Не минуло ще й року, як на Бовкуновій леваді під Куликами збудовалась хороша оселя Жуків. Жук щиро взявся за хліборобство и пасіку, а далі й за чумацтво. И хлібороб и чумак вийшов з ёго добрий и пішов Жук у гору, та в гору.
Як тілько Семен дійшов 19 літ, батько оженив ёго, вибравши молоду, богату и гарну козацьку дочку. Більш дітей у Петра не було. Семен, забогатівши, не кинув чумацтва и ще за житя батька посилав на Дін и в Крим 50 паровиць. У Семена було два сини: Иван и Костюк; обох іх Семен оддав в науку: спершу до дяка, потім у повітову школу. Заворушилась у Семена гадюка панства и закортіло ёго вивести своіх синів у пани. Костюка, як кріпшого здоровєм, він оддав у воєнну службу, де ёго під Варшавою и вбито. Ивана батько записав у канцеляристи до повітового суду.
— "Усего у мене доволі єсть," говорить було Семен Жук; "и землі, и волів, и грошей и всякоі худоби, та дітьми Бог обидив: не дав мені дочки; а гарного-б я собі вихватив зятя, може-б якого вояку — гусарина."
Одначе-ж до молодоі натури Ивана, якимсь чудним дивом, не прищепилась ні чиновнича ні панска вдача: судовик з ёго вийшов нікчемний. Але Семен, задавшись задачею вивести сина у пани, не жалів грошей: сіяв іх де треба, де й не треба, поів и кормив и судей и усю повітову судову челядь, давав хабарі и, стративши не одну тисячу, добився таки того, що ёго козацького сина, ёго Семена зробили "коллежскимъ регистраторомъ".
Зрадів Семен и цілий тиждень у городі поів судовиків. "Тепер я добився свого," говорив на радощах Семен, "тепер мого сина не поженуть на греблю, не поведуть у провод и бить ёго не можна; він чиновник… от-що! може и до майорского чину дослужиться; стовбовий дворянин буде… Еге!"
Незабаром замислив Семен одружить свого "чиновника" и хотів вже засилать сватів до якоісь ґенеральскоі дочки; але не сталося, як ждалося! Ідучи за сватами у Конотоп, Семена понесли коні, викинули з воза и потрощили ребра. Похирів він тижнів зо два, та й Богу душу оддав.
Зоставшись самостайним господарем великоі батьківскоі худоби, Иван Жук мерщій кинув суд и службу; спалив у печи свій "мундір," убрався в свитку и взявся за хозяйство. Вольним чоловіком зажив він у своій Жуківці з своєю старою ненею.
-"Ти-б, синку, женився!" скаже було вона ёму, "нехай би я попестила унуків; а то закрию очи, не знаючи — чи не зведеться наш рід." -Иван подумав и промовив: "Воно й справді треба одружитись.. а то зостанусь один… якось ні яково буде."
— "Кого-ж, мамо, сватать?" спитав він неньку.
— "Отсе таки, кого?" одповіла, дивуючись, мати. "Хиба мала наша околиця! поідь в Ніжен чи в Конотоп, або в Ромни, мало хиба дівчат! яку хоч сватай!"
Не іздив Жук шукати своєі судженоі; бо мабуть и справді "судженоі конем не объідеш". Раз стоячи в церкві на крилосі, він запримітив, як війшла в церкву стара бабуся, убрана по городянски, а з нею молоде дівча літ 17, чорняве, чорноброве, миловидне. Жук так задивився, що забув, що взявся читать апостола, та вже дячок, пхнувши ёго з легка під бік, сказав: "прокимен: глас пятий: "Ти господи сохраниши ни и соблюдиши ни." Після церкви Жук розпитався, що та стара пані була Тетяна Осиповна Манжолиха, а з нею дочка іі Олена Василівна. Жила Манжолиха на своім хуторі, вдовуючи вже 15-те літо. Олена була у неі остання дочка: перших трох вона вже повидавала за між: одну в Прилуку, другу в Ромни, а трейтю аж у Глухів. Хутор Манжолихи був на другім боці Куликів: Жуку трафлялось чуть про Манжолиху, але ні разу не доводилось бачить іі, або іі дочку; та й трудно було де небудь крім церкви побачить Манжолиху, бо вона була невсипуща хозяйка, не любила розъізджать нікуди по гостям, навіть и до церкви вона іздила "ради в годи". Жук, недовго думавши, сів в бричку и покотив до Манжолихи. Не минуло й пів року, як Жук одружився з Оленою Василівною. Бог наділив іх сином Семеном и дочкою Ориною. Мати Жукова, діждавши унука, не випускала ёго з рук. Померла вона того року, як Семена одвезли учиться в Ніжен.
И жив Иван Жук наче в раю: з жінкою любились вони щиро, дітьми втішались, худоба іх множилась. У пани Жук не ліз, од судовиків и урядників цурався, наче чорт ладану. Семя и хозяйство — були увесь світ ёго. Жук збудовав новий и простірний будинок; у господі у ёго було усе чисто, просто, без панских вигадок, ні в чім не видно було розкоші, але ві всім примітно було, що сей чоловік ні в чім не терпить недостатків.
Наступив семий рік молодому Семену Жуку и став ёго батько гадать про освіту сина.
— "А що, матусю!" говорив він неньці, "пора вчить Семена."
— "Може й пора, синку! Се ти лучше мене знаєш… договори дяка, нехай учить."
— "Ні, матусю! дяк не годиться! треба когось кращого шукать."
Став Семен радиться з жінкою. Вислухав и іі пораду, ні на чому не рішив и поіхав шукать синові вчителя в Ніжен.
В той час жив у Ніжені чудний чоловік: хто він такий, відкіль родом, відкіль приіхав, чого приіхав? — ніхто сёго не знав; навіть мало хто знав и про те, чи давно він став жити у Ніжені. Зате мало хто и не знав Ивана Ивановича (так звався той чоловік). Призвища ёго правдивого тож ніхто в Ніжені не знав; а продражнили ёго Півтора — Йваном (за те, що він був дуже високого зросту), и під сім прозвищем трохи не кожен з Ніженців знав Ивана Ивановича. Завсігди Иван Иванович ходив в одинаковім убрані: чорний довгополий аж за коліна сюртук, застягнутий од шиі до пояса на усі ґудзики; на верх сюртука шинеля з сіро-синёго сукна: на голові картуз широкий, у руках товста сучковата грушова палиця: – от и увесь Иван Иванович! Голова лиса, тілько на висках та на потилиці кущики сивого волося; вуси густі, сиві, але короткі, ніби підрізані; лице довге, усе в морщинах, під лівим оком бородавка, очи з-синя чорні наче крило у ворона, а в тих очах так и світився розум, ласка и якесь потайне, глибоке, старе горе. На вид можна було сказать, що Ивану Ивановичу літ під 60 и що він, як кажуть: "не одну повну випив лиха" и пережив не одну безсонну ніч. Жив він у Ніжені з того, що вчив по дворам дітей: він знав и науки и музику и мови: з Німцем говорив як берлінский Німець, з Французом не уступав Парижцю, з Поляками говорив як чистий Поляк, добре різав и по великоруски и по малоруски. Читав в ориґіналах и Петрарку и Шекспіра и Байрона. Байрона здається він вивчив на память. От на сего то чоловіка и вказав Жукові один ніженский педаґоґ, до котрого обернувся Жук за порадою…
— "Добре!" сказав Иван Иванович; "я поіду до вас вчить сина. В городі мені вже остило жить; хочу спочить в селі; добре, поіду."
Жук почав був умовляться за плату. Иван Иванович ёму одрізав так: "Я чоловік одинокий, мені не богато треба на прожиток; а збирать ні для кого то й не люблю я грошей… Мені треба от — що тілько: тепла хата, подушка, сніп соломи, кусок хліба, ложка горячоі страви та шматок мяса… хиба ще тютюну люльку.
— "Та як же таки так," почав говорить Жук; "так якось не яково, безплатно не можна."
— "А коли не можна, то й не треба… й не беріть мене!"
Жук більш не суперечив и взяв до себе Ивана Ивановича. На Наума (1. студня) рано в ранці Жук покликав до себе попа з причтом; одправили молебень и "ввели хлопця в науку.''
Принявся Иван Иванович за Сеню.
— "Як ви ёго учити мете?" спитала раз Жучиха Ивана Ивановича.
— "Се вже моє діло," одрізав він.
— "А чому вчити мете?"
— "Учити му тому, що сам вмію, а до того: любови и правді…"
Жучиха не знала, що на се й сказать. Иван Иванович спав в одній хаті з Сенею. В семій годині з ранку він будив хлопця, велів ёму зараз же витерти усе тіло холодною водою, хутчій одягтись, и виводив ёго гулять на двір. Погулявши приводив ёго снідать; поснідавши витворяв з ним ґімнастичні штуки, давав хлопцю спочить и тогді садив ёго за книжку. Од книжки знов на двір, за ґімнастику. Після обіду хлопя бігало само, а спочивши Иван Иванович начинав вчить ёго музиці. У вечері вчитель росказував що не будь Сені; в 8-ій годині давав ёму вечерять, а в 9-ій виряжав спать. — Гулять водив Сеню Иван Иванович більш туди, де йшли які-будь роботи, звертав хлопячі гадки на роботу, на робітників: инколи було й сам візьме ціп або косу чи заступ, и якийсь час робить у гурті з робітниками; а Сеня дивиться на вчителя, тай собі за роботу. Иван Ивановнч зробив Сені ціп, граблі, лопату; а батько купив різні инструменти столярскі. Дитина не то що привязалась до вчителя, а так полюбила ёго своєю чистою душею, що ні на одну годину не розлучалась з ним.