— "Чи я ёго любила, чи тілько на хвилю закохалась у ёго?" питала сама себе Рися, сівши біля столу. "Ні!.. я не любила ёго!.. ёго любить не можна… він чоловік без серця… А він?.. він… чи не насміхався він з моєі молодости?.. чи було в ёго хоч капелиночки коханя до мене?" Рися стала згадувать знов усе те минувше, що було в те літо, як Джур гостёвав у іх. Думки іі так наперлись в один бік, що вона в кожнім слові Джура бачила насмішку… О, Боже ж мій!" скрикнула вона; "яка ж я була дурна, не розумна!.. Ні!.. так робить не можна!.. я повинна покарать ёго… я покараю ёго — не за те, що він закохався в другу, а за те, що він сміявся з мене…" Рися схопила папір и перо и стала щось писать; але слова не йшли, рука тряслась, вона швирнула перо, порвала на шматки папір и стала швидко ходить по кімнаті.
— "Ні!.. нема сили… дух захватує!. та й що писать и куди писать?.." Вона напилась води… Двері тихенько рипнули и війшла Жучиха.
— "Ти не спиш доню?"
Рися здивовалась. "Чого се ви, матусю, прийшли?"
— "Провідать тебе, чи здорова ти?"
— "Здорова, ненечко! не турбуйтесь, идіть спать!"
— "Ти дуже бліда, Рисю! а очи як горять!.. я трошки посижу у тебе."
— "Посидьте."
— "Що ж, Рисю, ти думаєш робить?" спитала Жучиха трохи згодя.
— "Ще й сама не знаю, мамо! Знаю добре тілько одно: що, коли правда усе те, що я чула од Сені, так коли б Джур яким чудом переродився, став таким, яким би я хотіла ёго бачить; коли б заприсягав, що любить мене, що не жити-ме без мене, коли б я завірилась, що справді без мене він не може жити: то й тогді б я не обернулась до ёго… Честні люде так не роблять, як він: коли він вже не любить мене — я за се не ремствую, але чом він просто не написав мені про се, а замовк? значить він не любив мене, він тілько сміявся… идіть, мамо, спать! не безпокойтесь про мене, я спокійна."
Жучиха журливо глянула на дочку, зітхнула, перехрестила іі, поціловала и пішла.
Рися лягла спать. Не спалось ій; над нею нависла хмара не нудьги, а жалю; ій все таки верзлось одно: що Джур сміявся над нею. В серце до неі стала пробиваться пімста. "Я вимещу ёму… я посміюсь над ним ще гірше, ніж він з мене… Я ёго знайду… знайду під землею… Я стану перед ним як манія, не дам ёму супокою ні на годину; скажу: "от се тобі плата за твоє коханє…" Потім… потім…" Вона й сама не знала, що "потім". Незвичайне чувство злости давило іі; іі кидало то в жар, то в холод. К світу чувство трохи вгамовалось и Рися заснула.
— "Матусю!" говорила другого дня Рися матери; "я через тиждень поіду."
— "Куди?" спитала з дивовижею стара.
— "За кордон."
— "Що ти, Рисю! чого ти поідеш?"
— "Чого?… поіду вчиться… а може — може й Джура знайду де…."
Жучиха ще більш здивовалась: учора Рися одрікалась од Джура, а сегодня говорить, що поіде шукать ёго!..
— "На що він тобі здався? — ти ж учора говорила…"
— "Говорила, що не обернусь до ёго. — Так, але я не на те й шукати-му ёго… я знайду ёго, щоб посміяться над ним…"
— "Цур ёму, серденько! викинь ёго з голови, забудь про ёго! — Чому ти там учити-мешся?"
— "Медицині буду вчиться… поіду в Цюрих, вивчусь и вернусь до вас в Жуківку…"
— "Мій вік… Рисю! сама знаєш: день до вечера… заідеш, я вже й не побачу тебе." Жучиха стала плакать. Слёзи матери стревожили Рисю, вона принялась заспокоювать іі.
Семен и Соня хоч и здивовались на бажанє Рисі, але не одговорювали іі іхать в Цюрих. Про Джура Жук не безпечився, він запевно думав, що Рися й сама сказала, що не бігати-ме по Европі, шукаючи Джура, а буде силковаться розізнать, де він, и взнавши запевно про се, явиться перед ёго, "щоб помстить, щоб посміяться з ёго".
VII.
Зібралось товариство позичковоі касси. Обсудивши належачі справи, Жук заявив, що Хмара проситься, щоб ёго приняли в товариші.
— "На що нам Хмара? у нас досить товаришів и без ёго," обізвався хтось з громади.
— "Не треба, не треба ёго! він пан и до того ще баламут; Цур ёго!" говорили в другім кінці хати.
— "Тривайте, люде добрі! так не можна!" заговорив голова, "треба на шарі кинуть."
— "Що там ще на шарі! Не треба ёго, одно слово: не треба, тай годі!" гуторіли товариші.
— "Треба по закону," озвався Жук.
Довгенько стояла спірка, чи приймать Хмару в товариство, чи ні? в кінець кинули шарами: голова почав считать шарі и — ні одного на право!..
— "А що? а що?! хиба не правду говорили, що не варт було й часу тратить?! Казали просто: не треба; нічого було й на шарі!"
Тим часом у другім кінці села зібралась куликівска громада радиться про школу. Мусів приіхать мировий посередник и Хмара. Як ось привернули и ті громадяне, котрі були на зборі в товаристві касси. Стали говорить, як Хмару не приняли в товариство: піднявся сміх, регіт, глузи. Шуткам не було кінця. Кожен силковався вставить своє слово, щоб посміяться з Хмари.
— "Добре, добре братці зробили, що не приняли ёго… И так иногді буває тьмяно, а то ще як наверне Хмара, так певно, що й серед зими йти-ме дощ… ха-ха-ха!.."
— "Бач, куди хотів запустить своі лапи… ласий до чужого добра… Ні!.. дзусь!.."
— "Годі вам зуби скалить!" гукнув старий дід на молодіж. "Підняли голос, наче в шинку… тривайте, от прибіжить Хмара, так тогді притихнете з-разу; з-разу хвости підберете… знаєм вас!"
— "Куди ж пак! як раз отсе так и злякаємось!.. єсть чого! не бачили Хмари!.. ха-ха!"
Почувся дзвінок… показався трояном тарантас; з него виліз спершу Хмара, а за ним вивалився товстий наче жлукто, виголений наче Німець, мировий посередник Гуж. Громада замовкла, звичайно зняли шапки и поклонились.
— "Чи вся громада?" спитав Хмара.
— "Мабуть уся, а може хто й зістався на припечку кашу істи," одповів хтось з громадян.
— "Ти не шуткий, собачий сину! Я не шутковать приіхав з вами!" гукнув Гуж.
— "Та які ж тут шутки… ми не шуткуємо."
— "Начальство веліло школу завести у вас: чи потрібна вона вам, чи ні?" спитав посередник громаду.
— "Воля начальства! коли треба, нехай заводить, а про нас байдуже," обізвався старий Косаренко.
— "Треба, щоб ви дали хату на школу."
— "Де ж ми візьмемо іі? у нас зайвоі хати нема."
— "Вибудуйте!"
— "Ні з чого и нікому; у нас майстрів нема… та й спроміжности — Бог дасть!"
— "Так як же?" питає Гуж.
— "Хто ёго знає як — я не знаю як!… нехай громада говорить. — Громадяне! говоріть!" обізвався Косаренко.
— "Говоріть, діду, ви, а ми за вами!"
— "Хиба мені в тій школі вчиться?.. про мене — байдуже, мені іі не треба! А коли начальство хоче, так се ёго воля, нехай заводить, нехай будує… ёго воля!"
— "Дурні ви! ось слухайте, що я скажу." И Гуж принявся розповідать, яка користь буде з школи. Громада слухала и мовчала.
"Ну, що ж! зрозуміли?" питає Гуж.
— "Та, поздоров Боже вас! зрозуміли усе добре: виходить велика користь: дай хату на школу, дай хату учителеві, дай харчі, заплати сторожу, дай топливо, усе дай, та дай."
— "За те діти ваші вчити-мугься," вмішався Хмара.
— "А чому вони вчити-муться там?"
— "Читать, писать, апостола читать в церкві."
— "Овва, велика користь! апостола у нас и дячок добре читає, а хто хоче — той и в священика вивчиться читать апостола; та й що нам з того апостола… коли усі будемо читать, так нікому буде й слухать…"
— "Чого ж би ти хотів?"