Семен Жук і його родичі – Олександр Кониський

Седить Джур рядом з Лавровою, дивиться на неі, любується іі красою, веде сердечну розмову; весело ёму, спокійно…. Тілько ж — глянь! и пробіжить на чолі у нёго якась нервова дрижа.

— "А що, коли він поженеться за мною?" мигне в голові Джура думка про Ноздроватого. "От не було печали так чорти накачали!.. и надало мені зачепить ёго!.. щоб було змовчать, нехай би говорив собі, що хотів; так ні ж!.. десь мене біс сіпонув за язик… Правду кажуть, що язик мій — ворог мій, так воно й вийшло. Та ні! не поженеться!.. се не Россия! тут не з подорожними* [*Подорожними зовуться в Россиі білети на права брать почтових коней.] и не на почтових іздять!.. Та й куди б він погнався за мною! Ёму одна дорога, мені десять!.." И заспокоіться знов Джур.

А колеса гудуть! стациі мелькають — ось и Мюнхен!

Лаврова ще на дорозі подала синові телеграфом звістку, щоб іхав не до Дрездена, а в Мюнхен; Джур же й собі послав лист в Жуківку, звіщаючи про свій переізд, "щоб изучить адельгайдский солоний ключ біля Мюнхена."

Тижнів через два чи що, Француз ґувернер привіз до Лавровоі и одинчика Васю. Хлопя було вбране в одежу украінского покрою: широченні червоні шовкові штани; сорочка з батисту, біла наче сніг, аж вилискується, вимережані и вишиті шовком и золотом рукави; пазуха трохи розхристана…

— "От Ваш и мій Украінець," сказала Лаврова Джурові.

Джур глянув на хлопця поглядом авторитета, всміхнувся и спитав Лаврову: — "На що ви ёго так убрали?"

— "На те, що він Украінець."

— "Начеб то Украінцям не можна ходить в европейскому убрані? начеб то Украінцям треба носить поверх себе таку відзнаку, щоб зараз видно було, що то Украінець, а не Фін!"

Не сподобалась Лавровій така річ, вона кинула з боку на Джура якийсь визиваючий погляд и сказала:

— "В національнім убрані єсть своя користь, воно раз-у-раз нагадує дитині, до якого роду вона належить."

— "Треба, щоб дитина и без виставки знала, хто вона є."

— "Хиба против сёго хто суперечить?.. Певно що треба; та мені здається, що й національний розвій має свою азбуку, свій буквар, як и грамота и письменство. Не вивчивши букв, не вміти-ме дитина читать… Перша азбука, перше слово національного вихованя и розвою — єсть рідна річ, далі убранє…"

— "По моєму красче всёго, щоб дитина росла и розвивалась прямо тілько людиною…"

— "И виросла и розвилась космополітом?" перебила Джура Лаврова.

— "Еге! а що ж?! космополітизм не вадить добру ніякоі осібноі нациі, ні добру загалом усіх людей."

— "Тото бо й то, що вадить! та ще й як вадить!

— "Отсе для мене новина! сего я з роду не чув," сказав Джур з усмішкою.

— "А хиба вже ви й не думали про те, що на світі більше того, про що ви не чули… Ви скажіть мені от-що: чи єсть у космополітів реальний ґрунт? на якій ниві житя реалізовали космополіти свою працю? де користь, де плоди космополітичноі праці? Нема! бо космополіти однаково працюють и на Німців и на Шведів и на Жидів, и через те праця іх розлітається по всёму світу такими крапельками, що з неі и плода ніякого нема."

— "Се так ваші Полтавці думають, бо вони дальше свого носа нічого не бачать; а ви оберніться до историі, та гляньте перш усего хоч на християнство! чи просвіта християнством — не єсть плодом космополітичноі праці?"

Лаврова не знала, що сказать, и швидче звернула на шутку. "Полтавці! дались вам Полтавці!.. може ще скажете: полтавскі пани?.. знайшли, де Богу молиться… Хиба не самі ви, дивлячись на Ноздроватого, рівняли полтавских панів до помийниці… Та цур ім! ви красче покажіть мені такий народ, котрий б, стоячи на космополітичному ґрунті, добився собі волі и добра!"

— "А перша революция Французів…"

— "От-тобі й на!.. хиба руіна великоі революциі вибухла не на національнім ґрунті?.. Годі! годі!.. ви мене не переспорите!" И Лаврова силковалась швидче перевести розмову на що инче.

— "Лишенько мені! який ти, Василю, блідий," говорила вона, дивлячись на сина. "Чи тебе там добре годують?"

— "Добре, мамуню!"

— "Чогож ти такий худий!.. аж перепався, и очи позападали… Чи здоров ти? у тебе ніщо не болить?"

— "Ні, не болить."

— "А ходи до мене, Васю!" кликнув ёго Джур.

— "Е!.. та який ж бо ти малокровний! Ось подивіться сюди, Уляна Петровна! от ви й зрозумієте, чого він худий и блідий." Джур підвів Васю до матери и потяг у нёго трошки в низ кожу під оком. "Бачите," сказав він Лавровій, "дивіться, яке бліде, крови наче нема зовсім. А уши! Господи! мов з воску, аж світяться!.. Ёго треба гоіть и добре гоіть… треба купаться, та жить в селі!"

Лаврова задумалась…

— "Знаєте, що я надумала?" сказала вона трохи згодя Джурові.

— "Кажіть, що?"

— "Вам нічого робить у Мюнхені?"

— "Не можна сего сказати, у мене всюди робота є: тут я розвідую воду з адельгайдскоі криниці… А хиба що?"

— "Я думала, чи не взялись би ви лічить мого Васю? Виберіть місце, кудиб нам ёго повезти, и поідемо… Чого сидіти-мемо у Мюнхені?.. Що ви на се скажете?"

У Джура одповідь була готова, одначе він не зразу дав іі, а трошки подумав.

— "Гм!" сказав він. "було б и гріхом и соромом не згодиться з вами; доглядаючи вашого сина, я й свою роботу проводити-му… Добре! поідьмо… "

— "Спаси-Біг вам!" промовила Лаврова стискуючи кріпко Джурові руку. "Тілько я даром не хочу… положіть плату."

— "Ну, те годі! се вже невідь що ви вигадуєте! Я й так не розплатився ще з вами… ні якоі плати не треба."

— "Без плати не хочу."

Джур трохи покобенився, а далі згодився и на плату… Умовились и не довго думавши переіхали в невеличке село В. на березі Рена.

Непримітно летів час для Джура и Лавровоі. Ренска природа, повітрє, щоденні прогулки пішки, на конях, або лодкою чи пароходом по Рену, так наче причаровали Джура и Лаврову, що, здається, для іх кроме іх не було нікого!.. Тай справді ж чудовне місце вибрали вони для себе! Світлий, чистий, широкий срібний Рен тихою хвилею котився між двома ярко зеленими берегами, наче волосожар по блакитному небу. Невеличке, чистеньке, чепурненьке село В. так примостилось на взгірьі, наче поверх дерев и виноградних кущів визирало на Рен и любовалось ёго течією, або наче спорилось з ним питаючи: хто з нас красчий? чи ти, чи я? А що за краса була особливо тихоі місячноі ночи — так и сказать не можна!.. По чистому блакитному небі величаво, торжественно єле-єле пливе місяць!.. та який чистий, який срібно-блідий! та який світ ёго ніжний, мягкий, та як мило він оддається в воді Рена!.. так би и заговорив до ёго!.. Здається він усе знає, що у тебе на умі, що на серці, и всміхаючись з своєі висоти дражнить тебе таким дражнінєм ніжности и любови, котрим би ніколи-ніколи не побажав скінчиться!.. так и кортить тебе обнять, пригорнуть до себе и кріпко-кріпко поціловать матір-природу!.. И тут пізнаєш серцем велику силу природи, силу іі чар, силу іі чарівничого впливу на чувство… тут то забуваєш світ з ёго недолею й неволею, з ёго кровю и слізми, з ёго безконечними муками и страшенним деспотизмом щасливого над безталанним, багатого над убогим; забуваєш усе зле-лихе, яке панує на землі, и якась невидима рука з повноі чаші наливає в твоє серце чувство любови, братерства и всепрощеня!.. Мені здається, що оттакі чари нічноі краси природи розмягчили б и навернули до любови и добра серце й душу самого загрубілого изверга, и коли б од мене залежало, коли б я мав достатки: я би певно завів там, де стоіть село В., хутор, щоб поправлять самих страшенних злочинців. И справді — скажіть мені, юристи и філософи и всі карателі людских провинностей, що красче и мерщій поправить людске серце: чи темні стіни вонючоі тюрми з залізними замками и кайданами, чи чарівнича сила краси-природи?!..

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: