Семен Жук і його родичі – Олександр Кониський

— "Не одставай, а то підріжу!" шутковали задні косарі з тих, котрі йдучи в середині не поспівали за передними.

"Бог помоч!" сказали паничі отаманові, знимаючи брилі.

— "Дякувати вам!" озвавсь отаман, не перестаючи косить.

"А де пані?" спитав Жук.

— "Там десь біля катряги; мабуть полудень приготовляють."

Геть з боку під кучерявою березою стояв панский тарантас; біля ёго два прості вози; на іх лежали харчі прикриті від сонця білими, наче сніг, ряднами. Біля возів була розкинута катряга. На таганку висів невеличкий казанок, а рядом з ним на сишках кипіли два величезні казани: в іх варилась каша косарям на полудень. З під воза вискочила ряба собака и кинулась на Жука.

"Тю-тю! дурний Рябко! не пізнав свого хазяіна, чи що?.. Пішов вон!" закричав на Рябка Жук. Рябко подався трохи назад; але не переставав гавкати, мов сам собі не няв віри: чи справді Жук ёго хазяін, чи ні?

"День добрий!" озвався Жук до молодиці, котра сиділа біля казанів и мішала ополоником кашу.

— "Здорові були! а чого вам треба?" спитала молодиця.

"Проведи спершу од собаки."

— "Та йдіть, не бійтесь, він не вкусить!.. Цить! навіжений!" гукнула вона на Рябка, пустивши в ёго поліном. Рябко одскочив в бік и, підобравши хвіст, поплентався собі під віз у холодок.

"Де пані?" спитав Жук.

— "А на що вам? вони тут десь були… щось не видно, може де в кущах ягоди збирають."

— "Сеня! Сеня!" закричала молода дівчина, біжучи супротив Жука и розставивши руки, буцім хотіла піймати ёго.

"Рися!" скрикнув и Жук и побіг на зустріч сестрі. Брат и сестра кинулись одно до другого на шию, обнялись и кріпко-кріпко поціловались. Голосне цілованє оддалось луною у лузі.- "Коли-ж ти приіхав?" спитала Рися.

— "Сёгодні!… Як ти, Рисю, підросла, випрямилась… яка краля!.." и Жук ще раз поціловав сестру. "А деж матуся?" спитав він.

— "Тут, усі тут; ми тебе не сподівались сёгодні, думали, що ти пробудеш у дядини до Петра… Мамо! мамо!.. де ви? швидче йдіть! Сеня приіхав… Мамо!…"

— "Иду, иду," почувся за кущами голос. Жук побіг на голос. Мати обняла сина, стиснула ёго обома руками и ціловала в голову, а він припав устами до неньчиних грудей… и кілька хвилин так стояли вони, не мовлячи слова.

— "Скінчив?" спитала мати.

"Скінчив, матусю! скінчив: кандидат."

Мати перехрестилась, подивилась на небо и промовила: "Слава Тобі, Царице небесная! слава Тобі!… Як же ти, Сеню, сюди попав?"

"Просто: Иван сказав, що ви усі тут: ну, ми напились чаю, попоіли, та и сюди, пішки."

— "Боже-ж мій, ти втомився! Ну, дякую-ж тобі, синку!… Дай ще раз поцілую.. Який ти жвавий, та гарний!,.. увесь в батька! Як вилитий батько… так и бачу покійного…" И з під старих рісниць скотились у іі дві слёзи.

"Де-ж, мамо, Соня?" питав Жук.

— "Тут, тут и Соня; десь гриби збирає."

Жук на радощах и забув про Джура, та вже сей сам нагадав про себе.

"Лишенько-ж мені!" сказав Жук, "я й забув. Матусю! отсе мій приятель лікар Джур", додав він указуючи на Джура.

— "Спаси-Біг вам, спаси-Біг!" говорила стара Жучиха Джурові. "Спаси-Біг, що завернули до нашоі хати. Вибачте, що дома не застали: не сподівалась сёгодні гостей."

"Де-ж отсе Соня, що іі не видко?" допитувався Жук и на все горло гукнув: "Соню!!"

— "Що, Марусе! чи готов полудень?" спитала Жучиха куховарку.

— "Зараз буде; нехай ще раз закипить, щоб вварилась каша; наче ще сировата, ось покоштуйте." Маруся набрала з казана в ополоник каші, простудила іі и подала Жучисі. Жучиха покоштовала и сказала: "Еге! нехай ще раз закипить; та здається, треба-б присолити."

— "Ні, пані, лучше не солить; недосіл на столі, часом переборщиш, хуже буде.. на таку велику громаду смаку недобереш. Лучше кожен сам на свій смак присолить."

— "А наш полудень поспів?" спитала Рися у куховарки.

— "Не знаю!.. ваш Опанас варить, треба ёго спитать; и де се він дівся? у ёго під казанком и огонь потух.. Опанас! Опанас! де ти?" гукала куховарка.

— "Ось-де я! на що тобі здався я? скучила без мене чи що?" озвався за катрягою Опанас.

— "Куди-ж бак!.. вельми скучала!.. Пані питають: чи готов полудень?"

— "Зараз буде готов… вареники ліплю."

"З чим, Рисю, будуть вареники?" спитав Жук.

— "З полуницями; я з Сонею назбирала."

"Отсе добре! я дуже люблю вареники."

— "По кор-ррячку! по корр-рячку! покорр-рячку!!" гукали косарі.

— "Еге! бач синку! ми загомонілись, та й байдуже про косарів; пора вже порцию нести," сказала Жучиха.

— "По корячку! по коррячку!"

"Зараз, зараз!" одгукнув Жук. "Давайте, матусю, я ім понесу."

И влявши дві боклаги з горілкою, Семен пішов швиденько до косарів. Тим часом, поки Семен частовав косарів, прийшла до куреня Соня, а з нею друга дівчина, вже не першоі молодости, але ще й не пристаркувата, літ може з тридцять: з лиця вона була білява, очи на викоті, великі, оловяні; рот невеличкий, губи тоненькі, зуби білі як крейда, на лиці широкий румянець; убрана по городянски; не можно було сказать, що вона гарна, красива, алеж и негарною, некрасивою ніхто б іі не назвав. Се була ґувернантка Рисі и Соні, Frдulein Ганна з Берліна. Соня була дівчина 19 літ; біле, аж матове лице одділялось од широкого чола густими, широкими, наче з оксамиту, чорними бровами. Чорні як ніч и блискучі як зірки очи служили зеркалом того розуму, котрий скривався під довгою чорною косою, котра спускалась низше пояса. Рот Соні — звичайний, трошки розкритий, спідня губа видавалась трохи наперед; ніс кирпою; шия довга, біла як сніг; здається білость шиі и плечей спорилась з білостю украінскоі вишитоі и вимережаноі сорочки, котра покривала груди и плечи Соні; голова уся заквітчана полёвими квітками. Дивлячись на Соню, не з разу можна було означить іі вираз и красу: на первий погляд вона здавалась некрасивою, вялою; але чим більш дивишся на іі, тим більш становиться вона перед тобою красивійш и красивійш, и кожен, хто довгенько дивився на Соню, одходячи од неі думав: король-дівка!.. Рися була ще дитина, ій йшов 16-ий рік; невеличкий зріст, бистрі чорні палкі оченята; повне свіже з румянцем смугловате лице, коралёві тонесенькі губки, каштанове волосє… от и вся Рися…

Стара Жучиха зазнаємила Джура з Сонею и Ганною.

— "Дивіться, матусю, скілько я набрала грибів," сказала Соня, висипаючи на траву повну корзинку грибів.

— "Бач! а я скілько ходила, хоч би тобі поганого знайшла; навіть и мухомора не бачила," озвалась Рися.

— "Не даром же говориться: щасливому по гриби ходить," вмішався Джур.

Соня подивилась у низ и стала обтрушувать траву, котра поприлипала до іі спідниці.

— "Ну — бо, Опанасе! чи даси сёгодні полудновать, чи ні? ти хиба забув, що паничі не івши?" сказала Жучиха поварові.

— "Готово! готово!" озвався Опанас, "зараз давати-му."

— "А в тебе, Марусю, готово?"

— "Готово, пані."

— "Коли готово, так гукай на косарів, нехай полуднують."

Панночки розіслали під березою килим; Опанас постановив на килимі тарілки и миску з варениками. Маруся одставила кашу, розіслала рядно, положила ложки; узяла високу віху, напяла на неі Опанасову кирею, підвела іі у гору и гукнула: "полудновать! полудновать!"

— "Даремно гукаєш!" глузовав Опанас, "ти ростом, хоч и з віху, а голосом не вийшла, пищиш, наче кошеня; хто таки почує тебе… А ну, кріпче гукни!"

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: