Семен Жук і його родичі – Олександр Кониський

— "Почують и так, коли захочуть," сказала Маруся.

— "Ні, не почують."

— "А ну, я гукну!" сказав Джур и так ревнув "полудновать!", що аж Рябко вискочив з під воза и загавкав несамовитим голосом; а луна озвалась десь далеко за Нестратовщиною.

— "От — як гукають," сказав Опанас; "а ну, Марусю, чи не гукнеш и ти так!"

— "Одчепись!.. пристав наче мокре рядно! Хиба повилазило тобі, не бачиш, що косарі йдуть!"

Жучиха, піднісши косарям до полудня по корячку, и сама сіла з дітьми полудновать. В косарскім полудні хазяйновав приказчик Павло Миронович, чоловік вже підтоптаний. Розмова йшла весело, жваво; жартам, смішкам и вигадкам и кінця не було; звісно як буває на косовиці у доброго хазяіна.

Пополудновавши, Жучиха звеліла Опанасові іхать до дому и приготовлять вечеру. Косарі трохи спочили, хто поклепав косу, хто тілько помантачив, и пішли докошувать.

— "По чім у вас косять?" спитав Джур.

— "Вони в мене не за гроші," одказада Жучиха, "а толокою. За гроші в один раз такоі громади не зберете; а на толоку, бачте, трохи не усе село вийшло — 120 чоловік… За гроші б и сходнійше було для мене, менше коло іх панькаться треба; та вже привикли так: толокою и скорійше и чепурнійше роблять."

— "Як же так, що за гроші б сходнійше, аж ви ім нічого не платите?"

— "Не плачу грішми, за те вже горілки настачаю в-волю. За гроші коли косять, так чотири порциі в день зовсім доволі; а на толоці — що ручка, так и корячок; а за стравою по два корячки; ну, за вечерею и повечерявши пють вже без счоту, хто скілько здужає."

— "Пють," всміхнувся Джур, "а про те и байдуже, як од сего шкодять здоровю."

— "Куди вам!" сказала Жучиха; "вони про се и думки не мають."

"Як же ім и думать про се, коли вони з роду сёго й не чули; а до того треба сказать," вмішався Жук, "що у іх горілка лікарство: заболить живіт — чарку горілки; стане нудно – знов горілки."

— "Се — правду ти кажеш, синку!"

Повечоріло. Сонце сховалось за гори спочивать після довгого петрівского дня. Косарі повечеряли, випили добре, подяковали за хліб-сіль, позбивали коси, взяли клепачки, бруси, мантачки и разом усі рушили. Жучиха з панночками поіхала по переду, а паничі пішли у гурті з косарями.

— "Нуте, хлопці! пісню!" гукнув отаман. "А де ти — Василь Дорошенко! виходь на перед, та починай!"

— "Якоі-ж, дядьку?" спитав молодий паробок, котрого кликав отаман.

— "Яку знаєш."

— "Хиба я іх мало знаю!…"

— "Заводь такоі, щоб усі знали, щоб ніхто не мовчав."

— "Добре, дядьку!.. Нуте, хлопці! чи усі знаєте березу?"

— "Усі! усі! заводь!"

И слідом за тим зарокотіла на чистім полі сотня голосів як один, співаючи: "Гей! гук! мати гук! де козаки пють!"

"Ну, синку!" говорила того-ж вечера Семенові мати. "Як же я рада, що ти скінчив своє вченє… Тепер ти домовати меш?"

"Домовати му, матусю!"

— "Ото й добре! пора вже зняти з моіх плечей клопіт по хазяйству… Хазяйнуй, синку, а я спочину."

"Е, ні! тривайте, матусю! дайте трохи подивиться до хазяйства… Я вчився римскому праву, а тут треба не ёго, а що инче… треба повчиться аґрономіі; а то часом з горяча так нахазяйную, що и кури сміяти муться."

— "Ну, нехай же ось як буде," сказала мати: "до того літа ти тілько запомагай мені, та придивляйся, а літом — годі! сам хазяйнуй! Я стара людина.. пора спочить."

"Нехай буде по вашому, матусю!.. а тепер: добра ніч! спать хочеться."

— "Добра ніч, синку! спи з Богом! Огради тебе Господь силою чесного и животворящого хреста!" Жучиха перехрестила сина, поціловала ёго у голову и додала: "вам обом послали постіль у кабинеті."

"Добре, матусю, дякую!"

Попрощавшись, Жук и Джур пішли спати и незабавом спали вже — наче ті праведники.

Уся Жуківка спить: тілько біля болота не сплять жаби, квакаючи и кваканє іх розноситься по всему селу… Де-не-де загавкає собака.. А люде сплять: день стомив и старого и малого: кого спека и робота, кого лихо…

Нехай вже вони сплять, а ми тим часом роскажем своёму читателеві про рід наших знаємих: Семена Жука, ёго матери и сестер.

III.

Прадід Семена Жука був родом з Муромщини, міщанин, коробейник; звався він Петром Носаревим. Що зими появлявся з своєю коробкою у Батурині и відсіля розносив свій крам по селам и хуторам Украіни. Носарев був високий, стрійний, чепурний паробок; але, як на диво, був такий смуглявий, такий чорноволосий, що Батуринці продражнили ёго жуком: так вже й зостався и він и увесь нащадок ёго жуками. Живучи у Батурині на кватирі у козака Бовкуна, молодий коробейник закохався у молоду Бовкунівну Одарку. Одарка й собі вподобала коробейника. Носарев посватався до неі. Куди! старий Бовкун и слухать не хотів! "Щоб моя дочка, козацька дитина, та стала дружиною кацапа!.. Ні! ні! сёго з роду, з віку не було и не буде!.. Викинь, дочко, з голови отсі дівочі думки… Покіль я живий — не будеш кацапкою." Так одрізав старий Бовкун.

Алеж Бовкун помилився! Молоде дівоче серце знає тілько вроду та вподобу; воно не вдаряє на те, чи Німець, чи Москаль, чи Украінець ёму сподобався… любов не знає національности.

— "Коли, тату, не буду за Носаревим, не буду й ні за ким! або в черниці піду, або вік дівовати му," говорила батькові Одарка.

— "Як знаєш, доню, а за кацапа не оддам, у ёго и звичаі, и мова, и віра не наша; ні… ні!… не буть козі на торзі."

— "Тату! він хрещений и миром мазаний таким самим, як и ми."

— "Говори! хрещений, та не по нашому: у нас обливають, а у іх погружають. Сказав: не оддам! от усе! годі й балакать."

Одарка замовкла. Носарев більш не сватався и перебрався на другу кватиру. На другу зиму – якось скоро після водохреща у Бовкунового кума виходила дочка за-між, Одарчина ровесниця и подруга. Зазвали Одарку, вить вінця. Вбралась Одарка звичайно, наче на весілє, и пішла.

— "Не бався-ж там довго, доню!" говорила Бовкуниха, виряжаючи дочку.

— "Чого-ж я, мамо, бавити мусь довго: покіль люде сидітимуть, потіль и я; як же спізнюсь, то може и заночую."

— "За пізно не ходи! краще переночуй там. Тепер зима; часом звірюка нападе," додав од себе Бовкун.

Весело плели дівчата вінця; весело вони співали; Одарка не одставала ні в чім; тілько так як на половині ще вінець, вона одізвала на бік молоду и сказала:

— "Отсе, сестро! не тобі кажучи, так у мене зразу заболіла голова, так закололо у грудях, що пробіг: ратуй! Піду швидче до дому."

"Де-ж таки до дому!. Приляж Одарочко на печи… може полегшає…"

— "Ні, ні! піду до дому, зовсім не здужаю."

Молода пожалковала, пробовала задержать Одарку, не помогло! Одно твердила Одарка: "до дому, та й до дому." Попрощалась и пішла.

Пройшовши гоней з двоє и порівнявшись з двома товстими вербами, що стояли на цвинтарі, Одарка примітила, що біля дзвіниці стоіть якийсь чоловік. Він кашлянув, рушив з місця и промовив: "Дарія!"

— "Вона и єсть!" обізвалась Одарка.

Чоловік підбіг до неі и обоє яко мога швидче пішли, звернувши у глухий переулок. Одарка уся трусилась!.. "Ох! говорила вона, чи ще далеко? Як ноги трусяться… страшно." — "Зараз, зараз!" одповідав ій той чоловік. На кінци переулка стояла кибітка запряжена трояном добрих коней.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: