Іван Корсак - Тіні і полиски (сторінка 12)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_korsak_tini_i_polysky.docx)Ivan_korsak_tini_i_polysky.docx341 Кб2271
Скачать этот файл (Ivan_korsak_tini_i_polysky.fb2)Ivan_korsak_tini_i_polysky.fb2537 Кб2015
На сцені лунали вірші і музика, ведучий, циганкуватий семикласник Жоржик оголошував номер за номером, але Ірина нічого не бачила і не чула; їй все ще здавалося, що навчальний рік не закінчився, що ось-ось встане суворий і похмурий директор і скаже знову приходити завтра в школу, в ненависний їй клас, що був одночасно і кабінетом хімії, де з неї сміялися навіть портрети, здавалося дівчинці, цих зарозумілих і пихатих учених, тільки з вихованості вони ховали посмішки за широкими бородами.

Коли до завершення концерту лишалося два номери, Раїса Прокопівна змовницьки шепнула: «Пора...» Ірина встала і, супроводжувана здивованими поглядами, вийшла із залу, завернувши у гримувальну кімнату.

Кирпатий Жоржик з чорного гарахатою, як у негра, чуприною, злегка схилившись над мікрофоном, зібрався вже було оголосити наступний номер і для певності зиркнув у друковану програмку, але на якусь мить затнувся. Щось його збентежило у тій програмці, і він здивовано глипнув очима у залу, мов хотів у чомусь переконатися; час же ішов, і розгублений хлопець не знав, що робити, аж поки, нарешті зважившись, виголосив завченим дикторським тоном:

-         «Айстри». Лірична пісня у виконанні Ірини Третяк!

Ось і настало твоє прощання, подумала Ірина, ти чекала його довгих два місяці. Вона ступила перший крок із-за жовтих важких куліс на освітлену прожекторами сцену, як на просторе поле, що лякало її безмежжям, і те поле, залите сліпучим сяйвом і прострілюване зусібіч сотнями здивованих і спантеличених очей, здавалося їй, хиталося під ногами, йшло легкою хвилею, і вона, зробивши крок, ставила ногу так обачно, мов ось-ось мала провалитися під нею ця ненадійна і підступна твердь.

В першу мить по словах циганкуватого ведучого зал завмер, а через мить то тут, то там заскрипіли стільці і залом, немов осінній вітер по висохлому листі, пробіг смішок.

Ірина йшла повільно і важко, їй здавалося, сотні злих і колючих очей бризкали глузливим сміхом, але вона, стиснувши до болю маленькі кулачки, крок за кроком долала той безмежно сліпучий простір. «Тільки б осилити перший рядок,- стиха пульсувала у неї єдина думка, яку Раїса Прокопівна, не знаючи втоми, тлумачила всі останні дні. — Тільки б перший рядок...» А коли нарешті вона зупинилася на краю сцени і перевела дух, хтось на задніх стільцях несподівано чмихнув, давлячись сміхом, а з-під вікон, пустуючи, пискнув тонкий, очевидно Мишка - Котигорошка голос: « Гоп-скіки-скіки, соло Дикої заїки...» В кінці залу знову чмихнули, той тамований сміх, як вогонь по сухій траві, розбігався .зусібіч великим залом, хтось з учителів зашикав, соромлячи пустунів, але марно: сміх знову вибухав, як клуби вогню, він охоплював все більший простір залу і чим сильніше одні його боронили, а інші тамували, тим очевидніше він робився нестримним, обертаючись в якийсь хворобливий, утробний тваринний сміх, сміх на останній межі, без жалю і сорому...

«Ти не бійся, — напливали Ірині слова Раїси Прокопівни, — вони зовсім не злі, вони добрі,: тільки кожна людина повинна щось перемогти у собі, минути якийся поріг. І тоді люди зрозуміють тебе». Вона ненавиділа зараз Раїсу Прокопівну, що штовхнула її на повільний розстріл цих жорстоких очей, ненавиділа такою пекучою ненавистю, якої не мала навіть до своїх однолітків, що не криючись, сміялися зараз з її біди.

З несподіваною для себе байдужістю вона стояла на краю сцени і чекала, доки схолоне сміх, а ще вона відчувала, як у ній народжується виклик, і коли в залі зробилося так тихо, що далеко на ріці, яка бралася уже сивим туманом, чувся протяжний гудок пароплава, тоді Ірина глибоко, мов збиралася пірнати в крижану воду, вдихнула повітря:

Опівночі айстри в саду розцвіли...

Умились росою, вінки одягли...

Пісня вхопилася в лункий зал птахою із давньої, забутої казки, вона розмашисто шугала поміж б-тонними стінами, і, здавалося, ті стіни поступово ставали теплішими, а що Ірина не спіткнулась, осилила ті перші, найважчі для неї, рядки, то далі співала вже легко, розкуто, як ніколи ще не співала, кудись далеко відходили усі її прикрощі і страхи, танули, як остання крига по весні, великі і малі людські кривди, відходило і забувалося все, навіть напуття Раїси Прокопівни, і не було нічого на світі, окрім цієї пісні і цієї мелодії...

Опівночі айстри в саду розцвіли...

Умились росою, вінки одягли,

І стали рожевого ранку чекать,

І в райдугу барвів життя убирать...

Вона не бачила зали, не бачила здивованих очей своїх однолітків, зате наяву поставали квіти, вкриті холодною, кришталевою вранішньою росою, що аж іскриться і переливається при найменшому порухові, бачила повінь квітів, що хиталися на легкому вітрі обіч затишної алеї в саду, а над ними стиха гули золотаві бджоли.

І марили айстри в розкішнім півсні

Про трави шовкові, про сонячні дні,

І в мріях ввижалась їм казка ясна,

Де квіти не в’януть, де вічна весна...

А коли відбриніли останні акорди і пісня змовкла, раптова, як обвал, тиша знову впала в принишклу залу. Спочатку Ірина не збагнула, дивлячись великими, здивованими і змученими очима у занімілу залу: ну чого вони ще від неї хочуть? І так само сотні очей з мовчазної напівосвітленої зали заціпеніло і зачудовано дивилися на її худу і незграбну постать в легкому нейлоновому платтячку, вона нагадувала зляканого метелика, що ось-ось спурхне з величезної, залитої вогнями сцени, місця її страти, її муки і страждання, її перемоги; сотні очей дивилися, не розуміючи, де бралися в цьому тендітному тілі неймовірні звуки мелодії, від якої світ робився новим і вмитим, як після грозової ночі встає ясний ранок, і де ділася недуга, раптово поступившись такій нездоланній силі...

Ще якусь мить стояла, мов вагаючись, тиша, а тоді лунко гримнули несподівані, як гроза у сніги, оплески, і зала в її очах попливла: Ірина бачила і впізнавала знайомі обличчя — завше суворого, насупленого директора школи Івана Мироновича, а зараз якогось незвично розгубленого, мов хотів він щось важливе сказати, та нараз забувся, силкувався і ніяк не міг згадати; просвітлілі обличчя багатьох своїх однолітків, навіть Мишка - Котигорошка, чомусь принишклого і спантеличеного, упізнала під вікном.

«Мабуть, справді вони не злі», змигнула і згасла думка, яка ще недавно завдавала їй болісного щему, а тепер була геть далекою.

Легко, не чуючи землі під ногами, Ірина, сповнена знайомого вже відчуття розкутості, що не полишало її, відколи поминула пороги тих перших трудних рядків, збігла східцями сцени і втрапила просто в руки учительки, що всміхалася самими лише вологими очима.

-         Раїсо Прокопівно, — впівголоса видихнула вона несподівано легко таке важке ще зовсім недавно ім’я.

-         Ще, — сказала вчителька, нітрохи не здивувавшись.

-         Раїсо Прокопівно, — тихо повторила, всміхаючись, дівчинка.

-         І ще, — знову вимагала одними лише очима вчителька.

І дівчинка знову вимовила її ім’я.

Мовчки вони вийшли із зали, лишаючи за собою хвилі оплесків. Спільниками, об’єднаними щойно пережитим, учениця з учителькою повільно спускалися довгими шкільними східцями.

Сутеніло, весняне місто бралося примарними неоновими вогнями, і свіжа, ще незаймана зелень дерев у їхньому нереальному світлі здавалася ще яскравішою.

-         Я не переходитиму, мабуть, в іншу школу, — сказала дівчинка.

-         Ти не переходитимеш в іншу школу, відповіла вчителька.

-         Я лишатимуся в тому ж класі, — Ірина злегка стиснула руку вчительки.

-         Ти лишатимешся в тому ж класі, — знову відказала вчителька.

В бузковому надвечір’ї низько над землею, не знаючи втоми і не помічаючи ночі, що насувалася, все ще носилися ластівки, розсікаючи білими грудьми загустіле, пройняте цвітом акацій повітря. І так само шкільною алеєю йшли вчителька та учениця, не помічаючи ані перших тихих краплин дощу, що падали на трави, спраглі нестримної жаги рости, жити, зеленіти і цвісти, ані запаморочливого духу акацій, ані далеких, що несміливо прокашлювалися і пробували ламкий голос, молодих громів.

 

МОЗОЛЬ

Допливши до рятівного берега, лось рвучко вистрибнув із каналу на дорогу і глибоко вдихнув вранішнього, морозяного повітря. По тому він стрепенувся увесь, обтрушуючи з себе воду, його крупне тіло били дрижаки від тривалої, виснажливої погоні, і він ніяк не міг погамувати себе, запалі боки ходили ходуном і парували. Лось озирнувся: його вороги лишилися по той бік широкого магістрального каналу і нерішуче топталися на місці, вагаючись, стрибати чи не стрибати у холодну, ще майже крижану воду. Двоє собак, розпалених гоном, звісивши довгі червоні язики, ніяк не могли отямитися від щемливої втіхи погоні і люто зиркали на здобич, відділену від них несподіваною перепоною, але так само не наважувалися кинутися в цей іржавий і каламутний потік. Під’юджувані двома мотоциклістами, очевидно, своїми господарями, собаки гарчали і безпорадно рвалися, наче були на ланцюгах, і так само гарчали неглушені двигуни, наче й мотоцикли розпалилися в погоні.

Уже більше двох годин тривало це жорстоке випробування на витривалість лосевих ніг, мотоциклів і собачої затятості: лось якось вплутався в поля на меліоративній системі і натрапив на цих незнайомців, яких і гадки не мав вважати недругами, і тепер марне силкувався відірватися од них, пробитися до рятівного лісу, синя смужка якого мріла не на такому й далекому обрії. Собаки, скалячи зуби і норовлячи гризонути, легко бігли по ріллі, лось же, провалюючись в пришерхлий грунт і боляче ранячи ноги, відбивався то передніми, то задніми ногами, зрештою кожного разу змушений був рятуватися втечею; мотоциклісти ж у млосному очікуванні тої миті, коли звалиться нарешті захеканий звір, з рота якого клаптями падала біла піна, їхали собі назирці стежками понад каналами і тільки під’юджували та підцьковували собак. І саме тоді, коли здобич була майже в руках, ось-ось підломляться — не залізні ж — лосині ноги, лишиться тільки черконути ножем по змиленій шиї, саме тоді й треба ж було трапитися цьому каналу.

Мотоциклісти погукували на собак, а коли ті, шкірячи зуби, лише гарчали і не збиралися пливти на той берег, взялися жбурляти в них мерзлим груддям; собаки відскакували, скавуліли, але стрибати у воду, в якій ще пливли останні уламки крихких крижин, мов затялися.

Лось постояв ще якусь хвилю, а тоді, глибоко зітхнувши, повагом рушив дорогою, не звертаючи ані найменшої уваги на собак, що аж заливалися і рвали землю по той бік каналу; він ішов, час від часу скрушно хитаючи головою, ішов, задоволено відчуваючи під собою нарешті твердь, туди, де синіла удалині смужка лісу з налитими хмільним соком березовими бруньками і де він легко, мов граючись, міг би, розсікаючи дужими грудьми мілколісся й кущі, відірватися од будь-якого напасника.

Знесилений довгою, виснажливою втечею, він не відразу почув за собою гул ще одного двигуна. А коли почув і, скосивши розчервоніле око, побачив нову небезпеку, то, навчений, не збирався довірятися й чекати, а негайно звернув з дороги на пасовище і побіг втомленим підтюпцем. Бензовоз, що йшов за ним, несподівано теж звернув з дороги і, ревнувши, посунув у тому ж напрямку. Небезпека враз виструнчила його, і лось, високо і тривожно піднявши голову, швидше перебирав ногами, з кожною хвилиною зменшуючи віддаль до лісу, що наближався і немов підростав на очах.

У якусь мить звірові здалося, що він настрахався даремне, оте залізне брязкотливе страховисько женеться не за ним, бо звернуло нараз трохи вбік. І справді, хвилин п’ять вони йшли паралельно, поки бензовоз випередив лося, бо лось підрізав ногу осколком розбитої пляшки на пасовищі й накульгував, і відсік звіра від лісу.

Директор радгоспу Корчук, що повертався удосвіта від однієї своєї знайомої, — в таких випадках він залишав «уазика» в гаражі, а брав бензовоза, — побачив лося ще здалеку і подивувався, як той, мов знічев’я, на недільній прогулянці, дефілює дорогою вздовж магістрального каналу. «Ще один із гульок вертається», — промайнула у нього спочатку грайлива думка. Але через хвилю Корчука шпигонула спокуса розім’ятися, підбадьорити стомлене тіло гострими відчуттями — не часто таке випадає — і він, додавши газку, звернув з дороги. Перейнявши лосеві дорогу до лісу, Корчук спочатку смішком, для розваги, тішачи себе вправністю водіння машини поміж купин, швидко, не на жарт втравився в погоню. Старенький бензовоз бряжчав і стогнав, здавалося, то був передсмертний стогін його охлялих циліндрів, ще сотня-друга метрів — і машина спиниться назавжди; і все ж бензовоз без упину гнав підмерзлим дзвінким пасовищем, як і задурманений, нажаханий звір, що припадав на підранену ногу все помітніше.

«Ну й дурень, хтось побачить — загримиш під вісім чортів», — подумав нараз Корчук, але другий голос втішав, що нікого тут не носитиме лиха година, а як, зрештою, хто і побачить, то спишеться все на шоферів, і ця впевненість додавала обертів двигуну і веселила душу директора. Він сам не знав, чого хоче: м’яса — так у нього холодильник переповнений, а як не стане, то негайно заріжуть свиню, порося чи навіть бичка центнерів на п’ять; він ніколи не вважав себе садистом, вдома навіть курей рубала жінка, але зараз Корчук не міг чомусь зупинитися, вимкнути просто так двигуна, не наздогнавши звіра; дика, незрозуміла сила осліплювала іі наливала кров’ю очі.

Лось уже знав, що йому не добігти до лісу, такого рідного й затишного, такого близького, здавалося, аж пахло вересом і молодою крушиною; і тоді він зважився на останнє — повернув до села, тішачи себе надією бодай тут знайти порятунок, як знайшов уже одного разу — не в цьому, в іншому селі, коли ось-ось мали його наздогнати вовки і він уже чув їхнє засапане і гаряче, жадібне дихання...

Лісничий Гришко приїхав в село, коли повержений лось лежав під чиїмось плотом і, витягнувши довгі ноги, поволі доходив, час од часу здригаючись у конвульсіях, мов життя, що стікало з нього краплина по краплині, ще не вірило в смерть і боронилося з усіх сил. Гришко менше, як за дві години з’ясував обставини: у селі, де все і про всіх знають, розповіли, як бензовоз пригнав сюди змиленого лося — за кермом дітлахи упізнали Корчука — і як ганяли ще звіра околицями; хтось пожбурив у нього вилами, і вони застряли у боці — довгий держак бився об мерзлу землю, підстрибував і ятрив у лосевих нутрощах пекельний вогонь.

Пошук на сайті: