Іван Корсак - Тіні і полиски (сторінка 16)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_korsak_tini_i_polysky.docx)Ivan_korsak_tini_i_polysky.docx341 Кб2271
Скачать этот файл (Ivan_korsak_tini_i_polysky.fb2)Ivan_korsak_tini_i_polysky.fb2537 Кб2015
-         Більше — не менше. От у мене біда так біда: гроші пропали.

Два дні тому Катерина Іванівна знайшла у комірчині під мотлохом банку, куди чоловік, криючись од неї, складав тихцем гроші. Вона не здивувалася і навіть не образилася, а просто із цікавості переховала ту банку за диван і чекала, що ж вдіє чоловік, виявивши пропажу: вона зарікалася терпіти і все ж зараз не стрималася, жбурнула банку щомоці йому в лице.

Чоловік несподівано спритно, в останню мить, устиг одхилитися вбік, і банка дзвінко розлетілася на скалки, а гроші віялом сипонули вусібіч: як на те, крізь прочинені двері ухопився протяг, і асигнації метелицею затанцювали спочатку по хаті, а тоді зграєю сполоханих птахів рвонулися у вікно; безпорадно розставивши руки, чоловік хотів було перепинити ту зграю, але потерті троячки і червінці легко пливли у вікно, буцімто намірились утекти з цього недоладного дому.

Катерина Іванівна, втомлена і розбита, опустилася на стілець і заплакала, а чоловік ще довго рачкував під вікнами та попід ліжками, поки визбирав гроші. Нарешті він усівся просто на підлозі біля купи грошей і взявся рахувати їх, попльовуючи на пальці і любовно розгладжуючи зіжмакані папірці, як гладять по голові неслухняних, але все ж любих дітей.

Він рахував поволі, з насолодою, і ця насолода, що світилася і випромінювалася із його тлустого, вдоволеного обличчя, пропікала вологі жінчині очі ще більшою зненавистю.

А коли з підлоги був піднятий і дбайливо розгладжений останній папірець, чоловік раптом занепокоївся, лапав по долівці, навіть під собою, а тоді здивовано і ображено вигукнув:

-         Три рублі, курва, вкрала!

Вона сиділа нерухомо аж до сутінок, мов прибита цвяхами до стільця, і порожніми очима дивилася, як знову рачкував по долівці чоловік, заглядаючи в кожну шпарину і марне силкуючись відшукати пропажу. Він рачкував ще довго, бурчав на неї й на сина, але все-таки знайшов ту троячку, що невідь-як забилася під доріжку і завдала йому такого переполоху.

Другого дня її забрала «швидка допомога», і справу про розлучення суд розглядав уже без неї.

Як і кожна мати, вона зичила синові і невістці добра, якого не довелося самій спізнати на віку. Намучившись з Миколиними болячками у дитинстві і ставлячи його без чоловіка на ноги, вона хотіла, щоб вони прожили, ніде не спіткнувшись і не наколовши ноги, і як вміла, так старалася уберегти сина від лихих друзів, а закінчилося тим, що не лишилося ні одного, бо й шкільних порозгублював; уберегти від лихої компанії, аби не спився, і він сторонився гурту взагалі; Катерина Іванівна панічно боялася холестерину і сердечно-судинних хвороб і постійно мудрувала з усяким зіллям, аж поки він якось дорікнув:

-         Мам, таж я м’яса хочу, а не сіна.

Але найдужче вона чомусь боялася, щоб у Миколи не було багато дітей, бо якщо вона з одним так настраждалась, як же то виходити двоє чи троє, не говорячи вже про сім’ї, де хата аж дзвенить і виляскує від дітлашні. Син з невісткою не розуміли її, сердилися і переконували, що їй нема чого журитися, та Катерина Іванівна відчувала, що говорять вони різними мовами і немає такого тлумача, який поміг би їм порозумітися.

Боячись невістчиної вагітності і ще дужче — аборту, вона якось завела мову із знайомим гінекологом, і той мало не підняв її на сміх.

-         В епоху ентеер і прогресу — то діло мізерне. Є така спіраль, треба знати тільки розмір.

І вона, хитруючи, взялася вивідувати у сина й невістки, та хитрість її була примітивна й безпомічна, слово за словом, клубочок розмотався, і вона вже червоніла, як школярка, перед своїми ж дітьми, а син вперше в житті хряпнув дверима, розлючено кинувши за порогом:

-         Звихнулася, дурепа стара!

Але вона простила й це.

Навчена життям покладатися на власний глузд, Катерина Іванівна на перших порах заборонила у спальні молодих вимикати нічничок. Боячись материної непоступливості, Микола махнув на це рукою, і тепер зеленкуватий нічник, спалахнувши звечора, гас тільки на світанні.

Якось за північ матері почулося у квартирі підозріле вовтузіння, і вона в самій нічній сорочці, скрадаючись, на пальчиках пройшла до них у кімнату. Нічник чомусь був вимкнений, але вона на те не зважила, хоч і неприємно дряпонув синів непослух; добре пам’ятаючи розміщення меблів, обійшла ріг трюмо і, спинившись біля ліжка, поклала руку на чомусь спітніле синове плече. Син засапано дихав, і мати відчула, як дрібно тремтить його велике, дуже тіло, як не хочеться йому сповзати з гарячих жінчиних грудей. Вона ще раз поторкала за плече, і син так само вдавав, що спить, а тоді ввімкнула торшер, і зеленкувате, примарне, як на дні озера, світло розлилося по кімнаті. Невістка лежала на спині, і на її закам’янілому обличчі нічого не можна було прочитати, зраджували лише тонкі губи, закушені від образи, а син, відірвавшись від невістчиного лиця, раптом обпік матір таким поглядом, якого їй досі не доводилося ще бачити.

«У, хижак», — промайнула у Катерини Іванівни думка, але не осуд, а захоплення синовою силою і пристрастю відчувалося в ній.

-         Нащо вам ті діти?.. — з тихим докором проказала Катерина Іванівна. — Маєте одну дочку — і досить. Я з своїм чоловіком раз на місяць сходилася.

Син і невістка лежали мовчки, з усієї сили стримуючи свої розгарячілі тіла.

-         Яке ваше, зрештою, діло?! — відказав син так, мов ненависно пожбурив у неї чимось важким.

Вона постояла над їхньою постіллю, сумно похитала головою, а тоді так само тихо, як скрадлива тінь, вийшла із спальні.

...Коли Галина поставила на стіл останні тарілочки і поклала виделки, Микола широким жартівливим жестом запросив до трапези.

-         Хлопці, до роботи, — він задоволено потер руки, косячи оком на жінку і підмічаючи, що вона теж задоволена столом. — Сідаймо, хлопці.

Коли узялися за страви, в першу хвилю запала тиша, тільки подзенькували виделки та злегка прицмокував Микола — Галина все своє заміжнє життя відучувала його від цієї звички, та так і не відучила. В цю мить під вікна будинку під’їхав автомобіль, натужно скрипнув гальмами. Микола, запідозривши недобре, прислухався до подвір’я, а Галина не стрималася і виглянула у вікно. Він ще побачив, як витягнулося нараз жінчине лице. Віктор обережно, скрадливо поклав виделку, Володимир же спідлоба по черзі блимав то на Миколу, то на Галину, то на Віктора, начебто вони втрьох змовилися проти нього і збираються підлаштувати якусь каверзу, на які були мастаками ще в школі. «Мати», — вгадав по порухах жінчиних губів Микола.

Східцями тим часом чулися рішучі, впевнені кроки Катерини Іванівни.

Володимир, який любив попоїсти, з нетамованою печаллю подивився на підрум’янені боки відбивної, що аж відсвічувала ніжно підсмаженою шкориною і просилася до рота, притому просилася невідкладно, поки не вистигла, — подивився і важко, наче по покійнику, зітхнув.

Микола почувався зле, він сидів мов на розпеченій пательні, проте навіть не знав, на кого йому сердитися — на себе, на матір з її дивною материнською ревністю чи, зрештою, сердитися і ображатися на своє життя, яке й досі, хоч уже сивина почала вплітатися у волосся, залишалося якимось школярським.

Так повелося ще з дитинства, коли він за іграшку чи іншу якусь мізерію почубиться, бувало, з однолітками, а мати відразу прибігала, важко колишучи повними грудьми та роздуваючи ніздрі, воювати з кривдниками — з часом вона пересварилася з усіма сусідами, тож діти не наважувалися гратися з ним і обминали його десятою дорогою.

Навіть коли вже виріс та одружився, Катерині Іванівні все ще здавалося, що він не має права на самостійні вчинки, і Микола не раз помічав насмішливі погляди і лукаве переморгування за спиною. А недавно й зовсім потрапив в історію.

У їхньому дворі неділями та в свята збиралися сусіди, кожен, чим був багатий, прихоплював щось із питва, з наїдків, і за нехитрим столом з неструганих дощок під старою розлогою яблунею допізна точилась неспішна розмова, яку не переривали навіть жалкі комарі. Боячись материного невдоволення, Микола під всякими приводами уникав того застілля.

Кілька днів тому, ледве зачувши на східцях лоскітливий запах приправи та брязкіт посуду у сусідів, він з Галиною мерщій дременув у кіно. Фільм випав, на щастя, двосерійний, та ще й з додатком, але коли вони повернулися з кінотеатру, з-під яблуні, наче туман із видолинку осінньої грибної пори, все ще клубочився цигарковий дим, на розгарячілих обличчях у світлі переноски виблискували повеселілі, а в декого і посоловілі очі. Пройти до під’їзду можна було лише понад столиком, і тому Микола церемонно взяв дружину під руку та, обачно ступаючи, аби не підвернути ногу на нерівному хідникові, подався гуляти вечірнім містом. Зробивши чималий круг, вони знову порівнялися зі своїм двориком, але сусіди так само розкалякували, тільки жвавіше махали руками, відбиваючись від затятих і в’їдливих комарів.

І знову вони бродили вечірніми напівосвітленими вулицями, час від часу спотикаючись на вибоїнах та пересварюючись між собою, і Галина накульгувала вже потроху, бо підвернула ногу, а сусідський гурт ще обмірковував містечкові та світові проблеми, навіть пробував затягти пісню, і та пісня, як молодий птах, спотикаючись і підстрибуючи, ось-ось мала злетіти.

-         То давай уже й заночуємо десь на клумбі, — пирхнула Галина, дивлячись, як він сторожко заглядає з-за рогу на веселий гурт.

Миколі і без жінчиних шпильок було незатишно, а тому він невдоволено кивнув на грушу, що з протилежного боку простягала гілки над їхнім балконом.

-         Лізь, коли вельми поспішаєш.

-         Хай лізе хоробрий, що в свою хату боїться зайти, — сердито одказала жінка.

Миколу мов хто батогом підстьобнув — він сплюнув на долоні, підстрибнув і, вчепившись за гілляку, поліз угору. Видирався Микола спритно, мов кішка, тільки черевце, що з’явилося останніми роками, трохи заважало. Коли до балкона зосталось лиш кілька разів перехопитися руками, гілляка раптово хряснула, і він з шумом і тріском шугонув униз, аж поки зачепився і завис на нижній гілляці, безпорадно махаючи руками й ногами.

На той хряскіт, схопившись з-за столика, позбігалися сусіди, а Галина, знічена і присоромлена, мишею шмигонула за будинок.

-         Слухайте, щось висить, — мружилися в темряві сусіди.

-         Якийсь жук: лапками маталає.

-         То жучище!..

-         Бугай, а не жук.

