Семен Жук і його родичі – Олександр Кониський

Другого дня в вечері, сидячи за чаєм, Жук завів річ про Джура; силкуючись, щоб бесіда йшла весело, він згадував часи свого студентства, згадував усе, що знав смішного про Джура. Рися мовчки перегортувала листки якоісь новоі книжки, а Жучиха не спускала з Рисі очей: вона запримітила, що Рися ніби прикусує губи, ніби ій немила Семенова розмова, — и стара не помилилась.

— "Годі, Семене, шутковать!" озвалась Рися. "Мені здається, що тебе кортить сказать щось нове про Джура; ну и говорив би швидче, просто, без обиняків… так?"

Семен не видержав строгого погляду Рисі, засоромився и мовчав.

— "Ну, що ж мовчиш?" допитувала Рися, "говори!.."

— "Коли говорить, так слухай!" И Семен принявся росказувать, що взнав од Сопуна про Джура. Рися сиділа мовчки, підперши голову обома руками и поставивши лікті на стіл. Вона сціпила зуби и дивилась на верх стіни, наче перед іі очима не стояла та стіна и не закривала далекого безкраёго краёзору.

Жук ходив по кімнаті. Стара плела чулок, Соня щось шила, самовар потух, у хаті було тихо наче в усі, тілько рівні ступні Жука тревожили ту могильну тишу… Усі мовчали, кожен чув себе в якомусь незвичайнім стані.

Так минула ціла година, ніхто не починав розмови, наче в кожного приріс язик до піднебіня.

— "Чи так — то й так," озвалась Рися, встала, попрощалась и пішла до себе в кімнату.

— "Чи я ёго любила, чи тілько на хвилю закохалась у ёго?" питала сама себе Рися, сівши біля столу. "Ні!.. я не любила ёго!.. ёго любить не можна… він чоловік без серця… А він?.. він… чи не насміхався він з моєі молодости?.. чи було в ёго хоч капелиночки коханя до мене?" Рися стала згадувать знов усе те минувше, що було в те літо, як Джур гостёвав у іх. Думки іі так наперлись в один бік, що вона в кожнім слові Джура бачила насмішку… О, Боже ж мій!" скрикнула вона; "яка ж я була дурна, не розумна!.. Ні!.. так робить не можна!.. я повинна покарать ёго… я покараю ёго — не за те, що він закохався в другу, а за те, що він сміявся з мене…" Рися схопила папір и перо и стала щось писать; але слова не йшли, рука тряслась, вона швирнула перо, порвала на шматки папір и стала швидко ходить по кімнаті.

— "Ні!.. нема сили… дух захватує!. та й що писать и куди писать?.." Вона напилась води… Двері тихенько рипнули и війшла Жучиха.

— "Ти не спиш доню?"

Рися здивовалась. "Чого се ви, матусю, прийшли?"

— "Провідать тебе, чи здорова ти?"

— "Здорова, ненечко! не турбуйтесь, идіть спать!"

— "Ти дуже бліда, Рисю! а очи як горять!.. я трошки посижу у тебе."

— "Посидьте."

— "Що ж, Рисю, ти думаєш робить?" спитала Жучиха трохи згодя.

— "Ще й сама не знаю, мамо! Знаю добре тілько одно: що, коли правда усе те, що я чула од Сені, так коли б Джур яким чудом переродився, став таким, яким би я хотіла ёго бачить; коли б заприсягав, що любить мене, що не жити-ме без мене, коли б я завірилась, що справді без мене він не може жити: то й тогді б я не обернулась до ёго… Честні люде так не роблять, як він: коли він вже не любить мене — я за се не ремствую, але чом він просто не написав мені про се, а замовк? значить він не любив мене, він тілько сміявся… идіть, мамо, спать! не безпокойтесь про мене, я спокійна."

Жучиха журливо глянула на дочку, зітхнула, перехрестила іі, поціловала и пішла.

Рися лягла спать. Не спалось ій; над нею нависла хмара не нудьги, а жалю; ій все таки верзлось одно: що Джур сміявся над нею. В серце до неі стала пробиваться пімста. "Я вимещу ёму… я посміюсь над ним ще гірше, ніж він з мене… Я ёго знайду… знайду під землею… Я стану перед ним як манія, не дам ёму супокою ні на годину; скажу: "от се тобі плата за твоє коханє…" Потім… потім…" Вона й сама не знала, що "потім". Незвичайне чувство злости давило іі; іі кидало то в жар, то в холод. К світу чувство трохи вгамовалось и Рися заснула.

— "Матусю!" говорила другого дня Рися матери; "я через тиждень поіду."

— "Куди?" спитала з дивовижею стара.

— "За кордон."

— "Що ти, Рисю! чого ти поідеш?"

— "Чого?… поіду вчиться… а може — може й Джура знайду де…."

Жучиха ще більш здивовалась: учора Рися одрікалась од Джура, а сегодня говорить, що поіде шукать ёго!..

— "На що він тобі здався? — ти ж учора говорила…"

— "Говорила, що не обернусь до ёго. — Так, але я не на те й шукати-му ёго… я знайду ёго, щоб посміяться над ним…"

— "Цур ёму, серденько! викинь ёго з голови, забудь про ёго! — Чому ти там учити-мешся?"

— "Медицині буду вчиться… поіду в Цюрих, вивчусь и вернусь до вас в Жуківку…"

— "Мій вік… Рисю! сама знаєш: день до вечера… заідеш, я вже й не побачу тебе." Жучиха стала плакать. Слёзи матери стревожили Рисю, вона принялась заспокоювать іі.

Семен и Соня хоч и здивовались на бажанє Рисі, але не одговорювали іі іхать в Цюрих. Про Джура Жук не безпечився, він запевно думав, що Рися й сама сказала, що не бігати-ме по Европі, шукаючи Джура, а буде силковаться розізнать, де він, и взнавши запевно про се, явиться перед ёго, "щоб помстить, щоб посміяться з ёго".

VII.

Зібралось товариство позичковоі касси. Обсудивши належачі справи, Жук заявив, що Хмара проситься, щоб ёго приняли в товариші.

— "На що нам Хмара? у нас досить товаришів и без ёго," обізвався хтось з громади.

— "Не треба, не треба ёго! він пан и до того ще баламут; Цур ёго!" говорили в другім кінці хати.

— "Тривайте, люде добрі! так не можна!" заговорив голова, "треба на шарі кинуть."

— "Що там ще на шарі! Не треба ёго, одно слово: не треба, тай годі!" гуторіли товариші.

— "Треба по закону," озвався Жук.

Довгенько стояла спірка, чи приймать Хмару в товариство, чи ні? в кінець кинули шарами: голова почав считать шарі и — ні одного на право!..

— "А що? а що?! хиба не правду говорили, що не варт було й часу тратить?! Казали просто: не треба; нічого було й на шарі!"

Тим часом у другім кінці села зібралась куликівска громада радиться про школу. Мусів приіхать мировий посередник и Хмара. Як ось привернули и ті громадяне, котрі були на зборі в товаристві касси. Стали говорить, як Хмару не приняли в товариство: піднявся сміх, регіт, глузи. Шуткам не було кінця. Кожен силковався вставить своє слово, щоб посміяться з Хмари.

— "Добре, добре братці зробили, що не приняли ёго… И так иногді буває тьмяно, а то ще як наверне Хмара, так певно, що й серед зими йти-ме дощ… ха-ха-ха!.."

— "Бач, куди хотів запустить своі лапи… ласий до чужого добра… Ні!.. дзусь!.."

— "Годі вам зуби скалить!" гукнув старий дід на молодіж. "Підняли голос, наче в шинку… тривайте, от прибіжить Хмара, так тогді притихнете з-разу; з-разу хвости підберете… знаєм вас!"

— "Куди ж пак! як раз отсе так и злякаємось!.. єсть чого! не бачили Хмари!.. ха-ха!"

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: