Семен Жук і його родичі – Олександр Кониський

— "Сідай! сідай швидче!" сказав Одарці той чоловік, що йшов з нею.

— "Сіла вже," сказала Одарка.

— "Кутайся добре!.. ноги закутай, щоб не померзли; бо мороз — аж тріщить."

— "Вже, вже, закуталась… Ну, швидче… Ох! страшно, серце бється, мало не вискочить… рушай!"

Чоловік скочив у кибітку и сказав: "Ну, Ванюха! работай!!"

Погонич підобрав віжки, смикнув коней, крикнув, свиснув таким посвистом, яким уміють свистати тілько великорускі погоничі а наш брат ні за що не свисне… коні пустились на в-за-води, кибітка понеслась стрілою… Ніч була зорява, місячна, сніг вилискувався як срібло…

— "Що отсе наша Одарка так довго не приходить!" говорила на другий день стара Бовкуниха, затоплюючи піч.

— "Видно заспала," одказав Бовкун.

Через кілька хвилин в хату до Бовкуна прийшла ёго кума.

— "А я отсе одірвалась з дому до вас, куме, щоб провідать Одарку вашу… Як вона?" спитала кума. "Учора не досиділа й до кінця вінець: хто іі знає, що з нею сталось, певно з пристріту!.. Голова, каже, болить… до дому піду. Чого ми не робили, як не силовали не послухала и пішла."

Бовкун й Бовкуниха слухали куму мов води в рот набравши. Вони не зразу й зрозуміли, що воно за притча. "А де-ж Одарка?" спитав з дивовижею трохи згодя Бовкун, а Бовкуниха и кочергу з рук випустила.

— "Як де?" питала дивуючись в свою чергу кума. "Хиба нема? вона-ж пішла до дому."

— "Та що се ти, кумо! чи не жартуєш часом? де-ж би дівка ділась, коли-б пішла?"

— "Цур ім таким жартам! Єйже Богу пішла до дому, та се мабуть ви жартуєте," говорила кума.

— "Як бачу: погані жарти…" озвався Бовкун. "Що-ж отсе таке жінко? га? Як ти мислиш?"

-"Ой чоловіче! Я й ума не приберу, шо воно таке! Отсе так! от тобі й вінкоплетини!.. Ой горенько-ж моє! Де-ж вона ділась? Боже-ж мій милосердний! де вона? певно звірі розірвали…" и Бовкуниха заголосила наче по мертвому.

— "Цить! ще наплачешся й послі; треба думать: що отсе воно и як?" говорив Бовкун.

— "Ох! думай вже ти, чоловіче! я не здужаю й думать!… Боже-ж мій милий!"

Бовкун прожогом кинувся з хати. По дорозі кого стрів, у всякого питав: чи не бачив хто ёго Одарки? — Чутка, що Бовкунівна у ночи пропала невідомо де и як, підняла на ноги увесь Батурин. Скоілась велика колотнеча: усюди ходили, усюди шукали, усіх питали, – ніхто нічого не чув, ніхто не бачив, не було й сліду ніякого… и всяк рішав по свому: де ділась Одарка. Кинувся Бовкун до протопопа. И протопоп не знав, що діяти и яку пораду дати? чи править молебень, чи панахиду?

-"Шостий десяток живу на світі," говорив протопоп, "а такоі притчі з роду у нас не було. Гм! жива людина пропала… чудне діло!…"

Бовкун наняв кілька верхових; розіслав іх на усі сторони; у вечері й верхові вернулись з голими руками… На дворі у Бовкуна стояла велика сила людей; гомін йшов гучний: хто росказував, як усі колодізі передивились у селі; хто оповідав, що й оболонки ні однієі не минули, — але з усего того виходило одно: пропала Одарка без вісти и слід іі прохолов.

— "Треба ждать," радив Бовкуна отаман. "Вже-ж вона не провалилась крізь землю; якась чутка та проявиться."

Бовкун сидів схиливши голову и мовчав, а Бовкуниха голосила.

Другого дня раненько знаєма вже нам кибітка підъіхала до Бовкунового двору. З кибітки виліз Носарев, а за ним и Одарка, блідна як полотно, уся вона тремтіла. Підходячи до дверей Одарка перехристилась и сказала Носареву: "йди ти попереду."

Війшовши у хату, Одарка упала батькові в ноги и хлипаючи проговорила: "Тату! мамо! простіть нас! ми вже повінчані!"

Бовкуни й не стямились! вони своім очам не вірили, ім здавалось, що се якась манія! ім и в голову не прийшла учора думка про Носарева.

— "Простіть нас, простіть нас!" просила Одарка. "На все воля Божа!"

А Бовкуни наче оніміли: тілько дивились одно на другого и мовчали.

— "Се справді — вона, наша дочка, Одарка! Доню! доню! де ти була, чого ти наробила!" проговорила в кінець стара: слёзи ринули у неі з очей и не давали говорить…

— "Так ви вже повінчані!" озвався якимсь чудним голосом Бовкун, тяжко зітхнувши. "Швидко!.. несподівано… Який-ж вас піп вінчав?"

— "Хмілівский! ось и бумага од ёго…" сказав Носарев, достаючи з кишені бумагу.

— "Не треба, не треба!" одповів Бовкун, "я неписьменний, читать не вмію и без бумаги повірю…"

Одарка підвелась, кинулась на груди матери и обідві заголосили.

— "Цитьте!" озвався Бовкун, "годі рюмать, наплачетесь у друге, а тепер послухайте, що я скажу: Слухай ти коробейнику! чув я и знаю, що крадуть гроші, крам, одежу, волів, коней; але не чув, щоб християне крали у батька дітей.. А видно крадуть, коли ти у мене вкрав!… Знаю я, що злодіів карають и позорять, и знаю, що злодія ніхто не захоче мати зятем. Просите ви у мене прощеня! Щоб я простив, се-б то щоб я признав своім зятем — тебе, злодюгу, кацапа, що опозорив мене на весь вік, на увесь світ!… Ні! сего козак не зробить… не покриє козак злодія… Що-ж тобі ще сказать? Йди собі чоловіче з моєі хати, не погань іі… моя хата з роду честна!.. йди з неі! не знай ти мене, я не знати му тебе… от и все!.."

— "Таточку!.. чоловіче!" скрикнули разом и Одарка и іі мати.

— "Цитьте!'' одрізав Бовкун тихіш, поважним, але таким строгим голосом, що зуперечити ёму не можна було. "Тепер слухай ти, Одарко! (він не сказав: дочко!) Позорять діти своіх родителів… се буває, хоч и рідко; але чи позорять же так, як ти нас на старости літ опозорила?! Ти зломала, стоптала отцівску и неньчину волю; ти вразила до дна серце моє и материне; ти показала велику непокірливість, ти обезславила наш честний рід; ти отруіла наше житє; та за таку твою пакість, взять би тебе, накинуть як сучці петлю на шию, та на суху вербу… Пропадай ти, ледача душа!.. За се-б и перед Богом в одвіті не був, – та не зниметься у мене рука… ти моя…." Голос ёго став тремтіть: Бовкун трохи спочив, глянув на Носарева и знов загорів бать-ківский гнів. "На що тобі, Одарко, моє прощенє; моє благословенє? уміла вінчаться без ёго, зъумієш и жить без ёго… Бог тобі судья! він бачить материні слёзи… Ти мені більш не дочка, я тобі не батько! Иди собі небого, прощай!"

— "Татоньку, голубоньку! що хочте робіть зо мною, тілько простіть! не проганяйте не простивши!"

-"Батюшка!" озвався стоячи на вколішках Носарев. "Христос и розбійника простив."

— "Для мене ти гірш розбійника!"

— "Чоловіче! прости іх! нехай вже буде по божому!" заговорила плачучи Бовкуниха. Серце матери не втерпіло.

— "Ні! ні!" твердив Бовкун, "козак слова не ламає."

И нічим не могли умилостивить Бовкуна, не могли звернуть ёго до прощеня. Носареви поіхали з Батурина ні з чим.

А по селу знов понеслась гуторка! знов говорили про Бовкуна, говорили на всякий лад… довго говорили, тай замовкли, й забули. Не забув тілько старий Бовкун.

Носареви наняли собі у Хмілівці кватиру и стали жить мило, приятно, в любови. Одначе ж батьківский и материн гнів тяжким камнем лежав на серці Одарки. Через рік родився у іх син. Носарев ще раз одважився поіхать до Бовкуна просить прощеня и приіхать на христини. Бовкун и в хату ёго не пустив; а Бовкуниха не стерпіла: "Вже як хоч чоловіче!" сказала вона, "а я поіду.'' Бовкун насупився, замислився, одначе не боронив и пустив стару на христини. Боже мій, як зрадів Носарев побачивши тещу у себе в хаті, а про Одарку й говорить нічого!

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: