Семен Жук і його родичі – Олександр Кониський

Хмара справді не з-проста приіхав. Полебезивши де-що з Семеном и з Віренком, Хмара сказав:

— "Я отсе до вас, Семене Иванович! будьте ласкаві запоможіть мені… вибився з грошей, зарадьте мене з касси вашоі."

— "Не можна," одповів Жук; "ви не товариш по кассі."

— "А хиба з касси дають позичку тілько товаришам?" питав Хмара.

— "Тілько! "

— "Так щож! коли так, то й я пристану в товариші, запишіть и мене."

— "Добре, тілько ж ви знаєте мабуть, що тепер у нас вже сто товаришів и ми нових приймаємо по вибору; а вибирає не сама адміністрация, а все товариство."

— "Що ж! певно, що мене виберуть… я ж не аби-хто, а таки й чиновник и член земскоі управи и не аби-який хазяін…"

— "Запевно, що виберуть," сказав Жук. "От на тім тижні в суботу збирати-меться товариство, я заявлю про вас."

— "Отсе й добре; бо в суботу и я буду в Куликах з посередником. “

— "Чого?"

— "Та хиба ви не чули, яку мороку накинуло нам земство з ґуберніі?"

— "Не чув! кажіть, будьте ласкаві!"

— "Просто чудеса! велять нам, щоб ми підмовляли селянскі громади заводить школи. Яка громада постановить приговор, що дасть будівлю на школу и учителеві, и давати-ме сторожа, топливо и провізию учителеві, так повітове земство пополом з ґуберским давати-муть учителів и платити-муть учителям… Ну, тепер самі осудіть: чи се таки до ладу? раз, що наше повітове земство и так вже тратить на народні школи тисячу сто карб. — а се не шутка! а друге, де таки видано, щоб мужики самі стали зъохочуваться до вченя?! та й на що воно ім, хиба треба вміть читать и писать на те, щоб орать землю? Повидумують отам у Чернігові невідь що, а ти тут ізди та валандайся з мужвою…"

Віренко став барабанить пучками по столу, а Жук сказав:

— "Я не згоджуюсь з вами! школи дуже потрібні нашим селянам и земство се добре видумало, тілько треба намовити селян."

— "Ото-то й воно: "підмовить…" Легко сказать!.. так то й підмовиш мужика! От коли б в шинок, він би з-разу послухав, а до школи ледве… Та й що за підмовлюванє мужика! просто звеліть тай годі! Святе діло було у нас, як служив я окружним начальником: гукнеш було, прикажеш — усе, що хоч, як з землі виросте."

— "Чи пробували ж ви вже підмовлять яку громаду?" спитав Віренко.

— "Пробували! іздив сам предсідатель у Хмелівку, цілісенький день бився в громадою, нічого не вийшло. Як затялись, одно твердять: не треба нам школи, тай годі!"

— "Чудно щось!" промовив Віренко.

— "Нічого не чудно!" одповів Хмара. "Мужик, кажуть, ворона, а хитрійший чорта: вони добре знають, що школа ім хліба не дасть, а платить на школу треба… Отже в Батурині була казенна школа, тепер нема: покіль були окружні начальники та приказували старшинам заганять діти в школи, потіль и школи були: нестало окружних — и школи опустіли, ніхто не посилає дітей…"

— "На те єсть своі причини," сказав Жук.

— "Які?" спитав Хмара.

— "Раз ті, що приневолювали дітей учиться, а друге, що в школах погано вчили и били."

— "А ви б то гадаєте, що можна не приневолювать?.. можна вивчить не бивши? Гай! гай! се ви так говорите, що не знаєте зовсім мужика… Вже ж ми й не мужики, а хиба нас не драли, як вчили? хиба даром кажуть люде, що за битого двох небитих дають?"

Віренко одвернувся и вийшов у другу кімнату; Жуку гидко було спориться з Хмарою, він перевів розмову на що инче.

— "Пора б нам, Семене Иванович, розквитоваться за отой клинок — знаєте? що торік ще я говорив вам… а то от-от наідуть межовать."

— "Не за мною діло стало: давайте, спитаймо старих людей, виберім третчиків, нехай розсудять."

— "Що ж судить — коли земля моя!"

— "Ви кажете, що ваша, а я кажу, що моя: от и нехай люде розсудять, хто прав, хто виноват."

— "Слухайте, Семене Иванович!" залебезив Хмара, беручи Жука за обидві руки; "що вам стоіть той клинок: двісті квадратних сяжнів землі, та 17 дубків… Се для вас — тьфу, а для мене, чоловіка бідного, се велике діло, тай межа не буде зіпсована у мене. Уступіть ви мені той клинок!"

— "Як же я вам ёго уступлю, коли він не мій?"

— "А чий же він?"

— "Ви кажете, що ваш."

— "А ви — що ваш. "

— "Еге! значить: ні ви мені, ні я вам не можемо уступать; треба, щоб нас люде або суд розвів."

— "Отсе нехай Господь криє! з роду не сподівався, щоб довелось з вами судиться."

— "Судиться не сором," сказав Жук.

Довго ще Хмара лебезовав, заходив він коло Жука и сяк и так — нічого не вдіяв; Жук стояв на своєму: "нехай люде або суд розведуть нас!" З тим Хмара и поіхав, обіцюючись скоро навідаться до Жука.

Того ж дня в вечері зібрались у Жучихи воєнні. Сопун зайшов у кабинет до Жука и став роздивляти на стінах портрети.

— "Се хто такий?" спитав Сопун, показуючи на одну фотоґрафію.

— "Мій знаёмий, разом були на університеті; та, здається, ви стрічали ёго и у нас в домі — лікар Джур."

— "Ба! тепер нагадую!.. так, так! бачив я ёго у вас. Чи ви знаєте, де він тепер?"

— "Хто ёго зна'! давно вже не пише до мене… він був за кордоном; може доси вернув в Россию."

— "Ні, й доси за кордоном."

Жук схопився и причинив двері.

— "Ви як про се знаєте?" спитав він Сопуна.

— "Моя знаёма писала… писала, правда, давно, ще з початку осени… Джур у неі лікарем, у неі й живе, десь на Рені; писала и в якім городі, та забув."

Жук посилковався затаіть свою цікавість и замовк, думаючи розпитать у Сопуна подрібицю другим часом. — Але Сопун принявся сам широко вести розповідь про Лаврову, про іі красу, про іі розвій, и виходила з ёго розповіди Лаврова чимсь таким високим, що, як кажуть, ні пером написать ні в казці росказать.

VІ.

На другий день Жук не витерпів и побіг до Сопуна на розвідки про Джура. Ті вісти, котрі він одібрав про Джура, особливо ж про Лаврову, запевнили ёго, що Рися вилетіла з Джуровоі голови. "Як же тепер зробить," думав Жук, вернувшись до дому, "чи просто з одного разу все росказать Рисі, чи трохи-по-троху підготовить іі?" Ёму здавалось, що красче кінчать в один раз; але прийшла думка, що треба спершу порадиться з старою и з дружиною.

— "Боязко, сину, говорить з-разу," радила стара Жучиха.

— "Чого боязко?"

— "Щоб не було так, як з Сонею… цур ёму! Мене накаряв міх, так я й торби боюсь… лучше, синку, повагом!"

— "А ти, Соню, як думаєш?" спитав Семен.

— "По моєму, не слід тяг ти; одклад не йде в лад; Рися й сама трохи не завірена, що Джур забув про неі."

— "Ну, як знаєте діти… та тілько коли б воно знов не вийшло чого!.. крий Боже!.. Заступи нас, свята Варваро!" И Жучиха набожно перехрестилась и глянула на образ.

Отже того дня якось и сам Жук не рішився заговорить з Рисею, наче ёму жаль іі було, наче жаль було розвіять ту мрію, в котрій ходила Рися, и котра справді — давно розвітрилась.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: