находили на нёго через те неспокійні гадки; але находили не на довго!.. Так в ясний літний день набіжить хмарка, поллє часом и дощ, та не на довго…. Година, друга, и знов ясно… Так и з Джуром: набіжить неспокійна думка про Жуківку, він швидче до Лавровоі, — слово по слову, трошки жартів, трошки вигадок, и на душі у нёго знов ясно, знов спокійно.

Нельговский и Ноздроватий по давнёму були вхожі до Лавровоі. Тілько стали вони примічать, що Уляна Петровна стає з ними щось ніби не та, як була до знаёмости з Джуром. Давнійша приязнь, щирість, душевне тепло якось минали, уступаючи місце индиферентизмові, холодові и витаню наче по заказу.

— "Вона витає нас," говорив Ноздроватий Нельговскому, "так, наче ліберальний ґубернатор витає коміссаря…"

— "Ба! хиба не бачите," одповідав Нельговский, "чого се так! разом двом панам не можна служити: єдиного возлюбить, другого возненавидить…."

— "Плюньмо на неі, та й годі!"

— "На що!.. нехай собі грається з лікарчиком; натішиться, тай до нас обернеться."

Раз якось Нельговский прийшов до Лавровоі дуже стомлений. "Ох! якже ж я втомився!" сказав він, обтираючи на своій лисині піт.

— "Що ж ви робили, що так втомились?" спитав ёго Коцюк.

— "Був аж на трёх заводах…"

— "Учиться ходили, чи що?" вколола ёго Лаврова.

По лицю Нельговского пробігла наче судорога. — "Рад би и повчиться и вивчиться, та пізно здумав," одповів він; "нехай вже молодші учаться майстерствам: а нам з вами, Уляно Петровна, годі!.. пізно… ми з вами повернули вже на четвертий хрещик." Останні слова Нельговский вимовив з притиском, бажаючи тим показать Лавровій, що він зрозумів іі шпильку и умисне кольнув и іі.

Джур став гризти нігті, Коцюк дивився на своі чоботи и бив кулак об кулак, а Ноздроватий всміхнувся и став розглядувать на стіні якусь картину; Лаврова ж ніби не примітила тієі шпильки и спитала: "Справді, чого ви були на заводах?"

— "Хиба ж ви самі не знаєте… я ж вже нераз говорив вам, що моя міссия розвідать житє робочих."

— "На що се вам?" спитав ёго Ноздроватий.

— "Се моя задача! спізнавши добрі и злі сторони житя робочих, можна вказать, чим запомогти робочому и у нас на Украіні."

— "Нічим не треба запомогать," озвався Джур, якось ліниво и не перестаючи гризти нігті.

— "По вашому — житє робочих так добре йде, що ніякоі запомоги не потребує?" спитав з иронією Нельговский.

— "Я не знаю, як воно йде: чи погано, чи добре; бо я ёго не розвідував…" одповів Джур крізь зуби.

— "Се и не розвідувавши, відомо усім, що житє не тілько робочих, а й загалом масси селян — дуже зле, як на Украіні, так и в Галичині и всюди," промовив зітхнувши Коцюк, "и довго воно таким буде, покіль не засвітить сонце справжнёго, національного розвою, просвіти и волі."

— "Воля не тілько узко-національна, але воля й добробит усего чоловічества тогді тілько й засяє, як ми не будемо лізти з своєю запомогою; як кожен робочий, кожен хлібороб зарубає собі на пучці девізу: сам собі помагай!" промовив докторально Джур.

Нельговский аж руками сплеснув од такоі речи; в очах ёго и на лиці показалась разом и радість и злість. — "Таку саму проповідь читав я — забув вже в якому романі…" одповів він. "Коли не помиляюсь, здається, хтось з героів Шпільгаґена проводить таке мудре, таке гуманне правило, не вважаючи на те, що на дні сієі філозофскоі проповіди лежить самий гидкий, самий узкий еґоізм…"

Джур всміхнувся.

— "Чим сміяться," заговорив знов Нельговский; "так ви лучче, добродію! гаразд розберіть вашу пораду, ваше правило, та тогді и побачите, до чого воно доведе."

— "Я давно вже розібрав," одповів Джур таким голосом, в котрому чулось, що він не хоче дальше спорить; але Нельговского не так-то легко було вгамовать!… стоіло тілько зачепить ёго за робоче питанє и він вже не переставав говорить поти, поки зоставався з ним хоч один чоловік, котрого він вважав за свого слухача.

— "Ні, мабуть ви не гаразд розібрали," говорив Джурові Нельговский; "бо коли б ви розібрали своє правило, то не проповідували б такого зла."

— "По вашому зло, а по моёму добро," огризався Джур.

— "Я здаюсь на суд других: нехай другі скажуть, чия правда. Ось слухайте, панове. Пан Джур каже: "помогай кожен сам собі," се-б то: ні на чию запомогу не сподівайся. Щоб помогать собі, треба: раз — уміть помогать, знать чим и як помогать, а друге — кроме знаня потрібна фізична сила, потрібне здоровє. Яким же побитом, скажіть мені, помогати-ме собі чоловік темний, чоловік недужий?… Се так!… се глум, тай годі! "Помогай сам собі" значить: коли я йдучи по дорозі бачу, що чоловік спотикнувся, впав, переломив собі ногу, не здужає підвестись з місця, я не повинен запомогти ёму и замість того, щоб одвезти ёго до дому або в больницю, скажу ёму: помогай сам собі… От що виходить з вашого правила…"

Джурові не хотілось спориться и боронить своі думки; але не приходилось же й замовчать, бо з того и Ноздроватий, а може й Лаврова, вивели б, що він остався в дурнях. Нельговский б тогді триюмфовав, а Джур любив сам триюмфовати… Він сказав:

— "Ви берете через край!… Яке хочете правило доведіть до крайности, вийде нісенітниця."

— "Ні! є старе правило: люби ближнёго як сам себе," вмішався Коцюк; "доводьте се правило хоч до якоі крайности, з нёго не вийде нісенітниця."

—- "Тривайте! тривайте! я ще не договорив," провадив Нельговский, стоячи серед хати в театральній позициі и махаючи обома руками. "Правило пана Джура для робітників и в загалі таки для "мужика" — не просто правило, а приговор на смерть. "Помагай сам собі", кажу я недужому, — ‘Рад би', каже він, ‘та не вмію' — "Не вмієш, так умирай!" — "Помагай сам собі," кажу я голодному, "роби, працюй."— ‘Робив би,' одказує голодний, ‘та нігде и нічого; працював би, та сили нема, здоровя нема.' — "Нема, так умирай!" — Третій на мою пораду скаже: ‘я й роблю, и працюю, та за роботу мало платять, дітям на хліб нестає, жінка нездужає.' — "Було не жениться," скажу я; "було вбить природу"… От-що! се таке правило, якого й Мальтус и Рикардо не проповідували… Так, так! нехай живуть тілько богатирі, та рентьєри, та банкери, одно слово: хто може жить без чужоі запомоги — той живи; а хто не вміє чи не може сам собі запомогти, кого природа не наділила ні таланом ні силою ні здоровєм ні енерґією, кому люде не дали ні освіти, ні землі, ні роботи: той не повинен жить, той вмирай!" — и Нельговский розвів округ себе руками.

— "Виходить, що й філантропіі не треба," вставив своє слово Коцюк.

— "А ви думаєте," обізвався з злостю Джур, "що з філантропіі люде мають користь?… як раз! Філантропи не хочуть чи не можуть зрозуміти, що вони варять воду, що вони гатять ту безодню прорву, котра вік була, єсть и буде, котроі не можна загатить, котра зветься боротєм за житє."

— "Отаке ловись!… виходить, що філантропія даремна річ… дурниця?" питав Нельговский Джура, ставши перед ним и заложивши обідві руки в кишені.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: