— "Е! чого б я хотів? я б хотів, щоб навчали хлопця чоботи шить, сокиру насталить, оскард загартовать, лушню зробить — от, що б я хотів! А то апостола читать.. у дяка хліб одбивать… такоі школи нам не треба…"
— "Не треба… не треба!" гукнула разом громада. "Он у Бучівцях — покіль не було школи, люде були сяк-так, а як завели школу та навчились читать апостола, зовсім люде подурнійшали."
— "Що з дурними говорить? приказать ім, тай годі!" сказав Хмара.
— "Не можна приказувать, треба пересвідчить," одповів Гуж и послав до попа, зовучи щоб прийшов "убіждать" громаду. Прийшов піп; почав текстами доводить користь школи. Громадяне мовчки ковиряли ціпками землю.
— "Дякуємо начальству за ёго ласку, що не забуває про нас; але коли нам потрібна буде школа, так ми іі й самі заведемо без начальства," сказав Косаренко.
— "Як, як?" перебив ёго Гуж. "Без начальства, так се ти против начальства! се ти бунтуєш! Я тебе за се в тюрму, стара собако!"
— "Як же я бунтую?"
— "Мовчи!" крикнув Гуж. — Косаренко подався назад, насунув шапку и поплентався до дому. З ёго проводу стали и другі розходиться.
— "Се справдешний бунт!" підбивав Гужа Хмара. "Гляньте! усі розійшлись: як вони сміли розходиться?"
Довго ще бились Гуж и Хмара и поіхали назад з нічим; громада не дала приговора на школу.
— "Се все так Жук строіть," сказав ідучи Хмара Гужові.
— "Чи правда?"
— "Побий мене святий хрест, коли брешу! се все він на пакость земству и начальству… бунтує народ… звістно, він недовірок: в Бога не вірує, начальства не признає… нігіліст."
— "Еге! ге!.. так он воно що! Ну коли так, то се річ друга; треба ёму втерти носа, треба ёго підборкать."
— "А чи знаєте ще те, що Жука до всего підстроює отой Віренко?"
— "Се той Сибирець. що недавно вернули ёго з Сибири?"
— "Еге!"
— "Цитьте ж — се не переливки! Тут діло не просте: то-то я бачу, що Куличане піднимаються на диби… аж бач, воно що!.. Не даром же вони против апостолів таке несли… бач, каже, з апостолів нема користи: нам треба шевців та ковалів, а не апостолів… бач! Тривайте ж!.. так воно не буде! Отакі то греблі рвуть… Поганяй ти, диявол! швидче!" гукнув Гуж на погонича.
VIII.
Рися поіхала… В домі Жуків стало якось не так як було: усе стояло на своім місци; тіж стіни, таж мебель, тіж люде, не має тілько однієі Рисі — и кожному чоловікові з боку стало примітно, що виізд Рисі нагнав якийсь смуток на дім Жуків. Стара Жучиха ходила наче не своя: то вештається и суєтиться мовчки по всім хатам, то сяде знов, як скоро по смерти було мужа, під своім любимим вікном, плете чулок; пучки іі перебігають по прутках, а очи вставляться и дивлятъся кудись далеко: не на гумно вже, як колись було, не на сад, не на церкву, —ні, вони дивляться кудись висше церкви, низше неба, наче хочуть знайти ту далеку краіну, куди заіхала Рися.
Минуло тижнів шість. Од Рисі прийшло два листи: один з Відня, другий з Цюриха: писала Рися, що вона записалась в університет, що екзамен здала добре. Семен и Соня на радощах аж в долоні сплеснули; Жучиха всміхнулась, глянула на образ, перехрестилась и знов взялась за чулок.
Аж ось заголосили під ворітьми дзвінки и біля Жучишиного двору зупинилось три вози. Сім чоловік в панскому убрані війшди в дім, по-зад усіх стояв наш знаёмий Хмара.
— "Що воно за оказия?" подумала Жучиха. "Що се за гості, та ще як раз на обід… Лишенько ж мені!.. треба швидче бігти до куховаря, щоб страви стало на всіх."
Жук и собі не мало здивовався; побачивши між гістьми офицера в жандармскім убрані… Один з гостей з гербовими ґудзиками виступив наперед, підойшов до Жука и спитав:
— "Ви Семен Иванович Жук?"
— "Я," одповів Жук.
— "Я судовий слідователь, а отсе зі мною товариш прокурора, коміссар, жандармский офицер и становий; а ото останні — ваші сусіди: дворяне Хмара и Кабанець; я взяв іх за свідків… По волі начальства я мушу потрусить вас."
Жук трохи поблід. В душі ёго закипіла злість. "Порядки благоустроєного государства" підняли в ёму цілу хуртовину: він в очевидь бачив, на скілько заспокоєне в "благоустроєному государстві" житє частних людей. Як евангельский злодій, про котрого сказано, що ніхто не відає, коли прийде "тать в нощи", так и слуги "благоустроєного государства" вриваються, коли захочуть, в дім кожного и роблять, що хочуть…
Жук пересилив себе и спокійно спитав слідователя:
— "Чого ж ви шукати-мете, трусячи мене?"
— "Законопротивних бумаг и книг."
— "Добре! шукайте!.. Тілько спершу объявіть мені, як слідує по закону: з якоі причини ви трусити-мете мене?.."
— "З волі и по приказу начальства…"
— "Се не причина — "
— "Другоі ми не знаємо…"
— "Та, коли так, то й я вас не знаю; будьте ласкаві, покажіть мені приказ начальства, щоб я завірився, що ви справді од начальства, и щоб я знав, що ви чиновники, а не хто инчий…"
— "Хто ж инчий має право трусити?" одповів слідователь.
— "Всяково буває… самі добре знаєте…"
— "Се-б то як?" перебив товариш прокурора, "се-б то ми самозванці?"
— "Я сего не кажу, я хочу запевниться, що ви не самозванці."
— "От становий и сусіди ваші Кабанець и Хмара запевнять вас, хто ми; а приказу ми вам не покажемо… не гайте нам часу, ведіть у кабинет!.."
Жук здвигнув плечима.
— "Коли по волі не хочете, ми потрусимо по неволі; поламаємо замки у вашому бюрі и потрусимо," сказав слідователь.
— "Робіть, що хочете," одповів Жук.
Принялись трусить. Передивились усі столи, скрині, переширили усі мишачі нірки; дивились у груби, лазили на горища, ходили по коморах, в омшанику, були и в клуні… Одложили на бік вид могили Шевченка, книжку Бока "Про здорового и недужного чоловіка" и два якісь листи. Скінчали трусеницю, стали розпитувать Жука. "Де печатана книжка Бока?" спитав слідователь.
— "В Москві, — хиба не бачите?" одповів Жук.
— "Гм! тут нема першого листка… може воно печаталось у Лондоні — "
— "Може," сказав сміючись Жук.
— "А що отсе за листи у вас, відкіль и від кого?"
Жук глянув на листи и сказав:
— "Один з Чернігова од мого товариша, другий з Києва од лікаря."
— "А про яке отсе товариство пишуть до вас з Чернігова?"
— "Се писалось кілька літ назад, як клопотався я завести позичкову кассу."
— "Гм!"
Чиновники стали ще раз читать той лист. Перечитали… переглянулись один з другим и вернули Жуку.
Написали акт, що нічого законопротивного не знайшли, и стали прощаться просячи у Жуків вибаченя, що потревожили іх: "Знаєте," говорив жандарм, "наше діло підневольне, ми не по своій волі; велять — повинні слухать."
Чиновники поіхали, зістався Хмара, щоб поговорить "про своі сусідскі діла".
— "Чи знаєте, Семене Иванович, що отсе усе значить?" сказав Хмара, лестячись до Жука.
— "Добре знаю: те значить, що вас не приняли в позичкове товариство…"
— "Що ви, що ви! Господь з вами! щоб я пішов на таке паскудне діло!.. Оборони мене Боже!.. От нехай мене отсей святий хрест побє!" Хмара перехрестився…. "А я дорогою випитав у слідователя: се на вас зробив донос Гуж."
— "За що?"
— "Не знаю."
— "Е! ви всі одного Бога чорти, усі одним миром мазані… Коли б правда ваша, що Гуж зробив донос, так певно, що ви ёго підбили, — бо за що б Гуж доносив на мене?.."
— "У ёго вже натура така: може хотів вислужиться… отже й скріпився… так ёму й треба!.."