-         Якби бугай, то ревів би.

«Бачили, паразити, що я в хату не можу зайти, — безсило скреготав він зубами. — Бачили, а тепер ще й насміхаються».

-         Хіба то не Микола? Чи то ви, сусіде? — солоденьким голосом допитувався Марко, що квартирував на першому поверсі. — Яка лиха година вас туди занесла?

-         Гр... Груші рвав, — не знайшовся на краще Микола, ледве прохрипівши, бо комір сорочки стис за горлянку, аж очі на лоба лізли.

-         Пізно ж вас на фрукту потягло, — задумливо розмірковував Марко, не поспішаючи рятувати сусіда. — Мене, коли чимиргесну, тільки зранку на кисленьке тягне...

Зараз, коли на східцях чулися рішучі, впевнені, важкі материні кроки, Микола дивився на спантеличені обличчя Віктора і Володимира, на злякане і немов одразу схудле жінчине лице і почувався точнісінько так, як тоді, коли висів на груші, а сусіди шкірилися єхидними посмішками.

-         Драп-марш, — тоненьким голосом пискнув Віктор, голосом, яким проситься дитина тоді, коли уже штаненята мокрі.

-         Яким робом з другого поверху? — стенув плечима Володимир, якого дратували товаришеві смішки і вся ця пригода.

-         Драп-марш під стіл, — тим же жалібним, знущальним тоном докинув Віктор, спокійнісінько вистукуючи пальцями маршову мелодію. — Доки Катерина Іванівна роздягатиметься в сусідній кімнаті, нас із хортами не наздоженеш.

«Боже, в яку тільки помийницю я викинула життя», — не знаючи, прибирати зі столу чи ні, холодно і спокійно подумала Галина про себе, наче про когось стороннього.

-         За мною, — скомандував Віктор і, скорчивши давню, забуту міну, якою виводив з рівноваги і наймеланхолійніших вчителів, пірнув під великий круглий стіл, накритий скатертиною з довгими китицями, що сягали підлоги, а тоді безшумно і легко, мов справді вернулися шкільні роки, за ним пірнув і Володимир.

Катерина Іванівна втомлено ступила в кімнату, розстебнула ґудзики плаща і сердито, мов через нього щось не зладилося в неї, буркнула синові:

-         Чортопхайка, а не машина, зламалася на півдорозі. Тепер начальство півроку бурчатиме, що не приїхала.

Микола нічого не відказав, він як сидів за столом, так скуто й незрушно і сидів, дивлячись на матір винуватим, недорікуватим поглядом.

-         А то що за виставка-продаж? — Мати звела невдоволені брови, і лице її враз посуворішало, а очі, ковзнувши заставленим стравами столом, запитально спинилися спочатку на синові, тоді на невістці, і невістка, стиснувши губи, відвернулася. - Хто тут був?

-         Нікого, — відповів син, але відповів зашвидко, і це тільки насторожило Катерину Іванівну.

-         Когось тут все-таки ждали... — розтягуючи слова і тасуючи здогади, наче гральні карти, повагом проказала вона.

-         Тебе, — несподівано різко, сердито мовив син, і Віктор під столом, давлячись сміхом, похлинувся і чмихнув, як двигун, що заводиться з великою натугою. Володимир загрозливо підсунув йому під самий ніс свого важкого, просякнутого тютюновим димом кулака, але дружня погроза розсмішила Віктора ще нестерпніше, і він чмихнув ще раз, тепер голосніше.

Жбурнувши плащ на спинку стільця, Катерина Іванівна рішуче підійшла до столу і підняла край скатертини.

-         Ану, вилазь!

Сміх, що закипав і не знаходив виходу, вирвався нарешті на волю, і Віктор реготнув тепер вільно, не криючись; той сміх був дрібний, як гоготання лошати, сміх тряс його, мов пропасниця, і Віктор нездужав не те що вилізти, а й зрушити з місця.

Пошук на сайті: