— "Запевно, що виберуть," сказав Жук. "От на тім тижні в суботу збирати-меться товариство, я заявлю про вас."
— "Отсе й добре; бо в суботу и я буду в Куликах з посередником. “
— "Чого?"
— "Та хиба ви не чули, яку мороку накинуло нам земство з ґуберніі?"
— "Не чув! кажіть, будьте ласкаві!"
— "Просто чудеса! велять нам, щоб ми підмовляли селянскі громади заводить школи. Яка громада постановить приговор, що дасть будівлю на школу и учителеві, и давати-ме сторожа, топливо и провізию учителеві, так повітове земство пополом з ґуберским давати-муть учителів и платити-муть учителям… Ну, тепер самі осудіть: чи се таки до ладу? раз, що наше повітове земство и так вже тратить на народні школи тисячу сто карб. — а се не шутка! а друге, де таки видано, щоб мужики самі стали зъохочуваться до вченя?! та й на що воно ім, хиба треба вміть читать и писать на те, щоб орать землю? Повидумують отам у Чернігові невідь що, а ти тут ізди та валандайся з мужвою…"
Віренко став барабанить пучками по столу, а Жук сказав:
— "Я не згоджуюсь з вами! школи дуже потрібні нашим селянам и земство се добре видумало, тілько треба намовити селян."
— "Ото-то й воно: "підмовить…" Легко сказать!.. так то й підмовиш мужика! От коли б в шинок, він би з-разу послухав, а до школи ледве… Та й що за підмовлюванє мужика! просто звеліть тай годі! Святе діло було у нас, як служив я окружним начальником: гукнеш було, прикажеш — усе, що хоч, як з землі виросте."
— "Чи пробували ж ви вже підмовлять яку громаду?" спитав Віренко.
— "Пробували! іздив сам предсідатель у Хмелівку, цілісенький день бився в громадою, нічого не вийшло. Як затялись, одно твердять: не треба нам школи, тай годі!"
— "Чудно щось!" промовив Віренко.
— "Нічого не чудно!" одповів Хмара. "Мужик, кажуть, ворона, а хитрійший чорта: вони добре знають, що школа ім хліба не дасть, а платить на школу треба… Отже в Батурині була казенна школа, тепер нема: покіль були окружні начальники та приказували старшинам заганять діти в школи, потіль и школи були: нестало окружних — и школи опустіли, ніхто не посилає дітей…"
— "На те єсть своі причини," сказав Жук.
— "Які?" спитав Хмара.
— "Раз ті, що приневолювали дітей учиться, а друге, що в школах погано вчили и били."
— "А ви б то гадаєте, що можна не приневолювать?.. можна вивчить не бивши? Гай! гай! се ви так говорите, що не знаєте зовсім мужика… Вже ж ми й не мужики, а хиба нас не драли, як вчили? хиба даром кажуть люде, що за битого двох небитих дають?"
Віренко одвернувся и вийшов у другу кімнату; Жуку гидко було спориться з Хмарою, він перевів розмову на що инче.
— "Пора б нам, Семене Иванович, розквитоваться за отой клинок — знаєте? що торік ще я говорив вам… а то от-от наідуть межовать."
— "Не за мною діло стало: давайте, спитаймо старих людей, виберім третчиків, нехай розсудять."
— "Що ж судить — коли земля моя!"
— "Ви кажете, що ваша, а я кажу, що моя: от и нехай люде розсудять, хто прав, хто виноват."
— "Слухайте, Семене Иванович!" залебезив Хмара, беручи Жука за обидві руки; "що вам стоіть той клинок: двісті квадратних сяжнів землі, та 17 дубків… Се для вас — тьфу, а для мене, чоловіка бідного, се велике діло, тай межа не буде зіпсована у мене. Уступіть ви мені той клинок!"
— "Як же я вам ёго уступлю, коли він не мій?"
— "А чий же він?"
— "Ви кажете, що ваш."
— "А ви — що ваш. "
— "Еге! значить: ні ви мені, ні я вам не можемо уступать; треба, щоб нас люде або суд розвів."
— "Отсе нехай Господь криє! з роду не сподівався, щоб довелось з вами судиться."
— "Судиться не сором," сказав Жук.
Довго ще Хмара лебезовав, заходив він коло Жука и сяк и так — нічого не вдіяв; Жук стояв на своєму: "нехай люде або суд розведуть нас!" З тим Хмара и поіхав, обіцюючись скоро навідаться до Жука.
Того ж дня в вечері зібрались у Жучихи воєнні. Сопун зайшов у кабинет до Жука и став роздивляти на стінах портрети.
— "Се хто такий?" спитав Сопун, показуючи на одну фотоґрафію.
— "Мій знаёмий, разом були на університеті; та, здається, ви стрічали ёго и у нас в домі — лікар Джур."
— "Ба! тепер нагадую!.. так, так! бачив я ёго у вас. Чи ви знаєте, де він тепер?"
— "Хто ёго зна'! давно вже не пише до мене… він був за кордоном; може доси вернув в Россию."
— "Ні, й доси за кордоном."
Жук схопився и причинив двері.
— "Ви як про се знаєте?" спитав він Сопуна.
— "Моя знаёма писала… писала, правда, давно, ще з початку осени… Джур у неі лікарем, у неі й живе, десь на Рені; писала и в якім городі, та забув."
Жук посилковався затаіть свою цікавість и замовк, думаючи розпитать у Сопуна подрібицю другим часом. — Але Сопун принявся сам широко вести розповідь про Лаврову, про іі красу, про іі розвій, и виходила з ёго розповіди Лаврова чимсь таким високим, що, як кажуть, ні пером написать ні в казці росказать.
VІ.
На другий день Жук не витерпів и побіг до Сопуна на розвідки про Джура. Ті вісти, котрі він одібрав про Джура, особливо ж про Лаврову, запевнили ёго, що Рися вилетіла з Джуровоі голови. "Як же тепер зробить," думав Жук, вернувшись до дому, "чи просто з одного разу все росказать Рисі, чи трохи-по-троху підготовить іі?" Ёму здавалось, що красче кінчать в один раз; але прийшла думка, що треба спершу порадиться з старою и з дружиною.
— "Боязко, сину, говорить з-разу," радила стара Жучиха.
— "Чого боязко?"
— "Щоб не було так, як з Сонею… цур ёму! Мене накаряв міх, так я й торби боюсь… лучше, синку, повагом!"
— "А ти, Соню, як думаєш?" спитав Семен.
— "По моєму, не слід тяг ти; одклад не йде в лад; Рися й сама трохи не завірена, що Джур забув про неі."
— "Ну, як знаєте діти… та тілько коли б воно знов не вийшло чого!.. крий Боже!.. Заступи нас, свята Варваро!" И Жучиха набожно перехрестилась и глянула на образ.
Отже того дня якось и сам Жук не рішився заговорить з Рисею, наче ёму жаль іі було, наче жаль було розвіять ту мрію, в котрій ходила Рися, и котра справді — давно розвітрилась.
Другого дня в вечері, сидячи за чаєм, Жук завів річ про Джура; силкуючись, щоб бесіда йшла весело, він згадував часи свого студентства, згадував усе, що знав смішного про Джура. Рися мовчки перегортувала листки якоісь новоі книжки, а Жучиха не спускала з Рисі очей: вона запримітила, що Рися ніби прикусує губи, ніби ій немила Семенова розмова, — и стара не помилилась.
— "Годі, Семене, шутковать!" озвалась Рися. "Мені здається, що тебе кортить сказать щось нове про Джура; ну и говорив би швидче, просто, без обиняків… так?"
Семен не видержав строгого погляду Рисі, засоромився и мовчав.
— "Ну, що ж мовчиш?" допитувала Рися, "говори!.."
— "Коли говорить, так слухай!" И Семен принявся росказувать, що взнав од Сопуна про Джура. Рися сиділа мовчки, підперши голову обома руками и поставивши лікті на стіл. Вона сціпила зуби и дивилась на верх стіни, наче перед іі очима не стояла та стіна и не закривала далекого безкраёго краёзору.
Жук ходив по кімнаті. Стара плела чулок, Соня щось шила, самовар потух, у хаті було тихо наче в усі, тілько рівні ступні Жука тревожили ту могильну тишу… Усі мовчали, кожен чув себе в якомусь незвичайнім стані.
Так минула ціла година, ніхто не починав розмови, наче в кожного приріс язик до піднебіня.
— "Чи так — то й так," озвалась Рися, встала, попрощалась и пішла до себе в кімнату.