Іван Корсак - Тіні і полиски (сторінка 19)

Мотоцикл зменшив швидкість, і дід подумки дякував щасливій нагоді, але в останню мить фара круто взяла ліворуч; описавши навколо діда дугу, мотоцикл пронісся далі, накривши подорожнього теплою хвилею сірої куряви і бензинового чаду.

Дід Андріян, провівши червоний вогник довгим, тоскним поглядом, далі зачеберяв, він міг би й ще трохи швидше, та боявся, що не дійде, а дійти він мусив; перед ним стояли Олеянині очі, здивовані раптовим болем, дивилися точнісінько так, як у першу мить їхньої зустрічі, коли повернувся він, зжовтілий і висхлий, із госпіталю додому.

Олеяна йшла тоді з відром по воду, задивившись на ластівок, що веселими блискавками звивалися у голубому, пропахлому першим липким листям небі; птахи очманіло носилися, то круто врізаючись ввись, то стрілою проносилися майже понад землею, і не було у них, сп’янілих від весняного повітря, ні тих клопотів, що в Олеяни, ні її журби — хліба, хоч підпали, не знайдеш у хаті, тож сьогодні спекла вона дітям коржів із акацієвого цвіту, сірих, землистих, кремінно-твердих коржів, і діти затято їх гризли, аж іскри кресали. А коли Олеяна глянула на дорогу і побачила Андріяна, вона мов спіткнулася і закам’яніла, в зляканих, заціпенілих очах, в погляді з-під крутих, ще дівочого вигину, брів прозирали сум’яття і ляк, невіра і подив; вона стояла запаморочена якусь мить, а тоді жбурнула геть, як непотріб, порожнє відро, яке, голосисто брязкаючи та підстрибуючи, покотилося стежкою поміж молодого споришу, сама ж кинулася навстріч.

-         Цить же, цить, — приказував Андріян і витирав, як малій дитині, сльози на її щоці худою, зашерхлою лівою долонею.

В хаті, доки неспішно розв’язував речовий мішок і викладав солдатські свої припаси, так пильновані у дорозі та скупердяцьки трачені, два хлопчаки його, семи і п’яти років, хазяйновито обходили навколо негаданого гостя, що звалився, як сніг на голову, і, не вірячи ще очам своїм, пробували на дотик, чи справді то батько: то мацали вже вицвілі, пропахлі нестравним госпітальним духом галіфе, то гладили кирзові, шорсткуваті халяви чобіт.

-         Оце вам пряники, козаки, — виставляв Андріян добро однією рукою, а другу чомусь ховав за себе. — А ото тушонка...

-         А що в тій руці? — старший раптом стрельнув очима, що запалахкотіли жадібною цікавістю.

-         Та нічого, — відказував Андріян. — Осьдечки цукор вам, горобці.

Але хлопець, тільки глипнувши на іскристий, неймовірно спокусливий кавалок, потягнув рукав батькової правиці на себе; Андріян не давався, але син тягнув все настирливіше, бо коли день сьогодні такий, що збувається все, і батька вони вже мають, і в батьковій лівиці небачені дива, то дива ці, може, навіть не всі, і хто зна, що припас для них батько за спиною. Малий смикнув на себе і подужав нарешті, Андріян ніяково якось відвернувся, а з рукава вигулькнула червона, порубцьована культя з геть відбитими пальцями, лише на місці вказівного стирчав обрубок, мов бородавка на гілці.

-         От і маєте, діти, гостинець, — тихо мовила Олеяна.

Олеянині очі, сповнені легкої синяви, мов небо першого весняного дня у щойно вимитих віконних шибах, очі, здивовані раптовим болем, як здивовані були зустріччю після госпіталю, тепер все ще стояли перед Андріяном, і він, шкандибаючи в сутінках, наддав у ході. В тихому повітрі молодої ночі стояв ледь відчутний солонуватий присмак піднятої мотоциклом куряви, дух розігрітої нещедрим осіннім сонцем хвої. Андріяну дихалося легко, тільки нога, нашпигована залізом під Лібавою, немов спросоння, глухо і занудливо занила. Дід, переставляючи ногу, намагався ступати на неї легше, намагався не думати про ногу, ця давня хитрість, випробувана не один раз, особливо в косовицю, коли гнали довгі, зморні для нього ручки, допомагала куди відчутніше.

Позаду знову зблиснули вогні, примарні тіні ліниво заворушилися поміж гіллям сонних дерев, і Андріян озирнувся: дорогою, похитуючись на вибоїнах, весело гнали два автомобілі. Він ще здалеку, непевно, як на зборах в колгоспі, коли з району привозили чергового голову, підняв ліву руку, бо праву соромився показувати на люди. Дід Андріян, сапаючи, терпляче стояв у мерехтливому світлі фар.

Перше авто, невдоволено скрипнувши гальмами навпроти діда, спершу пригальмувало трохи, і коли Андріян уже подався вперед, прудко рвонуло й чкурнуло геть; тоді Андріян, незграбно розмахуючи руками, як підбита птаха крилами, зашкутильгав навпереріз другій автомашині, і та, клюнувши носом, круто спинилася.

-         А голова є на плечах? — поспитав водій, визирнувши з авто.

-         До району... Може, візьмете...— попрохав, сапаючи і заточуючись, дід Андріян, попрохав непевно й несміло, ніяковіючи у душі, що завдає чужим людям мороки; дід взагалі не любив марне комусь чинити клопіт, просити щось для себе — краще сам якось переб’ється.

-         Нахлявся, пеньок трухлявий, — почув крізь зуби проціджене Андріян, доки оббігав машину, збираючись сісти на заднє сидіння. — В тюрму через такого сідай.

І ледве він звільнив дорогу, як машина, зневажливо і сердито фуркнувши, аж підскочила, зриваючись з місця; Андріян ще хотів ухопитися за ручку дверцят, та припізнився, і культя його встигла лише ковзнути холодним металом.

Більше дід Андріян уже не озирався. Він ішов курною дорогою, волочачи, немов чужу, ногу, груди його ходуном ходили, і там щось то схлипувало, то свистіло тоненько вербовим свистком, який викручував він колись, у дитинстві, з молодої, жовтогарячої гілки; на його подив, що швидше ішов він, зриваючись інколи на біг, то менше нила, немов дерев’яніючи, нога, аж поки, укоськана, і зовсім примовкла — і за це Андріян їй дякував подумки. А як засвітилися вогні на околиці міста, дід уже біг, спотикаючись і дивно розмахуючи руками, мов від того мало легшати його старече тіло і гнучкішими робилися крихкі, рипучі кості, він, здавалося, немов підлітав; Андріян тепер не боявся бігти, він напевне вже знав, що таки добіжить, от тільки піт застилав пеленою очі, і перші крупні осінні зорі видавалися ще вродливішими, зблискували і сліпучо мерехтіли, змішуючись з вогнями вже близького міста.

На порозі «швидкої», що, на щастя, розташувалася на околиці, дід Андріян зняв з сивої голови мокрого кашкета і, хапнувши повітря, лиш видихнув:

-         Поможіть, люди добрі...

Тоненька, як свічка, яку запалюють на щедрець, молодесенька медичка, що писала, схилившись над столом, підняла стривожені, ще не притерпілі до біди, підсинені очі:

-         Що з вами, діду?

-         Та мене, дитино, й кілком не добити, — казав, немов журився вельми з того, Андріян. — То жінці моїй недобре. — І, повагавшись, додав: — Таки зо всім недобре.

-         Присядьте і ждіть, машини на виклику, буркнула, брязнувши шприцами, інша, старша віком медичка.

І дід Андріян слухняно присів у куточку.

Вулицею мимо «швидкої» проносилися автомашини, шелестіли шини ще теплим асфальтом, те шелестіння раптово, як літній дощ, наростало, потім раптово згасало, і дід Андріян з сторожким нетерпінням вслухався, чи не завертають ті шини в подвір’я; на столі біля медички час од часу вуркотів телефон, а на кушетці обличчям до стіни лежав, глибоко дихаючи і зрідка постогнуючи, наче вві сні рубав сукуваті дрова, нероздягнутий чоловік у дірявих шкарпетках.

Старша медичка підійшла до нього, послухала пульс:

-         Треба до відділення, біди наберемося.

І обачно стягувала шкарпетки, бридливо беручи їх лише кінчиками білих пальців. З шкарпетки випали раптом дві десятки, ті гроші, з тихим шелестом гойднувшись у повітрі, ковзнули під кушетку.

Чоловік, що видавався непритомним, дригнув босою ногою, рвучко, немов обпечений, схопився і сів, ошаліло поводячи навкруги побілілими, як у мерзлої рибини, очима.

«Та він же п’яний в дим», — здогадався дід Андріян.

-         Де гроші? — поспитав через силу, мов виригнув, чоловік.

-         Добрий же гаманець у тебе, — засміялася медичка. — То від жінки отак?

Чоловік подивився на неї криво, спідлоба, як на затятого ворога свого.

-         Жінка — то хвороба.

Він поворушив довгими, давно немитими пальцями босої ноги.

-         Ото мій банк, мій сейф без ключа...

-         А коли в банку скінчиться, то як? — все ще сміялася медичка.

-         Хай не журиться жінка, з-знайду, — слово опиралося трішки, бо чоловіка повело, наче вітром, управо, тоді якось вернуло назад, врешті він випростався і вдарив переконано кулаком себе в груди. — Їй-бо, і в подушці знайду, і в матрасі, і у мисочці з яйцями...

Медичка нагнулася, підняла з-під кушетки обидві десятки й подала чоловікові.

-         Ото-то, — рвучко вихопив гроші і взявся, киваючи в такт головою, цілитися в кожного тремтячим пальцем, мов пістолетом. — Жінка — моя хвороба, всяка жінка — хвороба, і ти хвороба, і ти...

Двері раптом прочинилися, і в кімнаті з’явилася кучерява голова та кремезне плече чергового лікаря.

-         Хто тут шумить? — пророкотів загрозливо його бас далеким і лунким громом.

-         Я-а? — чоловік враз зів’яв і поменшав, а круглі очі зробилися ще круглішими. — Я ні-ні, я нічого. Жінка — то здоров’я.

На знак згоди черговий мовчки кивнув і зачинив двері.

-         Хвороба, — послав навздогін переконано чоловік.

«Боже, — не знаходив собі місця дід Андріян. — Ну де ж та машина?..»

Але машина нарешті прийшла, і шофер, хапливо ковтнувши кілька затяжок, кинув недопалену цигарку і погнав з молоденькою медичкою і дідом Андріяном у село.

До лікарні за всю дорогу, розтерзану і гвалтовану тракторами після непривітних осінніх дощів, за всю мучену ту дорогу баба Олеяна так і не опритомніла; Андріян сидів біля неї, і кожен поштовх машини, що тряс хвору, завдавав йому болю — коли кидало «уазика», в нього аж руки мерзли. І тільки в лікарні вже Олеяна отямилася і здивовано роззирнулася.

-         То ти, Андріяне? — потепліли в неї очі, і тепло те розходилося по старечому змерхлому обличчі. Вона помовчала хвилю і знову ворухнула побілілими губами: — А я весілля бачила наше... І дядька Онопрія бачила, кликав він мене до себе.

Велике й бучне весілля було в Андріяна та Олеяни: буханець чорного, навпіл з товченою соломою та половою хліба лежав на вишитому рушнику, в той голодний рік то було скарбом; гостей же запросили силу-силенну — на лаві сиділи батько й мати молодого, а на місці її покійних батька-матері — дядько Онопрій, один з тих сільських дідів, що видаються вічними, яких однаковими пам’ятали змалечку, такими самими знали, як ішли під вінець, і такі ж лишалися, кремезні, як уже самі дітей споряджали в шлюб; з тих вічних сільських дідів, яких не ламали життєві бурі, не морили морози, з тих кремезних, що скидаються на дерева, об які ламаються блискавиці.

-         Живіть, діти, дружно, — піднявся дядько Онопрій. — Будьте вірними. Бережи, Андріяне, свою суджену, як журавель журавку.

-         Кликав мене дядько Онопрій, — Олеяна ворухнула ще раз пошерхлими від смаги губами.

Вона знову зайшла в непам’ять, в сон, де літа дивовижно перетасовувалися і весняний день далекої молодості зустрівся з похмурим осіннім днем, старечим; біля хворої заметушилися медички, і врешті бабу Олеяну понесли у палату, а дід Андріян, не потрібний нікому, лишився сидіти в куточку. Його ніхто не чіпав, боячись скривдити ненароком, дід сидів і журився, чого удався такий міцний, його терло і крутило життя, вже він латаний і перелатаний, а ніяка холера от не бере; Олеяну ж схопило, що і не видихнути, — краще б вже його, він таки на півроку старший.

Нарешті черговий лікар, ковзнувши притомленим, бляклим поглядом, буркнув:

-         Їдьте, діду, додому. За годину чи дві ми вам бабу не вилікуємо.

І Андріян, винувато кивнувши, пошкандибав до дверей.

Він не збирався нікуди їхати і нікуди йти, він знав, що не зможе цього зробити, хай і не бачитиме Олеяни, нехай не чутиме, і не здатен бодай чимось зарадити та помогти, та все ж буде поблизу, а раптом на щось та придасться, навіть води подати, — і Андріян важко присів на стілець в кінці довгого, лункого коридора.

...Дід Андріян сидів у порожньому коридорі, і прожиті з Олеяною роки напливали на нього, верталися довгі зимові вечори під теплою грубкою, за які було говорено-переговорено, і ті хвилі минувшини не тривожив ніхто сторонній. Він сподівався бодай голос Олеяни почути, та все те лишалося марним, Андріян навіть спитати не мав у кого — на коридорі поралася лише санітарка, немолода вже, горблена роками жінка, що сердито ганяла швабру.

А коли швабра підібралася до Андріяна, він встав і пересів собі далі, потім ще пересів і опинився нарешті в куточку.

-         Вештаються тут до півночі, — буркнула, не піднімаючи очей, санітарка, коли вже Андріяну не було куди пересідати. — Не готель же, лікарня.

І вона взялася ще лютіше ганяти швабру, ніби мстилася їй за якусь свою кривду.

Дід Андріян встав і пошкандибав на вулицю, знайшов лаву під розлогим каштаном і всівся, змахнувши рукавом росу.

Тут було йому навіть краще: вікна палат — мов на долоні, і Андріян пробував угадати, в якій лежить його Олеяна.

Дід Андріян почував себе зараз так, немов душа його роздвоїлася: одна половина лишалася тут, під розлогим каштаном, що тихо світився вмираючим листям в нічній пітьмі, світився примарно і м’яко; і те загадкове світло, здавалося, зароджувалося десь в глибині густої і дужої крони; час від часу з високих гілок незримо зривалися стиглі і ваговиті плоди, вони падали на асфальтову доріжку, лускали так, як лускає пістолетний постріл, і, звільнившись від непотрібної тепер шкаралупи, весело котилися, підстрибуючи вологим від щедрої роси асфальтом. Друга ж половина Андріянової душі загубилася десь в одному з цих вікон, що миготіли навпроти лави, в одній з цих палат, де люди жили разом, але кожен ішов сам по собі на непростий здебільшого поєдинок з болячкою.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_korsak_tini_i_polysky.docx)Ivan_korsak_tini_i_polysky.docx341 Кб2298
Скачать этот файл (Ivan_korsak_tini_i_polysky.fb2)Ivan_korsak_tini_i_polysky.fb2537 Кб2039

Пошук на сайті: