Іван Корсак - Тіні і полиски (сторінка 2)

Звечора взявся морозець, тихий, але шпаркий, і калюжі під ногами дітлашні, що вертала із школи, задзвеніли тоненькими скалками першої криги, збуджуючи й звеселяючи давно очікуваною зимовою втіхою. Вночі на оголені гілки дерев, на жмутки шарудкого, причерствілого листя випав сніг, м’який і тендітний, мов зима своїм приходом не хотіла нікого розбудити й потривожити. Досвітком, ледь виглянувши із веранди, Петро аж примружився від несподіваного сяйва снігів, яких не встигли ще зачовгати люди, розписати лапками птахи. Петро вийшов укинути по наруччю сіна Орликові й корові. Він ішов по свіжому снігу обережно, скрадаючись, шукаючи і не відразу знаходячи, де б поставити ногу на цій незайманій білині, і вже на півдорозі до хліва нараз помітив незвичні у селі сліди: чотири вмятини від подушечок пальців, схожі на собачі, але крупніші і видовженіші. «Вовчі», — похолонув він і мимоволі кинув оком на хлів. Але лапаті сліди вели не до хліва, а завертали до хати. Петро, бокуючи, пішов понад слідом, силкуючись здогадатися, що ж привело нічного гостя до його обійстя,— у село вовки не заходили уже кілька десятиліть. Сліди, чіткі і виразні, завертали за ріг будинку, біля комірчини звір постояв, потупцювався і риссю, бо задні ноги точно попадали слід у слід переднім, подався через сад і картоплище до лісу. Петро уважно роззирнувся і тільки тоді помітив під комірчиною щось червонувате — на закривавленому снігу лежав шмат козячої лапи.

Петро, спантеличено зсунувши шапку на лоба, довго стояв над несподіваною знахідкою, прикидав і сяк і так, аж поки прийшла в голову проста і ясна відгадка: знайшовши весною вовченят, він приніс їх не в хату, аби не дражнити дітлашню,— мало яка пошесть може водитися серед дикого звіра, — а сховав у комірчину. Вовчиця, мабуть, першої ж ночі прийшла його слідом і весь цей час, гнана тугою непереборного материнською інстинкту, приносила сюди якусь поживу, не знаючи, що її вовченят наступного дня перевезли на лісовий кордон, і ще довго лякала Петрову жінку вигадками злих ворожбитів.

Наприкінці тижня Петра викликали в лісгоспзаг. День видався нікудишній: за лісовивезення заробив прочухана — сльозлива цьогорічна осінь розродилася потопом, і техніка рвала собі кишки кільканадцять разів на добу, на додачу запізнився на останній автобус і тепер мусив лісом теліпатися до села. Він ішов обсадженою ялинами греблею, сердито повискував під підошвами мерзлий сніг, і він думав, що хрін із ним, з тим начальством, хай собі лає, а ялини он ростуть — він посадив їх ще за першого року свого лісникування. «Життя, — думав він,— місяці і дні треба вкладати в якесь путнє діло, щоб воно росло і-потішало людську душу, як ці ялини, що он шугонули в морозяне, дзвінке, аж страшно, щоб не покололось, високе нічне небо». Десь він читав, що в молодості ми щедро обдаровані життям і охоче роздаємо свої скарби, але коли під старість йдемо збирати борги — ніхто не віддає. «А лісові позичати можна, — всміхнувся до себе, — за ним не пропадає».

Зелені вогники засвітилися справа в гущавині. «Цього тільки сьогодні бракувало»,— невдоволено подумав Петро. Він вирішив не подавати знаку, а якось відбити в звіра охоту дражнитися. Він і далі йшов навмисне впевнено, твердо наступаючи на п’яти, і сніг під каблуками повискував ще голосніше.

Вогники ще довго пливли гущавиною обіч ялинової алеї, час од часу спалахували і нарешті згасли. «Мабуть, я узяв їх змором»,— подумав Петро. Вовки рідко зважуються першими напасти на людину, він їх звичай вивчив давно, ще як служив на Півночі. Не раз у тривалих мандрах йому спадало на думку, що вовки могли бути давніми супутниками ще древніх людей: ідучи вовчими слідами, людина сподівалася швидше відшукати здобич, яку сама не в силі була виявити, почути чи побачити — вовк же уловлює запах навіть за півтора кілометри. Вовча зграя й собі бралася вивчати поведінку людей, довгими зимовими ночами кружляла в непроглядній пітьмі навколо мерехтливого багаття, жадібно втягуючи вологими ніздрями лоскітливий запах смаженого м’яса. Вовки звикли, що на тому місці, де людина вполювала оленя, лишаються якісь недоїдки, і зграя подовгу йшла витоптаними первісною людиною стежками.

Петро ще раз зиркнув у гущавину, яка від розлитого місячного сяйва здавалася ще густішою й ворожішою, і полегшено перевів дух. Але коли глянув уперед, вздовж вузької просіки, то мимоволі спинився: піднявши голову, наче внюхуючись у морозяне, іскристе від снігової потерухи повітря, ВОВК сидів кроків за п’ятдесят, прямо у машинній колії, що ледве виднілася на снігу. Колись Петрові доводилося стрічатися із вовком злобним, з вишкіреними зубами і загрозливо піднятим важким хвостом, з настовбурченою на загривку шерстю, такий звір ладен був кинутися в першу-ліпшу хвилю, рвати і шматувати все міцними кігтями і зубами. Бачив і вовка, що огризався роззявленою хижою пащею. Доводилося бачити вовка і нажаханого, з принизливо притисненими вухами і хвостом.

Звір, що сидів на дорозі, дивився на Петра радше запитально і вичікувально, мовби хотів і не міг щось сказати. Тікати, звісно, було б безглуздо, лізти на дерево — теж, ніч цієї пори на дереві не пересидиш, і Петро намірився йти просто дорогою, сподіваючись, що його погляду звір не витримає і збочить. Але враз з-під ялин виплигнув на дорогу ще один вовк, трохи менший, очевидячки, з молодого виводка, проте вже зміцнілий, плигнув знехотя, плавно вигинаючи спину, мовби не чуючи усієї своєї нагуляної на привіллі зрілої сили.

«Ба,— звів брови Петро, і здогад нагнав йому холоду в спину. — А чи не цього лісового пірата вигрібав я весною з прілого листя, з-під вивороту, і таки не вигріб на свою голову?»

Він обережно звернув з просіки в гущавину і продирався лісовим підростком, пильнуючи за обома непроханими попутниками і надивляючись, про всяк випадок, поблизу товсте дерево. Вовчиця, ображено крутнувши головою і м’яко ступаючи пухким снігом, рушила слідом, а за нею слухняно пішов і молодий вовк. Підібравши сукувату замашну гілляку, Петро ішов, глибоко провалюючись у сніг на невидимих ямах, крізь поросль густої крушини, що рвала на ньому одяг і боляче дряпала обличчя. А коли вибрався на вузьку стежку, що вилася поміж корчами, обидва вовки вже спокійно сиділи попереду.

Петро знову пірнув у гущавину і, важко дихаючи та пересмикуючи плечима під мокрою від поту сорочкою, побрів снігом. Цього разу вовчиця не відразу рушила за ним, довго й докірливо дивилася вслід своїми жовтими, злегка розкосими очима, а тоді, завмерши на місці, завила.

Завивання, несподівано тонке для старої широкогрудої вовчиці, здіймалося над синіми від місячного сяйва снігами, над нічним лісом, жахаючи принишклого десь під кущем зайця чи полохливу косулю. Якась древня, щемка материнська туга чулася в цьому завиванні, стискаючи груди і холодячи серце. Молодий вовк за якусь хвилю, ніби виждавши мить, теж зняв у небо довгасту морду і несміливо став підвивати. Неясний здогад ворухнувся у Петра в голові. «Чорт з вами, не мучте мене і себе, — зі злістю подумав він, мало не перечепившись через гілляку, що ледве виднілася із глибокого снігу,— віддам я двох ваших, тільки відчепіться, дайте спокій душі». І, хоч як не хотілося — до сільських полів уже рукою подати — він круто завернув праворуч, до лісового кордону.

Вовки ще два рази перебігали йому дорогу, він знову обходив їх корчаками, і години за дві, весь мокрий і знесилений, постукав у вікно Грицькової лісничівки.

-         Ти звідки звалився? — постав на порозі в нижній білизні Гриць і сонно почухав волохаті груди.

-         Вовки, брате, пригнали...— засапано проказав Петро, знімаючи шапку з мокрої від поту, змиленої голови. — Мабуть, з того виводка, що весною приніс тобі двох. Я навмисне сюди завернув, аби відчепилися, може, знайдуть тут своїх.

-         Не пішов би ти, куме, в монахи! — визвірився Гриць, з якого ураз зійшов сон. — Тепер вони мені віддячать за тебе, я ж бичків і взимку випускаю. Та заходь уже... — буркнув, за рукав тягнучи через поріг зніченого Петра. — Якщо відправити тебе зараз додому, то вдосвіта хіба підметки знайдуться.

За пізньою вечерею при гасовій лампі вони, балакаючи упівголоса, щоб не розбудити жінку з дітьми, згадували різні бувальці за довгі роки лісникування, і господар усе не міг заспокоїтися.

-         Ох, і удружив!..— крутив головою Гриць. — А я, дурень, узяв тих вовченят — он вишелестіли які, худоба боязко помекує, як підходить до кліток. Таж поруйнуй буслове гніздо, і бусол принесе головешку на хату, а то ж хижак...

Врешті за вечерею умовилися в найближчу неділю зібрати єгерів та мисливців і обкласти сіроманців.

Напередодні Петро впряг Орлика в сани і примчався на кордон. Гриць зустрів його уже приязніше, приятелі добряче пообідали, не забувши наперед пом’янути вовчі душі. Бичкам на кордоні вовчиця шкоди не завдавала, хоча ранками біля кліток з лісовими бранцями було густо втоптано вовчими слідами, а одного разу Гриць знайшов розтерзаного зайця під самою кліткою. Навчений недавньою пригодою, Петро уже не чекав сутінок, а рушив додому ще завидна.

Орлик біг бадьоро, і Петро, уткнувшись у комір кожуха, дрімав на м’якому сіні, яке пахло червневими луками і літнім сонцем. Повискували полоззя, за саньми сніг розлітався віялом, коли сани заточувались, і його хилило в сон. На перехресті, вже дрімаючи, він вирішив не об’їжджати через міст, а пустив коня навпростець, як їздив щозими, коли замерзала ріка.

У легкі хвилі сну він поринув раптово. Зігрітий теплом кожуха, Петро не знав, скільки проспав, заколихуваний м’яким шелестом снігу під полозками, тільки прокинувся так само раптово — сани шарпонуло, і він мало не вивалився в рівчак. Петро неохоче розплющив очі: ліс закінчувався, і сани вилітали на вигін до ріки, Орлик ішов ускач, шалено відкидаючи сніг копитами; здавалося, якась дика і зла сила вселилася в коня і тепер безоглядно несла з лісу. Віжки, коли він спав, зсунулися з саней і обірвалися, біля вудил теліпалися тільки куці обривки. Петро оглянувся.

Дорогою за ним величезними стрибками гнало два вовки. «Ті самі»,— подумав він і мимоволі зашарудів сіном, шукаючи і не знаходячи рушницю, а коли згадав, що поставив її у Грицьковій хаті, у кутку біля рогачів і забув забрати, враз протверезів.

Першою йшла вовчиця. Трохи збоку, легко, мов граючись, витягнувши довгий хвіст за вітром, біг молодий вовк. «Я, може, відіб’юся,— подумав Петро, ще раз роззираючись,— аби не напали спершу на коня».

До річки лишалося з півсотні метрів. І тут він відчув, як спиною пробігли, лоскочучи, холодні краплини поту — посеред ріки, звиваючись, виднілася неширока смуга. «Труби, Грицю, в рукавицю,— злостиво подумав собі, — попрацював, то й купайся тепер в проталині з учорашньої відлиги, тобі ніяк не минути купелі — чи й далі дрімав би, загорнувшись в кожух, а кінь проламався б на тонкольодці, чи тепер на повному скаку влетиш у чорну вирву, під лід, ніде не дінешся, влетиш, бо не завернути одурілого з жаху коня і не вистрибнути ж безоружному в лапи двох хижаків». Петро якось обм’як і байдуже скидав кожух, чекаючи миті, коли затріщить лід і з усього маху кінь провалиться у чорну воду.

Нараз вовчиця стрімко взяла ліворуч і майже порівнялася з саньми, Орлик, косячи безумним, налитим кров’ю оком, мимоволі забирав правіше: вовчиця, низько стелячись, наддала іще, і знову кінь мусив бокувати; витягнувшись, вовчиця сірою стрілою ішла понад самою землею, вихором закручуючи навколо себе сухий сніг, відсікаючи коня від чорної вирви, в останню мить даруючи такий негаданий уже порятунок. І лише коли Орлик помчав уздовж ріки і хвилин за десять лунко прогримів дерев’яним настилом мосту, Петро оглянувся знову. Ні вовчиці, ні молодого вовка не було видно — здавалося, все, що він пережив, примарилося йому на хмільну голову, і він ладен був повірити у це, якби не обривки віжок, що розвівалися на вітрі і били коня по змилених боках.

А наступного раннього ранку його розбудив гомін на подвір’ї — дядьки збиралися на облаву. Прийшли вони завчасно, бо до лісового кордону дорога неблизька. Накинувши поверх майки кожуха і вступивши на босу ногу у кирзаки, Петро почовгав до людей. Чоловік п’ять тупцювали під верандою і смалили цигарки.

-         А ми думали, що ти на зимову сплячку заліг,— ущипнув Ваврищуків Степан, який прителіпав з тріснутою, перев’язаною дротом рушницею першим, збираючись помститися вовкам за літню кривду.

-         Хлопці, того-во, — прокашлював Петро, вітаючись з кожним за руку. — Полювання відкладається.

Нараз усі примовкли, і тільки Льоня-завгар, невисокий і жвавий, як білка, завзятий мисливець, спересердя чвиркнув крізь зуби.

-         Де Крим, де Рим, а де попова груша... Ти ж сам, ковінька твоїй матері, на сьогодні замовляв.

-         Не слухайте його, хлопці,— зріс і собі як на дріжджах Степан. — Він ще не прочумався від учорашньої гостини в кума.

«А дудки, — холод крався Петрові попід кожух, і він неприємно щулився, відчуваючи, як тіло його скипає пухирцями гусячої шкіри. — Аби тільки ви з двору, як гайну на кордон і випущу тих обох. Недобре, звісно, що людей збаламутив, але хай пробачать...»

Дядьки, обурені тим, як нагло вислизає на очах така розкішна зимова втіха, разом узялися за господаря.

-         Він щось крутить! Мабуть, начальство приїжджає, то ми йому заважатимемо...

-         Чхав я на його начальство, сьогодні законний день полювання.

-         А може, йому вовків шкода зробилося? — враз засумнівався Ваврищуків Степан, згадавши, як не встеріг улітку колгоспне стадо. — Мені начебто двох бичків не шкода.

-         Вгамуйся, Степане,— втрутився Льонько.— Чого на сірого марне клепаєш: один бичок його, один твій — давай по-чесному.

-         Степанові гріх губу дути, він полювання почав ще влітку.

-         Добре, що хоч рушницю тоді бригадир відібрав, а то б усе стадо перебив. І цілити по таких мішенях легко.

-         Чого б то не вцілити — бичок же прив’язаний.

-         А що ти за мисливець такий знатний, — Степан огризнувся до Льонька. — Подумаєш, забив на віку одного зайця й півтори качки...

Дядьки ще трохи постояли, позубоскалили, висмалили по сигареті, не знаючи, що ж далі чинити, аж поки Льонько закинув рушницю на плече.

-         Ходімо, хлопці, до мене снідати. Якщо ранок з неладу починається, то й полювання порядне не вдасться.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_korsak_tini_i_polysky.docx)Ivan_korsak_tini_i_polysky.docx341 Кб2298
Скачать этот файл (Ivan_korsak_tini_i_polysky.fb2)Ivan_korsak_tini_i_polysky.fb2537 Кб2039

Пошук на сайті: