Тіні і полиски – Іван Корсак

– От коб його віддали мені поховати… Я уночі б на могилу ходила.

Кричали досвітком поїзди.

ІТИ ДАЛІ

Старовинне містечко на Волині — Камінь-Каширський. Пейзаж його радше сільський, аніж міський. У центрі дво- і триповерхові будинки, а далі — звичайні хати, з садом та городом. А навколо — ліс. Молодий і прадавній. Вікові дуби, берези, гінкі сосни, вільха, ялини, зарості дикої малини, ожини, а вже чорниці, голубиці, брусниці, журавлини — як на виставці. А в лісі — озера карстового походження, утворені ще в доісторичну добу. Краси незвичайної. І назви небуденні, поетичні — Добре, Святе, Люб’язь, Біле…

Жити серед такої природи й не бути поетом, художником, хоча б у душі, просто гріх. І коли Борис Демків у вірші про волинське село, про дивовижні зоряні ночі над ним пише:

У час такий у нашому селі

Народжуються філософи й поети, —

йому не можна не вірити.

Автор цієї книжки Іван Феодосійович Корсак живе й працює в Камені-Каширському, а народився неподалік — у селі Заболотті Ратнівського району в 1946 році. Закінчив сільськогосподарську академію в Києві й повернувся додому. І хоч не став він агрономом, зате як прислужилася наука про землеробство в його журналістській і літературній роботі.

Редагуючи районну газету «Радянське Полісся», І. Корсак достеменно знає все, що треба знати працівникові сільської глибинки. А ще знає людей — багатьох, з якими йому чи не щодня доводиться зустрічатися й жити поміж них.

З такого знання та при літературних здібностях і виростають люди в письменників.

Щодо життєвого матеріалу, то він у І. Корсака завжди, як кажуть, напохваті. Варто тільки ступити за поріг хати, і ти вже в дивосвіті поліської природи. Ось іде наш автор із приятелем-лісничим в’юнкою стежкою поміж гінких красунь сосон. Ураз на плече лісничого стрибає звірятко — білочка. Давня знайома. Вона знає, що в цього доброго чоловіка в кишені припасені для неї ласощі. Він іде, а вона сидить і чекає. Лісничий, навіть не дивлячись на гостю, подає їй пригорщу горішків. Білочка тицяє мордочкою в долоню, та небавом, не закінчивши трапезу, стрімголов злітає на дерево. Лісничий обертається й помічає неподалік в ожиннику озброєних людей — браконьєри… Ось із такого цікавого випадку й народилось не менш цікаве оповідання І. Корсака «Мозоль».

«Мозоль» — таке прізвисько одержав лісничий Гришко. Звісно, від браконьєрів. За непоступливість, принциповість в охороні природи, а точніше — за свою любов до всього живого, за свою відданість лісові і його мешканцям. Він, цей Гришко, дуже «незручний» для місцевого начальства, яке з давніх часів запозичило поведенцію удільних князів, для всіх тих, хто звикло плутає державну кишеню з власною.

Інший лісоохоронник (оповідання «Бамбор»), може, й не такий затятий, як Гришко, однак і в нього душа відкрита для добра. З ним трапилася пригода, яка стала уроком на все його подальше життя. Призначивши полювання на вовків, які хоч і вряди-годи, а все-таки потрошили колгоспну худобу, лісник несподівано скасував свою постанову. Мисливці довго не сходили з дива — який, мовляв, гедзь укусив чоловіка?

А почалося все з того, що лісник натрапив на вовче лігво й, не довго думаючи, взяв двійко вовченяток з собою. Відніс їх на лісовий кордон до знайомого. І от ночами почала навідуватися туди вовчиця — винюшила, де її діти опинилися. Та так вила, що душу вивертала у пожильців. Знайомий став наполягати, аби лісник забрав свій товар. Той обіцяв з дня на день приїхати, та за клопотами все було йому ніколи. Якось напровесні повертався він саньми додому, припізнився. Аж тут кінь схарапудився й поніс — почув вовків, що раптом вискочили з лісу. Не розбираючи дороги, летів просто в річку, на якій холодно вилискували проталинки. Лісник уже й з життям попрощався — виходу не було: або стати здобиччю вовків, або втонути. Вовки все ближче й ближче. І тут сталося неймовірне. Сіроманці почали випереджати коня й відтісняти його від річки. І коли кінь звернув і пішов уздовж берега, вовки відстали й зникли в темряві. Чи не голодні були звірі, чи щось інше спрямовувало їхні дії, але життя лісникові вони врятували. От після цієї притичини він і скасував полювання. І — замислився. Багато над чим. Зокрема й над тим, чи вовки тільки винні, що рідшає колгоспна отара?

А ось іще один герой-лісник з оповідання І. Корсака «На Чорному озері». Так склалося, певне, через м’який характер, що Василь з лісника, якось непомітно перетворився на козачка-служку. Ходив біля високих гостей, яких місцеве начальство привозило в будинок лісгоспу біля озера, аби достойники розважилися, відпочили од трудів праведних. От Василь і старався для них — варив юшку, готував шашлики, збирав лісову ягоду, печерував раків, приносив свіже, з-під корівки, молоко… І поволеньки звик до свого холуйського становища. Ще й кпини на свою адресу вислуховував — п’яні гості полюбляли жарти. Та одного дня, коли будинок відпочивав од гостей і їхніх бучних гульбищ, Василь подався човном до протилежного берега — закортіло побути на самоті. Однак не встиг ступити на берег, як побачив підозрілу сизу хмарку над будинком, що враз вибухла чорним димом. Василь заціпенів. Нарешті дійшло до нього: горить! Але він не кинувся до човна: все, що роками залягало під серцем, — приниження, образи, гнів на високоповажних гультіпак, — ураз викристалізувалося в рішучу і безкомпромісну думку: хай горить!

Василь повернувся тільки тоді, коли вогонь уже охопив увесь горішній поверх.. Єдине, що він прагнув порятувати, були опудала вовка, лисиці і зайця, які на першому поверсі прикрашали кімнати. А будинок згорів дотла. Разом з цим кублом номенклатурних розваг згоріло і все те, що було з ним пов’язане.

Мотив очищення — в широкому розумінні — звучить і в інших творах І. Корсака. Незрідка це знаходить вияв у долях конкретних людей, особливо «колишніх» — недавніх можновладців. Так Петро Власович (оповідання «Нікудишній люд»), в недалекому минулому чинодрал районного масштабу, від погляду якого всі аж присідали, тільки перебуваючи вже па пенсії, щось таки втямив. Померла в нього теща. А односельці не пішли до його хати — не могли забути того «погляду», того презирства до них («нікудишній люд»). Та потім таки змінили гнів на милість — віддали шану покійниці. І хоч Петро Власович все ще не міг одмовитися від себе, колишнього, але замислитися йому вже є над чим.

Відрадно, що молодий прозаїк не уникає гострих проблем, складних колізій життя. В оповіданні «До сина» він розповідає жахну, але реальну житейську історію. Стара жінка справила синові костюм. На смерть — його засуджено до страти. Засуджено справедливо. Був він непутящий, ні за що ні про що убив людину. І от їде вона до сина на останнє побачення. Розуміє, що й вона «винувата, що звіра у світ пустила». Але мати є мати. Її горе безмежне — страшне тим, що нічим сина не виправдати, не спокутувати його гріх. І все ж, і все ж — хіба тільки вона винна в тому, що син став нелюдом?..

Тут для читача чимало поживи для гірких роздумів.

Приваблює в оповіданнях І. Корсака прагнення автора знайти нестерте слово, свіжий образ, скористатися народною мовотворчістю. Справді, не можна не порадіти, коли читаєш у нього: «Настя хилиталася попереду, незграбно закидаючи свою довшу ногу й викреслюючи нею дуги на пухкому снігу»; «Колись сюди (у приймальню до начальства. — А. Ш.) по коліна ноги стоптала»; «дригіть за душу взяла»; «Люди вже обказані» (тобто їх уже повідомлено) і т. ін. На жаль, цього ще не так рясно, як хотілося б.

Іван Корсак у своїй першій книжці, узяв, як кажуть, правильний тон — бути вірним життєвій правді, писати тільки про те, що добре, достеменно знаєш. Ясна річ, йому ще треба працювати й працювати, аби вирости в майстра. Це, звісно, шлях нелегкий. Але Іван Корсак уже ступив на нього — тож треба йти далі.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: