Іван Корсак - Тіні і полиски (сторінка 15)

Незабаром він упевнився, що голод легко забувається, якщо згадувати тихі осінні надвечір’я, коли вони ходили на полювання. Карат ішов по болоту легко, мов не торкався пожухлої уже осоки, безшумно перестрибував з купини на купину, відчуваючи, як завмирає його охоплене мисливською пристрастю серце. Ось він спинився і зіп’явся на задні лапи, на мить мов завис у повітрі, сторожко повертаючи головою: в струменях запахів, що пливли трохи вище, йому вчувся той єдиний, неповторний, бентежний запах лискучого пір’я й нагуляного на привіллі пташиного тіла. Карат перейшов на потяжку і, безпомильно відчуваючи, де зачаївся птах, тепер пробирався вперед так сторожко, що й не шелеснула билина; він не бачив і не чув вже нічого, окрім цього щемливого запаху, не було ні болота, що збулькувало інколи, ні високого безхмарного неба, де зрідка пропливали недосяжні, а тому байдужі йому птахи, ні мошкари, що нахабно й набридливо лізла в очі, не відчував, як колола і різала лапи ще торішня ламка трава, він тільки відчував, навіть не оглядаючись, як наближається за ним господар...

Ще мить — і Карат завмирає у стойці, усім своїм серцем, що билося нестримно й шалено, благає господаря не забаритися, не сполохнути марне птаха в останню, вирішальну мить. Нарешті він робить кілька блискавичних стрибків, і, б’ючи крилами по воді, селезень зривається ввись, востаннє зблиснувши переливом пір’я навпроти призахідного сонця, і оглушливо гримить господарів постріл...

Деколи на Карата напливали і недобрі спомини, від яких він, як від передсвітанкової прохолоди, злегка здригався і шкрябав пазурями по дощатій долівці буди. Одної ночі сюди прийшло двоє незнайомих, вони якийся час постовбичили біля сусідської клітки з кролями, і Карат спершу подумав, що то так і треба, може, пораються хазяйки, але несподівано один з них підскочив і накинув йому на голову мішок, спритно чіпкими пальцями водночас здавивши горлянку. Карат не встиг навіть згавкнути, він відчував тільки важке сапання цього незнайомця і відворотний горілчаний дух: дихати йому ставало все важче, а перед очима змигували зелені, жовті і червоні іскри.

Потім Карата, зв’язаного вірьовками, довго везли у машині і недбало скинули у якомусь хлівчику біля дров. Цілу ніч він гриз ті вірьовки, від яких неприємно до рота липло лляне волокно, і таки перегриз, а тоді підрив попід стіною вузьку нору і до ранку, всю дорогу відпльовуючись від налиплих волокон, повернувся додому з шматком вірьовки, що все ще теліпалася на шиї. Відв’язуючи її, господар довго і спантеличено крутив головою.

Гірше було іншого разу, коли господар на слізне прохання подарував Карата своєму другові у військовій формі. Тоді його знову довго везли, доглядали дуже уважно і чим тільки не пробували годувати. Але минав день, другий, третій, пес був наче сонний, бридливо відвертав голову від кинутого шматка м’яса чи підсмаженої, спокусливої печінки, ні на кличку свою, ні на команди не відгукувався; він просто лежав з потьмянілими очима, Каратові наче щось марилося, крізь напівдрімоту йому вчувалися знайомі голоси, особливо малої господині, яка залюбки бавилася з ним і вигадувала найчудернацькіші здивки — в’язала банти, впрягала у возика і витворяла ще багато чого такого, що він терпів поблажливо, аби лиш їй було приємно.

Карат не знав, що товариш двічі телефонував господареві:

-         Перестань нудьгувати за собакою, — благав той у телефонну трубку. — Він не тільки нічого не хоче робити з того, чим ти дивував мене, а й їсти відмовляється. Я тобі або поверну його, або він здохне.

Врешті його таки відвезли додому, і господар спочатку вибачливо розводив руками, а потім, як лишився з собакою наодинці, довго гладив його і заглядав винуватим поглядом у розчулені зустріччю зеленкуваті Каратові очі.

Відтоді господар не розлучався з Каратом, брав з собою навіть у відпустку, і часто мав з ним чималенько клопоту, а одного разу навіть пригоду.

Це трапилося у чужому, гамірному місті, де незрівнянно більше, аніж у їхньому містечку, гриміло й бряжчало заліза на вулицях, ще поспішніше метушилися люди. У магазині на кілька поверхів, у натовпі мала господиня якось відбилася від батька і загубилася, а коли вона із заплаканими очима вибігла на вулицю, де Карат терпляче чекав у вказаному йому господарем місці, він враз здогадався про все. Дівчинка спочатку зраділа собаці, але в розпачі вона не знала, що ж вчинити, як розшукати батька, Карат тим більше не відав, а коли мала плакала, він, мов утішаючи, благально вертів хвостом і тихенько підвискував. Коли ж мала не втерпіла і кинулася шукати батька поміж людей, Карат враз посуворів, метнувся за нею і схопив її за одяг.

Він, власне, не знав, добре то він чинить чи зле, і це його непокоїло, зате твердо знав і вірив у порядок: якщо йому сказали чекати тут, то він має тут і чекати.

Прововтузилися вони, може, з півгодини — коли мала поривалася йти, він тримав її за одяг, а коли плакала — то ставав на задні лапи і все силкувався лизнути в лице, заспокоїти і розвеселити. Господар врешті здогадався вибігти на вулицю й побачив, що їх уже обступили здивовані і занепокоєні люди.

...І все ж як не обманював себе Карат споминами, що миготіли у голові, як дерева і будинки за вікном машини, коли їхали на полювання, голод все одно смоктав живота невідступно; йому здавалося інколи, що з нього лишилася тільки туго натягнута, як на барабані, шкіра та ще настовбурчена шерсть. Коли голод не тамувала навіть полуднева спека, він спробував розірвати ланцюг. Рвонувшись і не здолавши металу, Карат впав у сіру, стовчену його ж ногами куряву.

Поступово прийшовши до тями, Карат порачкував назад і плигнув удруге, потім, брязкаючи ланцюгом, ще і ще він уже погано пам’ятався і майже не бачив нічого ошалілими з неймовірного болю, налитими кров’ю очима, але відчайдушно плигав, аж поки, обірвавши нашийника, покотився клубком по двору.

Кілька хвилин він лежав непорушно, згодом встав, і заточуючись, почвалав через подвір’я до смітника, звідки крізь сморід відразливої гнилизни, долинали зманливі запахи. Жадібно принюхуючись, він нетерпляче звівся на задні лапи та спробував заглянути в ящик, але кришка була щільно причинена, і він тільки пошкрябав лапою по зчорнілих дошках. Тоді Карат обійшов навкруг ящика і, перехиливши голову, заглянув у щілину: зовсім поряд, біля якихось черепків, лежала надкушена скибка хліба — він вловив його млосний, ледве чутний запах, і від недосяжності тої скибки Карат тихо і ображено вискнув.

Поникавши і покрутившись тут ще якийсь час, він неохоче побрів подвір’ям. У вікні сусідського будинку Карат побачив раптом дівчинку, що жувала бутерброд, запиваючи чимось білим, очевидно, молоком, і він раптом спинився, несподівано для самого себе призвівся на задні лапи і, облизнувшись, заглянув дівчинці у вічі. Дівчинка теж побачила його, засміялась і спочатку простягнула булку до шибки, а коли Карат винувато кліпнув очима ї облизнувся вдруге, неприємно скривила рота і показала йому язика.

Карат поволі опустився на передні лапи, відвернувся і побрів далі, на вулицю, відчуваючи, як під лапами м’якне і злегка прогинається розпарений немилосердним, шпарким сонцем асфальт. Тепер Карат страхався заглядати людям в очі, він просто брів краєчком тротуару, никаючи очима по боках, і йому спало на думку чимскоріше вибратися з цього галасливого міста, де так круто чомусь переінакшуються люди і все життя, вибратися туди, до очеретів над рікою, де полював не раз із господарем, п’яніючи від поспішного і лякливого лопотіння пташиних крил, і де, здавалося йому, ждали воля, простір і харч.

Ненароком кинувши оком, у невеличкому дворику Карат запримітив на нікельованих, блискучих коліщатках дитячу коляску, і в першу мить вона не привернула його уваги, але щось змусило його вернутися поглядом: з кишеньки в колясці, закрита жовтою соскою, зманливо виглядала пляшечка молока. Він зніяковіло приспинився, і неждана думка спантеличила його. Голод штовхав його до дитячої коляски, йому вже навіть вчувався у пересохлому роті смак того молока, і водночас йому мучили докори собачого сумління, бо ніколи досі він не брав того, що не належало йому чи не давали йому по добрій волі; Карат нараз завагався і геть розгубився, стоячи на цьому роздоріжжі, нарешті він струснув головою так, мов потрапив у добрячий дощ і хотів струсити з себе лоскітливу вологу, проте сумніви і вагання не спадали, як спадають і облітають крапельки дощової, пропахлої теплим вітром води.

І все ж голод був дужчий за усі його докори, і в кілька стрибків Карат опинився біля коляски, в якій, тихо причмокуючи пустушкою, дрімало рожевощоке, кирпате дитя. Ставши на задні лапи і обхопивши пляшечку передніми, він смоктонув на всю силу, аж злякано вискнула гумова соска, і пахуче молоко, засмоктуване разом з повітрям, із свистом полилося у спраглу собачу горлянку. То було навіть не молоко, а ріденька манка на молоді, але це його не обходило зараз, головне — то був харч, рятівний для його вимордуваного та знесиленого тіла, і від терпкої насолоди в першу мить він лиш крутнув хвостом і приплющив очі.

Раптом Карат почув галас, високий жіночий голос злітав угору, як злітає наполоханий птах, і він, не відриваючись від пляшки, злодійкувато скосив око. До нього бігли двоє — попереду жінка з побілілим від страху обличчям, а за нею — чоловік. Колючі, мов цвяхи, чоловікові очі Каратові здалися знайомими, і нараз він таки згадав їх.

Колись цей чоловік полював разом із його господарем, і йому запало у пам’ять, як він гладив Карата, гладив сторожко, силувано, мов його хто приневолював, а ще запали у пам’ять очі, в яких не було тої звичної людської приязні, а зачаївся лиш острах перед незнайомим собакою. Зараз же в очах того чоловіка не було ні страху, ні тодішньої запобігливості, з його обличчя із вишкіреними жовтими зубами сипала синіми іскрами лише злоба, а повз Карата, підстрибуючи і кришачись на червоні осколки, пролетіла запущена на бігу цеглина.

Карат смоктонув ще раз, востаннє, і, обережно знявши лапи з коляски, нехотя відірвався від пляшки. В кілька розгонистих стрибків він щез за рогом будинку і без вагань подався за місто, подалі від цих пересичених жовтою злобою очей, від таких мінливих людей, мінливих і геть незрозумілих йому тепер.

 

КАТЕРИНА ІВАНІВНА

Галина різала помідори, прохолодні, пружні, свіжі, апетитні, і подумала, що вони з Миколою отак могли б іноді приймати гостей, жити як люди, мати друзів, ходити до них і щоб вони не обминали їхнього дому. Вона працювала касиркою в районному кінотеатрі, і людей навколо неї начебто не бракувало, але вони були по той бік касового віконця, та ще на екрані, де сміялися і журилися, любили когось і когось зневажали, але з ними, як і з живими, що поспішно проходили повз неї, подаючи шелесткі паперові карбованці чи сиплючи дзвінкі копійки, звісно, не поговориш і душі не відведеш. І хоч Галина вже не перший рік жила в цьому домі, але й досі вона з чоловіком соромилася і побоювалась запрошувати в гості знайомих — свекруха її, Катерина Іванівна, не була лихою людиною і, напевне, любила їх, однак мала характер крутий, чоловічий: звикла порядкувати в себе на роботі, тож і вдома говорила так, мов давала останні вказівки, не припускаючи й на мить, що хтось не послухає чи дотримається якоїсь іншої думки.

Сьогодні Катерину Іванівну викликали в область, і Микола з такої нагоди запросив двох своїх давніх друзів, з якими вчився ще у школі і які не раз бували тут дітлахами, а як повиростали — то хіба вряди-годи, хіба крадькома, коли старшої господині не було вдома.

Гості — розповнілий Віктор і худорлявий, з передчасними залисинами і неспівмірно постарілим лицем Володимир — захопилися магнітофонними записами, а Микола заходився допомагати дружині: він метушився, але Галина не сердилася, куховарила вона залюбки, навіть була, можливо, честолюбною господинею, та її кухарський талант здебільшого нікому, окрім чоловіка і свекрухи, не доводилося оцінювати.

Микола порався натхненно, сквапно подавав чашки і тарілочки, по-школярськи старанно кришив цибулю, мружачи від її гострого духу повіки, і так само по-школярськи витирав рукою сльози. Він метався із приємним передчуттям хвилини, коли всі вони всядуться за стіл і йому, як гостинному господареві, гоже буде погомоніти з давніми друзями. І все ж щось тривожило його, якась невидима тінь спадала на душу, йому здавалося, що то невидима тінь од матері, якої він боявся і яку шкодував, яку любив гіркою любов’ю і на яку нерідко злився несамовито.

Не склалося в матері життя з чоловіком, з його батьком. Жили вони під одним дахом, їли з однієї тарілки, спали в одному ліжку і народили сина, а Катерину Іванівну не полишало відчуття, що між ними якась перегородка, і не щоразу вона розуміла, а що ж робиться по той бік перегородки. Чоловік видався якийся потайний, до того ж скупий по натурі, і хоч випити любив, ніколи не випивав за свої, зате на дармоху міг набратись як дим... Микола чистив оселедця, а гості, ганяючи магнітофон, знаходили цікаві записи і лаяли його, останнього жмикрута, що має такі перли і не хоче з людьми поділитися. Оселедці, щойно вийняті з холодильника, вислизали з його невправних рук (раніше все в домі робила мати, а згодом — жінка), пирскали в очі лускою, він витирав ту луску час від часу тильною стороною долоні і думав, що в матері не склалося життя не тільки з батькової провини, а й його, нехай і мимовільної, бо він теж доволі вимучив матір.

Микола хворів з самого малечку, часто і подовгу. Катерина Іванівна не спала тижнями, коли в немічні вени його обезсиленого, що аж просвічувалося, тільця вдень і вночі вводили ліки, мало не літрами, вона сама дивувалася, куди ж діваються ліки в цій крихітній, блідій, як паросток у льоху, душі. Згодом уже, як підріс і пішов до школи, примудрився якось поковзатися на льоду в самій сорочці — всі тоді пороздягалися та гасали, як чортенята, — і зліг із запаленням легенів. Відтоді, ще тільки по телебаченню передавали про можливе похолодання, а він уже бухикав, те бухикання потроху перейшло в астму, і досить було комусь у кімнаті запалити цигарку чи зайти гостеві, що збризкувався одеколоном або духами, як йому робилося непереливки. Задушливий кашель рвав малому легені.

Матері несила було дивитися на цю муку, і в неї самої поступово від натуги так само синіло лице, як і в малого, що задихався і, здригаючись у конвульсіях, качався по долівці.

І все-таки Катерині Іванівні вдалося трохи підлатати сина.

На зарплату не розженешся, тому вона оформляла фіктивні кредити й забирала гроші собі (продавцям, звісно, лишалася двадцятка-друга) і возила малого на південь, до моря, аж поки у нього з’явився рум’янець на щоках.

Нова біда приголомшила уже в старших класах. На медичній комісії, на зчудування лікарів, у сина, замість двох, виявили три нирки. Почувши новину, яку приніс Миколин товариш, Катерина Іванівна безтямно бродила порожньою квартирою, не знаходила собі місця. Досі вона вивчила всі ліки і трави для сина, але зараз геть розгубилася саме тому, що не знала, як рятуватися від нової біди, навіть як підступитися до неї. І коли прийшов чоловік, з яким вона уже два місяці не розмовляла, Катерина Іванівна не витримала і, чого ніколи не було, відводячи очі, озвалася першою:

-         З Миколою знов біда... Рентген показав три нирки замість двох.

Чоловік невдоволено фуркнув і роздратовано відказав:

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_korsak_tini_i_polysky.docx)Ivan_korsak_tini_i_polysky.docx341 Кб2298
Скачать этот файл (Ivan_korsak_tini_i_polysky.fb2)Ivan_korsak_tini_i_polysky.fb2537 Кб2039

Пошук на сайті: