Семен Жук і його родичі – Олександр Кониський

Почувся дзвінок… показався трояном тарантас; з него виліз спершу Хмара, а за ним вивалився товстий наче жлукто, виголений наче Німець, мировий посередник Гуж. Громада замовкла, звичайно зняли шапки и поклонились.

— "Чи вся громада?" спитав Хмара.

— "Мабуть уся, а може хто й зістався на припечку кашу істи," одповів хтось з громадян.

— "Ти не шуткий, собачий сину! Я не шутковать приіхав з вами!" гукнув Гуж.

— "Та які ж тут шутки… ми не шуткуємо."

— "Начальство веліло школу завести у вас: чи потрібна вона вам, чи ні?" спитав посередник громаду.

— "Воля начальства! коли треба, нехай заводить, а про нас байдуже," обізвався старий Косаренко.

— "Треба, щоб ви дали хату на школу."

— "Де ж ми візьмемо іі? у нас зайвоі хати нема."

— "Вибудуйте!"

— "Ні з чого и нікому; у нас майстрів нема… та й спроміжности — Бог дасть!"

— "Так як же?" питає Гуж.

— "Хто ёго знає як — я не знаю як!… нехай громада говорить. — Громадяне! говоріть!" обізвався Косаренко.

— "Говоріть, діду, ви, а ми за вами!"

— "Хиба мені в тій школі вчиться?.. про мене — байдуже, мені іі не треба! А коли начальство хоче, так се ёго воля, нехай заводить, нехай будує… ёго воля!"

— "Дурні ви! ось слухайте, що я скажу." И Гуж принявся розповідать, яка користь буде з школи. Громада слухала и мовчала.

"Ну, що ж! зрозуміли?" питає Гуж.

— "Та, поздоров Боже вас! зрозуміли усе добре: виходить велика користь: дай хату на школу, дай хату учителеві, дай харчі, заплати сторожу, дай топливо, усе дай, та дай."

— "За те діти ваші вчити-мугься," вмішався Хмара.

— "А чому вони вчити-муться там?"

— "Читать, писать, апостола читать в церкві."

— "Овва, велика користь! апостола у нас и дячок добре читає, а хто хоче — той и в священика вивчиться читать апостола; та й що нам з того апостола… коли усі будемо читать, так нікому буде й слухать…"

— "Чого ж би ти хотів?"

— "Е! чого б я хотів? я б хотів, щоб навчали хлопця чоботи шить, сокиру насталить, оскард загартовать, лушню зробить — от, що б я хотів! А то апостола читать.. у дяка хліб одбивать… такоі школи нам не треба…"

— "Не треба… не треба!" гукнула разом громада. "Он у Бучівцях — покіль не було школи, люде були сяк-так, а як завели школу та навчились читать апостола, зовсім люде подурнійшали."

— "Що з дурними говорить? приказать ім, тай годі!" сказав Хмара.

— "Не можна приказувать, треба пересвідчить," одповів Гуж и послав до попа, зовучи щоб прийшов "убіждать" громаду. Прийшов піп; почав текстами доводить користь школи. Громадяне мовчки ковиряли ціпками землю.

— "Дякуємо начальству за ёго ласку, що не забуває про нас; але коли нам потрібна буде школа, так ми іі й самі заведемо без начальства," сказав Косаренко.

— "Як, як?" перебив ёго Гуж. "Без начальства, так се ти против начальства! се ти бунтуєш! Я тебе за се в тюрму, стара собако!"

— "Як же я бунтую?"

— "Мовчи!" крикнув Гуж. — Косаренко подався назад, насунув шапку и поплентався до дому. З ёго проводу стали и другі розходиться.

— "Се справдешний бунт!" підбивав Гужа Хмара. "Гляньте! усі розійшлись: як вони сміли розходиться?"

Довго ще бились Гуж и Хмара и поіхали назад з нічим; громада не дала приговора на школу.

— "Се все так Жук строіть," сказав ідучи Хмара Гужові.

— "Чи правда?"

— "Побий мене святий хрест, коли брешу! се все він на пакость земству и начальству… бунтує народ… звістно, він недовірок: в Бога не вірує, начальства не признає… нігіліст."

— "Еге! ге!.. так он воно що! Ну коли так, то се річ друга; треба ёму втерти носа, треба ёго підборкать."

— "А чи знаєте ще те, що Жука до всего підстроює отой Віренко?"

— "Се той Сибирець. що недавно вернули ёго з Сибири?"

— "Еге!"

— "Цитьте ж — се не переливки! Тут діло не просте: то-то я бачу, що Куличане піднимаються на диби… аж бач, воно що!.. Не даром же вони против апостолів таке несли… бач, каже, з апостолів нема користи: нам треба шевців та ковалів, а не апостолів… бач! Тривайте ж!.. так воно не буде! Отакі то греблі рвуть… Поганяй ти, диявол! швидче!" гукнув Гуж на погонича.

VIII.

Рися поіхала… В домі Жуків стало якось не так як було: усе стояло на своім місци; тіж стіни, таж мебель, тіж люде, не має тілько однієі Рисі — и кожному чоловікові з боку стало примітно, що виізд Рисі нагнав якийсь смуток на дім Жуків. Стара Жучиха ходила наче не своя: то вештається и суєтиться мовчки по всім хатам, то сяде знов, як скоро по смерти було мужа, під своім любимим вікном, плете чулок; пучки іі перебігають по прутках, а очи вставляться и дивлятъся кудись далеко: не на гумно вже, як колись було, не на сад, не на церкву, —ні, вони дивляться кудись висше церкви, низше неба, наче хочуть знайти ту далеку краіну, куди заіхала Рися.

Минуло тижнів шість. Од Рисі прийшло два листи: один з Відня, другий з Цюриха: писала Рися, що вона записалась в університет, що екзамен здала добре. Семен и Соня на радощах аж в долоні сплеснули; Жучиха всміхнулась, глянула на образ, перехрестилась и знов взялась за чулок.

Аж ось заголосили під ворітьми дзвінки и біля Жучишиного двору зупинилось три вози. Сім чоловік в панскому убрані війшди в дім, по-зад усіх стояв наш знаёмий Хмара.

— "Що воно за оказия?" подумала Жучиха. "Що се за гості, та ще як раз на обід… Лишенько ж мені!.. треба швидче бігти до куховаря, щоб страви стало на всіх."

Жук и собі не мало здивовався; побачивши між гістьми офицера в жандармскім убрані… Один з гостей з гербовими ґудзиками виступив наперед, підойшов до Жука и спитав:

— "Ви Семен Иванович Жук?"

— "Я," одповів Жук.

— "Я судовий слідователь, а отсе зі мною товариш прокурора, коміссар, жандармский офицер и становий; а ото останні — ваші сусіди: дворяне Хмара и Кабанець; я взяв іх за свідків… По волі начальства я мушу потрусить вас."

Жук трохи поблід. В душі ёго закипіла злість. "Порядки благоустроєного государства" підняли в ёму цілу хуртовину: він в очевидь бачив, на скілько заспокоєне в "благоустроєному государстві" житє частних людей. Як евангельский злодій, про котрого сказано, що ніхто не відає, коли прийде "тать в нощи", так и слуги "благоустроєного государства" вриваються, коли захочуть, в дім кожного и роблять, що хочуть…

Жук пересилив себе и спокійно спитав слідователя:

— "Чого ж ви шукати-мете, трусячи мене?"

— "Законопротивних бумаг и книг."

— "Добре! шукайте!.. Тілько спершу объявіть мені, як слідує по закону: з якоі причини ви трусити-мете мене?.."

— "З волі и по приказу начальства…"

— "Се не причина — "

— "Другоі ми не знаємо…"

— "Та, коли так, то й я вас не знаю; будьте ласкаві, покажіть мені приказ начальства, щоб я завірився, що ви справді од начальства, и щоб я знав, що ви чиновники, а не хто инчий…"

— "Хто ж инчий має право трусити?" одповів слідователь.

— "Всяково буває… самі добре знаєте…"

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: