Семен Жук і його родичі – Олександр Кониський

— "Се-б то як?" перебив товариш прокурора, "се-б то ми самозванці?"

— "Я сего не кажу, я хочу запевниться, що ви не самозванці."

— "От становий и сусіди ваші Кабанець и Хмара запевнять вас, хто ми; а приказу ми вам не покажемо… не гайте нам часу, ведіть у кабинет!.."

Жук здвигнув плечима.

— "Коли по волі не хочете, ми потрусимо по неволі; поламаємо замки у вашому бюрі и потрусимо," сказав слідователь.

— "Робіть, що хочете," одповів Жук.

Принялись трусить. Передивились усі столи, скрині, переширили усі мишачі нірки; дивились у груби, лазили на горища, ходили по коморах, в омшанику, були и в клуні… Одложили на бік вид могили Шевченка, книжку Бока "Про здорового и недужного чоловіка" и два якісь листи. Скінчали трусеницю, стали розпитувать Жука. "Де печатана книжка Бока?" спитав слідователь.

— "В Москві, — хиба не бачите?" одповів Жук.

— "Гм! тут нема першого листка… може воно печаталось у Лондоні — "

— "Може," сказав сміючись Жук.

— "А що отсе за листи у вас, відкіль и від кого?"

Жук глянув на листи и сказав:

— "Один з Чернігова од мого товариша, другий з Києва од лікаря."

— "А про яке отсе товариство пишуть до вас з Чернігова?"

— "Се писалось кілька літ назад, як клопотався я завести позичкову кассу."

— "Гм!"

Чиновники стали ще раз читать той лист. Перечитали… переглянулись один з другим и вернули Жуку.

Написали акт, що нічого законопротивного не знайшли, и стали прощаться просячи у Жуків вибаченя, що потревожили іх: "Знаєте," говорив жандарм, "наше діло підневольне, ми не по своій волі; велять — повинні слухать."

Чиновники поіхали, зістався Хмара, щоб поговорить "про своі сусідскі діла".

— "Чи знаєте, Семене Иванович, що отсе усе значить?" сказав Хмара, лестячись до Жука.

— "Добре знаю: те значить, що вас не приняли в позичкове товариство…"

— "Що ви, що ви! Господь з вами! щоб я пішов на таке паскудне діло!.. Оборони мене Боже!.. От нехай мене отсей святий хрест побє!" Хмара перехрестився…. "А я дорогою випитав у слідователя: се на вас зробив донос Гуж."

— "За що?"

— "Не знаю."

— "Е! ви всі одного Бога чорти, усі одним миром мазані… Коли б правда ваша, що Гуж зробив донос, так певно, що ви ёго підбили, — бо за що б Гуж доносив на мене?.."

— "У ёго вже натура така: може хотів вислужиться… отже й скріпився… так ёму й треба!.."

— "Тревайте!" перебив ёго Жук; "коли ваша правда, так я подам на Гужа жалобу, за те, що він зробив донос, и напишу, що довідався про се од вас."

— "Борони Боже!" скрикнув Хмара, підскочивши з свого місця… "Як се можна! я вам по дружбі, потайно се сказав, а ви хочете писать!.. Як се можна!.. ви мене погубите, за се мене в Сибір запроторять…"

— "От и виходить, що тут якась брехня єсть!.. Ну, та се ваше діло; а я знаю що робити, знаю, що бучу підняв не сам Гуж: без підпалу дрова не горять…"

Хмара ще раз забожився, що він не сном ні духом не причастен ні до чого, що все се Гуж скуёвдив, попрощався и поіхав.

———

Через пів року у Куликах поселився жандармский унтер-офицер. Рідкий день виймався такий, щоб він чого-небудь не за-мутився у двір, а часом и в дім до Жучихи: то рука заболить — прийде лікарства просить; то прийде позичить чорнило, або купить чого и т. и…

———

IX.

Наступив 1872 рік.

Весна. Жуківский сад мов молоком облитий: дерева в повнім цвіту во всій красі; ясне чисте сонце повагом, гордо пливе по синёму небу. На садовому ґанку в домі Жучихи лежить великий килим, на ёму двоє дітей: дівчинка и хлопя. Хто б не глянув на іх, зразу б вгадав, що то Семенові діти — обоє як вилитий батько!.. Біля дітей купа играшок, стара нянька забавляє дітвору. А в домі и в дворі Жучихи велика суєта: кучер на конюшні лаштує и запрягає коней; служанка носиться то в кухню з дому, то в дім з кухні. Стара Жучиха якась сумна, замислена вештається, клопочеться, вкладуючи и завязуючи торбинки: в одну вона кладе пиріжки, в другу — всячину, в третю жарену курку. Коні запряжені и підъіхали до рундука: слуги почали виносити з дому подушки и клунки…

— "На що ви, матусю, стілько понапікали? де ж нам з отсими торбинками возиться," говорить Соня.

— "Бери, доню, бери! воно не заважить; ідеш на день, бери на два."

Вложились. Стали прощаться. По старосвітскому звичаю усі, хто був у хаті, сіли. Ніхто ні слова… Ще хвилина — піднялась стара Жучиха, а за нею и всі: стала вона перед образом, положила три земні поклони, перехрестила сина и мовчки, обнявши, стала ціловать ёго.

— "Не барись, синку!" єле промовила стара, а слёзи так и текли з очей. "От-як на старість! самотою зістаюсь… лишаєте мене одну…"

— "Як одну — а он двоє вам унуків," сказала Соня. Жучиха глянула на унуків, зітхнула и ще кріпше заплакала.

То Семен віз у Киів свою жінку до лікарів. За другою дитиною Соня стала хоріть, худіть и жовтіть. Своі лікарі довго лічили, довго поіли іі латинскими приправами — нічого не помогало, а в кінець нарадили іхать у Киів.

Киівскі лікарі задержали Соню на цілий місяць. Семен зістався з нею.

Раз якось Жук зайшов у книгарню до Литова купить якусь книжку. На другім боці книгарні стояв якийсь мужчина и розмовляв з купцем, лиця ёго не видно було Жукові. Почувши голос того мужчини, Жук здрігнув и инстинктивно обернувся: перед ним стояв Джур.

— "Ба! Антоне!" скрикнув Жук.

Джур подавсь назад и почервонів.

— "Чи справді не пізнаєш?" питав Жук, підходячи ще близше.

— "Здається… Жук," промовив стиха Джур.

— "'Здається'… не бійсь, не вклепався!.. вірно: Жук. Та хиба ж таки я так перемінився, що трудно пізнать мене?"

— "Таки перемінився," одповів Джур; відступаючи до дверей. "Чи на довго в Киів?"

— "Коли випустять… я привіз недужу жінку."

— "Ба, я й забув и не поздоровив тебе… Ти вже й жонатий — скажи, з ким?"

— "Приходи до мене, так побачиш… а то я не скажу."

— "Добре, добре, зайду, конечно зайду; скажи, де ти задержався?"

Жук дав адресу.

— "Завтра з-ранку певно зайду до тебе; жаль, що сегодня не можна: зараз іду до вельми недужого в село, а вернусь хиба в ночи… ну, та побачимось!.. Бувай здоров!" Джур поклонився, протяг Жукові руку и не то що вийшов, а вибіг з книгарні. Слідом за ним побіг и Жук, щоб швидко занести жінці таку несподівану новину. У себе Жук застав лікаря.

— "А вгадай, Соню, кого я бачив?"

— "Не люблю вгадувать, кажи просто, кого?"

— "Джура!"

— "Що ти!.. чи правда? де він?"

— "Тут у Києві."

— "Давно?"

— "Не скажу, не розпитував, не було часу, Джур вельми хватався до якогось недужого в село."

— "Хиба ви знаєте Джура?" спитав лікар.

— "Як же, як же… ми разом вчились, були приятелями, він у нас ціле літо гостёвав… Та як поіхав за кордон, так наче в воду впав: кілька літ ні слуху ні духу… аж де стрілись… казав, завтра зайде до нас."

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: