Семен Жук і його родичі – Олександр Кониський

— "Чудно!" одповів лікар.

— "Що чудно?" спитав Жук.

— "Я за певне знаю, що Джур хотів сегодня іхать зовсім з Києва."

— "Куди?"

— "Далеко — аж у Єгипет."

И Семен и Соня витріщили очи на лікаря.

— "Чого в Єгипет?" спитали вони разом.

— "Гоіться… у ёго чахотка… ёму не довго жить; він зовсім спродався… и дім свій продав."

Кожне слово лікаря більш и більш підбивало у Жуків цікавість и кидало іх у дивовижу. Вони стали розпитувать у лікаря подробицю про Джура и от-що лікар росказав ім.

— "Позаторік приіхала з-за кордону до нас у Киів богата пані Лаврова и привезла з собою домашнёго свого лікаря, вашого приятеля Джура. Маючи у себе великий гурт знаёмих поміж панами, Лаврова за пів року зробила Джурові таку практику, якоі не має у нас ні один лікар-профессор. У Києві тілько й говорили, що про Джура. И справді стояв він того! було де не посій, там и вродить Джур. Та й везло ж ёму здорово! Через рік він купив у Лавровоі дім; вступив товаришем до акціонерного банку и став директором… Далі виступив з дисертациєю про глисти, взяв учене званє — доктора медицини и став доцентом в університеті. И хто ёго зна' як у ёго ставало часу: усюди він поспівав: и в банк, и в університет, и в клініку и на практику… Війшов він у велику славу; гроші загрібав лопатою, а все таки Лавровоі не кидав, був у іі лікарем, и жив у неі… Ходила про іх сяка-така гутірка; ну, та у нас у Києві вже без того не можна… Отже останнёю зимою став Джур кашлять. Кашляє та кашляє, а далі и кров показалась… Погане діло! зібрав він до себе на пораду трохи що не всіх киівских лікарів, и я був. Роздивились, вислухали… Е, погано!.. бучорчатка… треба іхать в Єгипет, там може ще й протягне"…

— "То то," заговорив Жук, "дивлюсь я на ёго й сам собі не вірю: чи се Джур, чи ні? такий він став худий, та чудний з лиця."

Даремно другого дня Жуки ждали до себе Джура: він не приіхав, — він ще з-вечера виіхав у Єгипет…

X.

Соні полегшало; и в Жуківці повеселійшало, особливо як в кінци весни прийшла від Рисі звістка, що вона іде до дому.

— "Видно, що я не зовсім грішна," говорила Жучиха стара. "Бог почув моі молитви: сохранив моіх дітей и одвернув од Рисі нещастє. Яка б то вона була безталанна, коли б одружилась з Джуром."

Рися довідавшись, що в Петербурзі заводять при медицинскій академіі курси для женщин, стала на тім, щоб залишить цюрихский університет и перебраться у Петербург, сподіваючись на те, що разом одчинять усі чотири курси и вона здасть екзамен прямо в четвертий курс.

Чим більш підходив той день, в котрий сподівались Рисю в Жуківку, тим більш Жучиха становилась неспокійна; серце матери лічило не дні, а години. Забула стара Жучиха про все, тілько одно й було у неі на думці, щоб швидче приіхала Рися. Стара не зводила своіх очей з воріт: як тілько загуркотять на улиці колеса, вона зараз и біжить до вікна.

— "Йване, Йване!.. Параско! Параско!" гукає вона на слуг, "біжіть швидче до воріт, подивіться, чи не Рися іде."

На-силу дождалась стара приізду своєі любоі Рисі. Рисю й пізнать трудно було, так вона змінилась: підросла, роздобріла…

— "Де се, Рисю, твоя коса?" питалась стара у Рисі, дивлячись на іі обстрижену голову. "Ти мабуть нездужала, так вилізли коси?"

— "Ні, матусю, се я умисне обстриглась."

— "На що?"

— "Красче так, менше діла; з довгою косою й возня велика: треба іі чесати, вбирати, тратити час — а часу у мене зайвого не було; треба було пильновати про вченє… От я й обстриглась, так красче, швидче."

— "Може воно й так," одповіла стара, "то якось не яково, чудно… у дівчини обстрижена голова, наче у хлопця… Наші люде очи тобі висміють… у нас дівоча коса — святе діло."

— "Байдуже! хай сміються!"

— "Та вже ж, дарма ярма, аби воли були; дарма коса, аби ти була з нами," говорила стара Жучиха.

Не та справді стала Рися. Не тілько з лиця, не тілько в своім убраньі, але й думками своіми вона перемінилась. Вона розпитувала Семена про житє селян, про іх потреби материяльні и духовні, и кожен раз свою розмову кінчала нагадуючи слова Віренка: "в селі, та в землі наша сила…" Вона рівнала житє селян на Украіні до житя селян за кордоном. Не стояв перед іі очима на Украіні той страшенний пролетаріят, котрий вона бачила за кордоном, але ще страшнійше ёго стояла темнота и убожество украінских селян.

— "Що, Сеню, твоя каса добре йде?" питала вона у брата.

— "Дуже добре и користно."

— "Що ж, ти на касі и став?"

— "Се-б то як?"

— "Завів касу — тай годі и вся поміч селянам?"

— "Ні, не вся; зимою купуємо гуртову молотілку и віялку и заведемо при касі гуртову крамничку."

— "А далі?"

— "Далі побачимо: що треба буде, те й заведемо."

— "Се все паліятиви."

— "Правда! але красче ніж нічого."

— "А я ось-що гадаю: коли б матуся виділила мою частину землі, я б іі подаровала Куличанам…"

— "Ні, Рисю! матуся, покіль жива, сего не зробить."

— "Певно, що не зробить; а коли б зробила, ти б що на се сказав?"

— "Поможи Боже!"

— "Памятай же се слово!"

— "Коли воно моє, так я й не забуду ёго."

Швидко минуло літо. Не вспіла стара Жучиха й наговориться з Рисею!.. Прийшла спасівка — и Рися подалась до Петербурга. Подамось же и ми за нею.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: