Іван Корсак - Тіні і полиски (сторінка 17)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_korsak_tini_i_polysky.docx)Ivan_korsak_tini_i_polysky.docx341 Кб2271
Скачать этот файл (Ivan_korsak_tini_i_polysky.fb2)Ivan_korsak_tini_i_polysky.fb2537 Кб2015
-         Так ви ще й ховатись від мене, шалапути? — Катерина Іванівна смикнула Віктора за рукав — його, як і Володимира, як і свого Миколу, вона все ще сприймала школярами, яких вона знала вже багато років. — То ви мене за городнє опудало маєте?!

Знесилений сміхом, Віктор якось навкарачки виповз з-під столу і рвонув до порога, за ним клубком викотився Володимир і теж щез за дверима; забачивши таке, за ними вискочила і невістка, давлячись од сміху.

Микола вибіг за жінкою, що спинилася за дверима передихнути і витерти сльози, але, на його подив, вона не сміялася, а плакала, і коли він обережно торкнувся її руки, Галина сердито шарпнулася від нього:

-         Геть з очей… іди й цілуйся з коханою матінкою. Я більше не можу, я теж людина!

Мов і справді зібрався цілуватися з матір’ю, Микола злегка відчинив двері. Катерина Іванівна, схиливши голову на руки, сиділа за накритим столом, її опасисте тіло дрібно здригалося, і в такт цим дрижакам здригався і тремтів масивний стіл, на якому хлюпалося у ледве початій пляшці червоне вино і весело дзвеніли вперше вийняті кришталеві келихи, якими так і не встигли поцокатися; здавалося, вони дзвеніли самі по собі, ніби насміхалися з Миколи і з його життя.

 

ВІТРОГОН

Увечері, коли Гриць нидів без діла, знічев’я вагаючись, забити йому «козла» у сусідів чи ні, — від кожного удару важких, дужих долонь за стіною, як від рушничного пострілу, мерзлякувато здригалися ведмежата з картини над його ліжком, — в кімнату незвично збуджений вскочив. Василь, з яким слюсарювали в одному цеху.

Василь не присідав, а бігав по кімнаті, крутячи вусібіч довгим, у ластовинні, носом, бігав без упину з кутка в куток, мов хто йому у взуття сипонув гарячого приску.

-         Я, здається, телепень...

Він постояв трішки, чекаючи, чи не засумнівається хто та не заперечить, але, так і не дочекавшись, взявся знову шнуркувати впідбіги взад - вперед.

-         Я, напевне, телепень!

І така непідробна печаль вчувалася в його голосі, що Гриць навіть не полінувався підвести голову.

Врешті, якось оговтавшись, Василь взявся оповідати свою пригоду, то забігаючи наперед, то безладно перескакуючи з одного на інше, і йому деколи бракувало повітря, наче рибині на піску. Через день Василь мав віддавати заміж сестру, тож в батьківському домі у селі вже пеклося та смажилося, метушилися заклопотані господині, здебільшого одні й ті ж на будь-якому весіллі у їхньому селі, бо запрошували для такої потреби найславніших хазяйок. Батько ж урочисто чаклував біля коптильні, де в гарячому вишневому диму рум’яніли підвішені на гаку, чутні і за версту звабливим духом ковбаси, і від того духу, мружачи млосно очі, жалібно і протяжно кричали коти по всьому кутку.

Василь не розказував далі усю придибенцію, а вийняв з кишені вчетверо згорнутий синюватий папірець.

«Дорога Олено, — Грицько пробігав очима телеграму, спотикаючись, мов на вибоїстій дорозі, на незручних «тчк» і «зпт», — я покохав іншу і з нею одружуюся, а тобі бажаю щастя, здоров’я та успіхів у роботі».

-         От вітрогон!.. А я, телепень, не розкусив цього шалапута, — важко ворухнув щелепою Василь, і зуби його знехотя заскрипіли, мов жорна, у які сипонули жменю піску.

-         Знайшов чим журитись, — Гриць позіхнув смачно, аж вітер колихнувся кімнатою, і ліниво, до хрусту хрящів, потягнувся у ліжку. — Та я радів би, що у швагерки не втрапив паскуда.

-         Нічого собі радість! — вовкуватим поглядом зиркнув той. — Кабанчика — швайкою, бичка — по горлянці... Нехай, де наше не пропадало. То хоч би сестра вже одружена була та розлучалася — не вона перша, не вона остання. Але щоб люди на весілля були запрошені, а молодий не приїхав? Сім літ на найвищих деревах сороки про це тріщатимуть.

Гриць лежав і підшморгував носом, наче до чогось принюхувався — у повітрі і справді запахло пригодою.

-         А молодий хоч був коли на оглядинах? — ставив слово обачно, виважено, щось своє надумавши.

-         Ага, і носа не показав, — скрипнув зубами ще раз Василь. — Здуру батько сам роздзвонив по селу: зять мій студент, — хвалився, — дохтором буде, хірургом, пиндицити усім повирізує...

-         То чого ж тут квоктати? — глипнув на нетямковитого товариша Гриць. — Якщо весілля призначене — треба гуляти. Через півроку папір на розлучення — от і всі пироги.

-         Дякую,— чемно кивав на те головою Василь. — А за молодого сам хіба сяду чи із бюро добрих послуг, як Діда-Мороза, випишу?

-         А ти мізками трохи поворуши, раз молодого ні в одне око не бачили, — показував пальцями Гриць, як саме треба ворушити.

...Через день Грицько сидів за весільним столом, сидів штибно, витягнувши довгу, худу шию і не повертаючи голови, тільки зрідка блаженно скліпував жовтими, наче солом’яними, повіками. В чорному, наспіх підігнаному костюмі молодого, з великою паперовою квіткою на лацкані, повощеною і розмальованою, Гриць сидів незворушно, мов прибитий цвяхами до стільця. Якщо ж треба було йому повернутися до молодої чи дружби, то спочатку скошував по-злодійськи очі, і коли цього виявлялось замало, то повертався усім своїм довгим тілом з негнучкою шиєю. Грицеве обличчя було урочисте, і батько та мати нареченої, впідбіги подаючи свіжі наїдки, побожно зирили на свого не по літах серйозного зятя.

Весілля саме входило в смак, гуло ще не захриплими голосами, вирувало, виспівувало, дзвеніло глибокими, як тутешні колодязі, гранчастими склянками,сперечалось і перегукувалося.

-         Куме, один бог так любить тебе, як я.

-         Га-а?

-         Глушман, у печінку твою і селезінку! Віриш мені чи ні?

-         Ой чий то кі-і-і-нь стоїть...

-         А півзахист як вмаже в дев’ятку...

-         Как родная мене мать провожала...

-         Іду я стежкою і бачу: вовк. Їй-бо, вовк!

Грицька не вельми обходили пригоди на лісовій стежці, неймовірні удари в дев’ятку чи глибока, до печінки і селезінки, приязнь кумів. Він час від часу меланхолійно зітхав і, скоса глипнувши на молоду, любовно клав свою руку поверх її тоненьких і блідих, аж просвічувалися червоні прожилки, пальців, наречена соромливо опускала очі, і в ту ж мить під столом, невидимий ні для кого, його чекав удар носком зовсім крихітного, але досить дошкульного весільного черевичка.

-         Отаке се ля ві, — нахилявся і журно та докірливо шептав на вухо молодій. — Б’ють ногами з першого сімейного дня.

-         А я вас сюди не просила. Вимітайтесь хоч зараз — разом із своїми телячими ніжностями, — ласкаво всміхнувшись, сичала у відповідь молода.

«Бачили очі, що купували», — розраджував себе Грицько і щосили ворушив пальцями у затісних, з чужої ноги, черевиках.

Після столу вирували танці — то молодіжні, під рев учеплених на хаті колонок, від яких тонко дзижчала цинкова бляха на покрівлі, то, коли вимикали колонки, статечний вальс для літніх людей і особисто для молодої та молодого, а то для весільних господинь, повнотілих молодиць, що, підколихуючи знадливими грудьми, переможно змагалися із весільними музиками.

Підпилі жінки вихором ходили по кругу, зупинившись біля музик, вони наввипередки торохтіли весільні приспівки, а тоді, хвацько іхнувши, заходили на нове коло.

Ой ти, діду-бородіду,

Бородонька сива,

Візьми мене за невістку,

Люблю твого сина...

Врешті, піддавшись весільному шалу, котрась із жінок виривалася в середину кола і, піднявши над головою носову хустину, бралася дрібно і часто перебирати ногами та скоромовкою, мов кулеметом, вистрілювати одну за одною частівки:

Що на мене зговорили,

Що на мене збаяли.

Два словечки правди було,

А решту добавили.

Гості молодої, а надто запорожці, шкірили зуби і плескали в долоні, підбадьорюючи розпашілу молодицю.

-         Давай, Насте! Жар, Насте! Креши!..

І жінка в шаленому танку, під’юджувана вигуками, відповідала на оте закличне «давай, Насте!»:

Я давала, я давала,

В саду на скамєєчкі,

Не подумайте лихого —

Із кармана сємєчкі...

Грицька таки сприймали за студента-медика, бо дядьки, котрі хоробріші, підходили до молодого і поважно заговорювали:

-         А операції, того-во, уже робите? На пиндицит, приміром?

З шанобою до вченості молодого всі весільні, і теща з тестем у тому числі, зверталися до нього тільки на «ви». Однак ні поштивість нової рідні, ані каверзні запитання не вибивали Грицька із незмінного благодушшя.

-         На апендицит? — перепитував він дещо зверхньо, але милостиво далі не поправляв: — Запросто.

І показував на пальцях, яке то нехитре діло:

-         Розрізав, відміряв штангенциркулем і відчухрав.

-         Да-а, медицина — річ точна, — статечно кивали головами, погоджуючись, дядьки і благоговійно відходили. — Таки справді, їхній зять буде дохтором.

Гриць танцював вишукано, поклавши на стан молодої важку, з лопатоподібною долонею, порепану від мастил і металу руку, витанцьовував, мов ретельний школяр, що виводить перші свої кривуляки, і весь час теревенив:

-         Відгадайте загадку. Летіли два крокодили, один синій, а другий праворуч. Скільки років їжачкові, якщо він лисий?

-         Братові двадцять. А вам — не знаю,— відповідала молода, пильнуючи, щоб молодий не дуже тісно тулився до неї.

-         Не відгадали. Ще.

-         Навіщо вам оцей балаган?

-         З безвихідного становища завжди є вихід. Навіть більше, ніж два.

-         Обійшлися б, зрештою, і без вас.

-         А я ще люблю вистави.

-         І весілля?

-         Я гуляка.

-         Нікудишній, танцювати як слід не навчились.

-         Грубіянка. Я все-таки ваш чоловік. Тещі поскаржусь.

-         А я гостям. Розкажу, що ви фальшивий молодий.

-         Не шуміть. До розлучення принаймні півроку.

Гриць відчув, як впійманою рибинкою тіпнулася раптом холодна рука молодої.

-         Невже ви не бачите, як мені зле, — видихнула вона і поспіхом сховала важкі від утоми, змучені, виснажені очі.

«Цього мені ще бракувало», — подумав настрахано та невдоволено хлопець і здивувався, що не відчуває і трішки жалю. Він одного разу уже мав клопіт з дівчатами.

В гурті дівчат і хлопців їхнього цеху, що одним табуном ходили на танці, Гриць накидав оком на Нелю, дівчину, як на нього, миловидну. Неля, казали, мала хлопця, і Гриць поводився з нею по-товариськи, боячись навіть доторкнутися.

А одного разу, серед білого дня, «швидка допомога» забрала Нелю просто із цеху.

-         Ви чули? Неля народила дитину, — наглою хвилею пішов поголос. 

-         Ви чули?.. — і дівчата вражено перезиралися.

-         А ви не чули? — говорили чомусь напівпошепки, як про значну державну таємницю, за розголошення якої належить чимала кара.

-         Невже не чули? — шелестіли то співчутливо, то осудливо.

-         От біда, так біда! — хитали журно, як по покійнику, що вмер без причастя, старші жінки.

-         Яка там біда, — продавав зуби Грицько, — бабське плем’я для того й на світ прийшло.

Їдучи якось в гуртожиток, він по дорозі навіть заскочив в пологовий будинок, передав з півдесятка апельсинів і постояв кілька хвилин під вікном.

-         Тримай хвіст пістолетом, — мудро радив Грицько товаришці і на мигах показував, як це треба робити.

Неля розгублено всміхалася, крізь подвійні шиби не чуючи Грицевих настанов, і хлопцеві в останню мить запам’ятався якийся хворобливий, незвичайний зблиск її очей.

Тижнів через кілька Грицька викликали у комітет комсомолу.

За довгим полірованим столом поважно сиділи урочисті, як перед сповіддю, члени комітету — всі, немов по команді, підняли голови, коли він переступив поріг, але з жодним Грицько не зустрівся очима, бо погляди їхні, набурмосені і зневажливі, ковзалися по ньому, наче обмерзлі.

-         Зізнавайся,— процідив головуючий у великих, немов січкарняні колеса, окулярах.

Гриць не знав ще, у чому слід йому зізнаватися, і тому лиш крутив головою та кліпав своїми солом’янистими повіками.

-         А подивишся — начебто не лиходій, що зрікається рідного сина, — маленькими круглими очицями в’їдливо свердлила Грицька білява жіночка, що сиділа поряд з головуючим.

І тільки тоді хлопець побачив Нелю, що скривджено підібрала губи і, невинно опустивши очі, притулилася скраєчку з немовлям на руках.

-         Він? — знехотя, як останнє поліно у вистигаюче багаття, докинув головуючий.

Хутенько, мов боячись запізнитися, Неля закивала головою і підшморгнула носом.

Пошук на сайті: