Семен Жук і його родичі – Олександр Кониський

И жив Иван Жук наче в раю: з жінкою любились вони щиро, дітьми втішались, худоба іх множилась. У пани Жук не ліз, од судовиків и урядників цурався, наче чорт ладану. Семя и хозяйство — були увесь світ ёго. Жук збудовав новий и простірний будинок; у господі у ёго було усе чисто, просто, без панских вигадок, ні в чім не видно було розкоші, але ві всім примітно було, що сей чоловік ні в чім не терпить недостатків.

Наступив семий рік молодому Семену Жуку и став ёго батько гадать про освіту сина.

— "А що, матусю!" говорив він неньці, "пора вчить Семена."

— "Може й пора, синку! Се ти лучше мене знаєш… договори дяка, нехай учить."

— "Ні, матусю! дяк не годиться! треба когось кращого шукать."

Став Семен радиться з жінкою. Вислухав и іі пораду, ні на чому не рішив и поіхав шукать синові вчителя в Ніжен.

В той час жив у Ніжені чудний чоловік: хто він такий, відкіль родом, відкіль приіхав, чого приіхав? — ніхто сёго не знав; навіть мало хто знав и про те, чи давно він став жити у Ніжені. Зате мало хто и не знав Ивана Ивановича (так звався той чоловік). Призвища ёго правдивого тож ніхто в Ніжені не знав; а продражнили ёго Півтора — Йваном (за те, що він був дуже високого зросту), и під сім прозвищем трохи не кожен з Ніженців знав Ивана Ивановича. Завсігди Иван Иванович ходив в одинаковім убрані: чорний довгополий аж за коліна сюртук, застягнутий од шиі до пояса на усі ґудзики; на верх сюртука шинеля з сіро-синёго сукна: на голові картуз широкий, у руках товста сучковата грушова палиця: – от и увесь Иван Иванович! Голова лиса, тілько на висках та на потилиці кущики сивого волося; вуси густі, сиві, але короткі, ніби підрізані; лице довге, усе в морщинах, під лівим оком бородавка, очи з-синя чорні наче крило у ворона, а в тих очах так и світився розум, ласка и якесь потайне, глибоке, старе горе. На вид можна було сказать, що Ивану Ивановичу літ під 60 и що він, як кажуть: "не одну повну випив лиха" и пережив не одну безсонну ніч. Жив він у Ніжені з того, що вчив по дворам дітей: він знав и науки и музику и мови: з Німцем говорив як берлінский Німець, з Французом не уступав Парижцю, з Поляками говорив як чистий Поляк, добре різав и по великоруски и по малоруски. Читав в ориґіналах и Петрарку и Шекспіра и Байрона. Байрона здається він вивчив на память. От на сего то чоловіка и вказав Жукові один ніженский педаґоґ, до котрого обернувся Жук за порадою…

— "Добре!" сказав Иван Иванович; "я поіду до вас вчить сина. В городі мені вже остило жить; хочу спочить в селі; добре, поіду."

Жук почав був умовляться за плату. Иван Иванович ёму одрізав так: "Я чоловік одинокий, мені не богато треба на прожиток; а збирать ні для кого то й не люблю я грошей… Мені треба от — що тілько: тепла хата, подушка, сніп соломи, кусок хліба, ложка горячоі страви та шматок мяса… хиба ще тютюну люльку.

— "Та як же таки так," почав говорить Жук; "так якось не яково, безплатно не можна."

— "А коли не можна, то й не треба… й не беріть мене!"

Жук більш не суперечив и взяв до себе Ивана Ивановича. На Наума (1. студня) рано в ранці Жук покликав до себе попа з причтом; одправили молебень и "ввели хлопця в науку.''

Принявся Иван Иванович за Сеню.

— "Як ви ёго учити мете?" спитала раз Жучиха Ивана Ивановича.

— "Се вже моє діло," одрізав він.

— "А чому вчити мете?"

— "Учити му тому, що сам вмію, а до того: любови и правді…"

Жучиха не знала, що на се й сказать. Иван Иванович спав в одній хаті з Сенею. В семій годині з ранку він будив хлопця, велів ёму зараз же витерти усе тіло холодною водою, хутчій одягтись, и виводив ёго гулять на двір. Погулявши приводив ёго снідать; поснідавши витворяв з ним ґімнастичні штуки, давав хлопцю спочить и тогді садив ёго за книжку. Од книжки знов на двір, за ґімнастику. Після обіду хлопя бігало само, а спочивши Иван Иванович начинав вчить ёго музиці. У вечері вчитель росказував що не будь Сені; в 8-ій годині давав ёму вечерять, а в 9-ій виряжав спать. — Гулять водив Сеню Иван Иванович більш туди, де йшли які-будь роботи, звертав хлопячі гадки на роботу, на робітників: инколи було й сам візьме ціп або косу чи заступ, и якийсь час робить у гурті з робітниками; а Сеня дивиться на вчителя, тай собі за роботу. Иван Ивановнч зробив Сені ціп, граблі, лопату; а батько купив різні инструменти столярскі. Дитина не то що привязалась до вчителя, а так полюбила ёго своєю чистою душею, що ні на одну годину не розлучалась з ним.

— "Зовсім ви, Иване Иванович, одбили у мене унука," говорить було Сеніна бабуся.

Усміхнеться на сю річ Иван Иванович и лице ёго якось засяє… Сам Иван Жук тож полюбив щиро Ивана Ивановича: та не можна було й не полюбить ёго, такий він був приязний, жвавий и щирий.

И здавалось, що сама благодать царює и в домі и в семьі Жука. Ніколи у семьі ёго не показалась ні одна чорна хмара; з роду між подружєм не пробігла чорна кішка!.. Хоча Иван Жук и був трохи упрямий, але Олена Василівна своєю добрістю вміла так обійти, так повернуть, що Жук не то що не одмовляв ій ніколи ні в чому, але на кого-б він не розсердився — вона прийде до ёго, візьме за руки и скаже: "годі, Иване! серцем не поможеш", и скаже вона ті слова так мило, так приятно, подивиться на чоловіка таким поглядом, що той зараз и осяде и скаже: "воно й правда! и якого врага я тілько кров свою псую…"

Годів через два після того, як Иван Иванович поселився у Жуківці, раз на весні Жук сидів у своій пасіці. Вже повечеріло: чує Жук, під тином щось пищить. Глянув Жук — дитина; взяв він іі и приніс до дому.

— "А йди сюди, жінко! Бог талан наслав!" гукнув він на Олену Василівну.

— "Що там таке?" спитала жінка.

— "Та ну бо вже швидче йди дивись!"

— "Що се? дитина!.. де ти узяв?"

— "Еге, де узяв! Бог дав… Бач, ти родила одного сина, тай заговіла, а мені мало сина, треба ще дочку… своєі нема, так от чужу Бог посилає. Бери швидче!"

— "Годі шутковать! кажи: де узяв?"

— "Під пасіку хтось підкинув."

— "Отсе! Господи! чи воно-ж хрищене?" Подивились: справді дівчина; бачиться, нехрищена ще. Охристили, нарекли Софією. Доглядать Соню узялась стара Жучиха: "Се на мене Господь зглянувся," говорила вона: "одібрали у мене внука, от Бог и послав мені утіху." Ніхто и не подумав розпитувать, чия то дитина. И росла Соня у Жуків як рідна дочка, и ні змалку ні зрісши не чула вона ні од кого, що вона не сестра Семену, не дочка Ивану Жуку.

Минув ще рік и Олена Василівна порадовала свого Ивана, родивши ёму дочку Орину, и в Жуківщ пішло житє ще веселійш.

Прості селяне любили Жука. Не було в Куликах такоі семьі, котра-б не знала Жука и котрій він не став би коли-будь в якій пригоді, або запомозі. "Жук у нас золотий пан; таких панів мало на світі," говорили Куличане. "Прийди до ёго хоч серед ночи, він не одмовить тобі ні в пораді, ні в запомозі. — 'Позичте, пане, карбованця, чи два.' — А на що тобі? спитає, може на пропій! так и не проси, не дам. — 'Ні, пане, на подушне треба, або на чоботи.' -Добре, на! и дасть, тілько спитає: коли вернеш? 'Як зароблю, пане.' — Е ні, так не можна! треба срок; який хоч срок, а щоб був. — Прийде срок: — вже хоч умри, а принеси Жукові гроші, а то в друге з роду не повірить… Проценту він ніколи не візьме, а срок здорово береже. И в самого ёго — слово святе!" Так говорили про Жука селяне. За те-ж и слухали вони ёго! Скаже було Иван Жук: "завтра, люде добрі, треба косить!" и усе село вивалить до Жука на косовицю!.. Настане возовиця: "поможіть, хлопці, хліб перевезти," озветься Жук, и дивись: у неділю, після служби божоі, з усего села з навантаженими снопами скриплять вози на Жукове гумно. Усе у Жука робилось толокою! Сусідні пани не долюбляли Жука, особливо після знесеня крепацтва. Наідуть, бувало, и приказчики й самі пани у козаче село Кулики, кликать людей на роботу; сулять добру плату, але ніхто не піде, поки не скінчена робота у Жука. "Не можна йти," кажуть, "не годиться; ще в свого пана не поробили, — після Жуковоі толоки підемо.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: