— "Сёгодні!… Як ти, Рисю, підросла, випрямилась… яка краля!.." и Жук ще раз поціловав сестру. "А деж матуся?" спитав він.
— "Тут, усі тут; ми тебе не сподівались сёгодні, думали, що ти пробудеш у дядини до Петра… Мамо! мамо!.. де ви? швидче йдіть! Сеня приіхав… Мамо!…"
— "Иду, иду," почувся за кущами голос. Жук побіг на голос. Мати обняла сина, стиснула ёго обома руками и ціловала в голову, а він припав устами до неньчиних грудей… и кілька хвилин так стояли вони, не мовлячи слова.
— "Скінчив?" спитала мати.
"Скінчив, матусю! скінчив: кандидат."
Мати перехрестилась, подивилась на небо и промовила: "Слава Тобі, Царице небесная! слава Тобі!… Як же ти, Сеню, сюди попав?"
"Просто: Иван сказав, що ви усі тут: ну, ми напились чаю, попоіли, та и сюди, пішки."
— "Боже-ж мій, ти втомився! Ну, дякую-ж тобі, синку!… Дай ще раз поцілую.. Який ти жвавий, та гарний!,.. увесь в батька! Як вилитий батько… так и бачу покійного…" И з під старих рісниць скотились у іі дві слёзи.
"Де-ж, мамо, Соня?" питав Жук.
— "Тут, тут и Соня; десь гриби збирає."
Жук на радощах и забув про Джура, та вже сей сам нагадав про себе.
"Лишенько-ж мені!" сказав Жук, "я й забув. Матусю! отсе мій приятель лікар Джур", додав він указуючи на Джура.
— "Спаси-Біг вам, спаси-Біг!" говорила стара Жучиха Джурові. "Спаси-Біг, що завернули до нашоі хати. Вибачте, що дома не застали: не сподівалась сёгодні гостей."
"Де-ж отсе Соня, що іі не видко?" допитувався Жук и на все горло гукнув: "Соню!!"
— "Що, Марусе! чи готов полудень?" спитала Жучиха куховарку.
— "Зараз буде; нехай ще раз закипить, щоб вварилась каша; наче ще сировата, ось покоштуйте." Маруся набрала з казана в ополоник каші, простудила іі и подала Жучисі. Жучиха покоштовала и сказала: "Еге! нехай ще раз закипить; та здається, треба-б присолити."
— "Ні, пані, лучше не солить; недосіл на столі, часом переборщиш, хуже буде.. на таку велику громаду смаку недобереш. Лучше кожен сам на свій смак присолить."
— "А наш полудень поспів?" спитала Рися у куховарки.
— "Не знаю!.. ваш Опанас варить, треба ёго спитать; и де се він дівся? у ёго під казанком и огонь потух.. Опанас! Опанас! де ти?" гукала куховарка.
— "Ось-де я! на що тобі здався я? скучила без мене чи що?" озвався за катрягою Опанас.
— "Куди-ж бак!.. вельми скучала!.. Пані питають: чи готов полудень?"
— "Зараз буде готов… вареники ліплю."
"З чим, Рисю, будуть вареники?" спитав Жук.
— "З полуницями; я з Сонею назбирала."
"Отсе добре! я дуже люблю вареники."
— "По кор-ррячку! по корр-рячку! покорр-рячку!!" гукали косарі.
— "Еге! бач синку! ми загомонілись, та й байдуже про косарів; пора вже порцию нести," сказала Жучиха.
— "По корячку! по коррячку!"
"Зараз, зараз!" одгукнув Жук. "Давайте, матусю, я ім понесу."
И влявши дві боклаги з горілкою, Семен пішов швиденько до косарів. Тим часом, поки Семен частовав косарів, прийшла до куреня Соня, а з нею друга дівчина, вже не першоі молодости, але ще й не пристаркувата, літ може з тридцять: з лиця вона була білява, очи на викоті, великі, оловяні; рот невеличкий, губи тоненькі, зуби білі як крейда, на лиці широкий румянець; убрана по городянски; не можно було сказать, що вона гарна, красива, алеж и негарною, некрасивою ніхто б іі не назвав. Се була ґувернантка Рисі и Соні, Frдulein Ганна з Берліна. Соня була дівчина 19 літ; біле, аж матове лице одділялось од широкого чола густими, широкими, наче з оксамиту, чорними бровами. Чорні як ніч и блискучі як зірки очи служили зеркалом того розуму, котрий скривався під довгою чорною косою, котра спускалась низше пояса. Рот Соні — звичайний, трошки розкритий, спідня губа видавалась трохи наперед; ніс кирпою; шия довга, біла як сніг; здається білость шиі и плечей спорилась з білостю украінскоі вишитоі и вимережаноі сорочки, котра покривала груди и плечи Соні; голова уся заквітчана полёвими квітками. Дивлячись на Соню, не з разу можна було означить іі вираз и красу: на первий погляд вона здавалась некрасивою, вялою; але чим більш дивишся на іі, тим більш становиться вона перед тобою красивійш и красивійш, и кожен, хто довгенько дивився на Соню, одходячи од неі думав: король-дівка!.. Рися була ще дитина, ій йшов 16-ий рік; невеличкий зріст, бистрі чорні палкі оченята; повне свіже з румянцем смугловате лице, коралёві тонесенькі губки, каштанове волосє… от и вся Рися…
Стара Жучиха зазнаємила Джура з Сонею и Ганною.
— "Дивіться, матусю, скілько я набрала грибів," сказала Соня, висипаючи на траву повну корзинку грибів.
— "Бач! а я скілько ходила, хоч би тобі поганого знайшла; навіть и мухомора не бачила," озвалась Рися.
— "Не даром же говориться: щасливому по гриби ходить," вмішався Джур.
Соня подивилась у низ и стала обтрушувать траву, котра поприлипала до іі спідниці.
— "Ну — бо, Опанасе! чи даси сёгодні полудновать, чи ні? ти хиба забув, що паничі не івши?" сказала Жучиха поварові.
— "Готово! готово!" озвався Опанас, "зараз давати-му."
— "А в тебе, Марусю, готово?"
— "Готово, пані."
— "Коли готово, так гукай на косарів, нехай полуднують."
Панночки розіслали під березою килим; Опанас постановив на килимі тарілки и миску з варениками. Маруся одставила кашу, розіслала рядно, положила ложки; узяла високу віху, напяла на неі Опанасову кирею, підвела іі у гору и гукнула: "полудновать! полудновать!"
— "Даремно гукаєш!" глузовав Опанас, "ти ростом, хоч и з віху, а голосом не вийшла, пищиш, наче кошеня; хто таки почує тебе… А ну, кріпче гукни!"
— "Почують и так, коли захочуть," сказала Маруся.
— "Ні, не почують."
— "А ну, я гукну!" сказав Джур и так ревнув "полудновать!", що аж Рябко вискочив з під воза и загавкав несамовитим голосом; а луна озвалась десь далеко за Нестратовщиною.
— "От — як гукають," сказав Опанас; "а ну, Марусю, чи не гукнеш и ти так!"
— "Одчепись!.. пристав наче мокре рядно! Хиба повилазило тобі, не бачиш, що косарі йдуть!"
Жучиха, піднісши косарям до полудня по корячку, и сама сіла з дітьми полудновать. В косарскім полудні хазяйновав приказчик Павло Миронович, чоловік вже підтоптаний. Розмова йшла весело, жваво; жартам, смішкам и вигадкам и кінця не було; звісно як буває на косовиці у доброго хазяіна.
Пополудновавши, Жучиха звеліла Опанасові іхать до дому и приготовлять вечеру. Косарі трохи спочили, хто поклепав косу, хто тілько помантачив, и пішли докошувать.
— "По чім у вас косять?" спитав Джур.
— "Вони в мене не за гроші," одказада Жучиха, "а толокою. За гроші в один раз такоі громади не зберете; а на толоку, бачте, трохи не усе село вийшло — 120 чоловік… За гроші б и сходнійше було для мене, менше коло іх панькаться треба; та вже привикли так: толокою и скорійше и чепурнійше роблять."
— "Як же так, що за гроші б сходнійше, аж ви ім нічого не платите?"
— "Не плачу грішми, за те вже горілки настачаю в-волю. За гроші коли косять, так чотири порциі в день зовсім доволі; а на толоці — що ручка, так и корячок; а за стравою по два корячки; ну, за вечерею и повечерявши пють вже без счоту, хто скілько здужає."
— "Пють," всміхнувся Джур, "а про те и байдуже, як од сего шкодять здоровю."
— "Куди вам!" сказала Жучиха; "вони про се и думки не мають."
"Як же ім и думать про се, коли вони з роду сёго й не чули; а до того треба сказать," вмішався Жук, "що у іх горілка лікарство: заболить живіт — чарку горілки; стане нудно – знов горілки."