Іван Корсак - Тіні і полиски (сторінка 3)

Порипуючи снігом, дядьки подалися з двору, а Петро ще довго стояв під верандою, кутаючись у кожух. Поки хлопці розпатякували, почало світати, над лісом удалині виткнувся окраєць сонця, й зблиснули снігові шапки сосон, зблиснули загадково й таємниче, як в новорічній казці, що десь там зароджувалася в лункій гущавині.

 

БАБА ФЕДОРА

Баба Федора сиділа на стільці у приймальні біля самих дверей, вона знала, що коли надійде черга заходити, молодшим і проворнішим совісно буде обійти її, стару і втомлену життям жінку. Вона сиділа зсутулившись, ледь спираючись на ціпок, ніби ціпок той зараджував їй перед силою, що ламала її впоперек, придавлюючи довгими, як жнивний день, роками, згинала в три погибелі, наче хотіла вдавити в землю, з якої виходить усе на світі і куди все вертається, куди і їй, відчувала вона, пора уже потроху збиратися.

Люду в приймальні прибувало. Хто прийшов жалітися в райвиконком, що городом обділили, хто просив шиферу на хату чи хлів, а хто лісу — у всякого, знай, своя болячка. Баба Федора байдуже слухала, як секретарка, руда дівка з підмальованими очима, вправно сортувала народ. Одному говорила йти в сільраду, другому — в якусь комісію, третього просила зачекати, а четвертого і зовсім відправляла додому. Баби Федори вона не чіпала, сказала тільки, що доведеться довго ждати — неприйомний день, засідає виконком.

Баба Федора сиділа уже з годину. Затерпли ноги, здавалося, їй насипав хтось у бурки дві пригорщі розлючених лісових мурах, ті мурахи копошилися там, повзали по ногах, по холодних, покручених, вузлуватих пальцях, лоскотали й кусали зморхлу, як кирза, шкіру. «Добре живеться начальникам,— думала баба Федора,— набудували собі теплих кабінетів, позачинялися від людей подвійними дверима, а ти сиди, і сиди тихо, бо ще за поріг випхає отака руда краля, і думай, чи схоче хто говорити з тобою, чи ні — від цього платня з нього не поменшає». Вона-бо вивчила уже те начальство. Ще попервах, як тільки із звичайної людини зроблять начальника, то ще якось підніме очі на тебе. Якщо збираєшся просити помочі якої, ото й біжи мерщій до нього, поки не розсобачився, не приріс сідницею до стільця. Вона на собі те спізнала.

Колись сюди по коліна ноги стоптала... Хата валилась, ніхто не хтів помогти, начальники все носом крутили. А прийшов Тищенко —і відразу хату пересипав, прийшов Попенко — хлівця зліпив. Потім, щоправда, як позвикали та зажиріли, то й упізнавати перестали, на вулиці десятою дорогою обходили. І оцьой-во, що за дверима балакає, дай йому боже здоров’я, теж поміг — колодязя викопав. Де ж би то старій бабі, далечею такою відра носити; руки від роботи за вік і так повитягувались, мало не по землі сунуться... Може, й зараз поможе, не дасть на здивки сусідам стару людину.

Хоч, правда, тепер свій поспівчувати не хоче, рідна дитина, що чужим дивуватися... їй згадався син, і щось защеміло в грудях, дригіть за душу взяла, мов у її коли топлену, а коли нетоплену хату хтось дорешти напустив холоду. Не мала вона щастя за чоловіком — не хазяїн небіжчик був, сім разів треба було одне й те казати, поки надумається та зробить, по війні і зовсім лишилася вдовою. А син — він теж серце не нагрів. Дровець навіть не приїде матері нарубати, то мусить сама цюкати, згорбившись і сапаючи, або алкоголікам яким могорич дбати. З роботи сина давно погнали, невістка забрала дитину і пішла до своєї матері. Третій рік син приблудою в райцентрі тиняється: то в кочегарці десь зиму переб’ється, то ще десь.

Воно й невістка добра птиця, не могла чоловіка в руках тримати, як уміла свого тримати баба Федора. Ще й слова їй, бувало, ке скажи.

Як же — вона з такої захваленої родини, жалільників копа знайшлася, як розписувалися в сільраді, все стогнали та охкали: «Ой, куди ж вона йде?» Хай буде з родини хваленої та перехваленої, але що ж вона в хату бабі Федорі принесла і привела — корову, чи кабана, а чи телицю? Присунула тільки шафу, як кормика. А що в тій шафі?.. Порожньо, хоч свисни. Лежало там, щоправда, пару простирадл і підодіяльників, та й ті білі, замість того, щоб рябенькі. Нажила собі невістку, тільки прала, більш нічого й не робила. Ага, ще пару суконь на себе мала. Де то бачено: по півкорови кожна коштує, хіба в таких людей гріш зачепиться...

Хазяйкою прийшла на готове, слова їй не скажи. Наварить дармового і ставить на стіл, а ти свого напнися. Ще й губу кривила, що комору із салом на замок взяла і молока не дала. Настарайся молока для своєї дитини. Ото мої каструлі, мої ложки і виделки, купиш свої, тоді матимеш. Плакала, з розкоші плакала.

А чого ж син такий став — через неї, більш не через кого, звела сина, від матері відбила.

Чоловіка глядіти треба. Я, бувало, ставлю чарку синові на снідання, а вона мені вичитує, вчить розуму, як жити. Одного разу додумався, правда, вилив їй межи очі — і правильно зробив. Бачиш, поголився і бритву об фіранку витер! А що ж тут такого, яку біду робиш? Випери, клопоту один чорт ніякого, все на моїх руках.

Не до шмиги їй, бачиш, пішла на квартиру до чужих людей, перед кутком усім осоромила. А як забила кабанчика, всейким сусідам рознесла, тільки свекруха лишилася ні з чим.

Подумаєш, кажуть, син знайшов якусь. Була б хазяйка, не шукав би іншої.

Дав бог невісточку, що звела сина. Лежала оце недавно баба Федора в лікарні, кості закрутило, мов свердло там яке. По обіді якось чує начебто синів голос у коридорі. З медичками ціпи в’яже, а сам п’яненький, чути, хоч викручуй і вішай сушитися..

-         Я передачу рідній матері, може, хочу віддати... А ви мене, понімаєш, не пускаєте. Нема такого права — до матері не пускати.

-         Тиха година зараз, добродію,— совістили медички. — А ви б краще проспалися пішли.

-         Нема такого права, нема, я в прокурора питав.

Виглянула баба Федора з палати і сказала дівчатам, щоб не мучились та впустили, бо не відчепиться.

Зайшов зарослий, губа розбита і сітку в руках тримає.

-         Де ж та передача? — питає баба Федора, кутаючись у халат, бо щось у грудях здавило.

-         А ось,— і викладає п’ять головок капусти. Заплакала тоді вона так гірко, як, мабуть, ніколи ще не плакала.

-         Чого очі зразу на мокре місце? Де ж ти тої капусти тепер візьмеш?..

Вигнали його медички, то він ще з годину навколо лікарні вештався та приказував:

-         П’ять головок їй мало... А витрішків з набілками не хочеш?

Нарешті сів на лавочці під вікном палати й захропів.

А сьогодні приїхала ото баба Федора в район, аж дивиться, — іде вулицею. Бубна якогось на живіт начепив, черевики розлізлися, штани блищать, мов наваксовані.

-         А, здоров, мамо! З приїздом.

Глянула сумно на його штани, на черевики, що каші просять.

-         Ти не дивись, то я по-походному. Не п’ю вже, грошей повно маю. Дочці платтячко купив.

-         А який же вона розмір носить?

-         То не важно. Ну, спішу, мамо. Дуже спішу, женюсь я. Ото ховали, то я в бубон б’ю. Але я й на весіллі барабаню, ти не думай.

Звела невісточка їй дитину й покинула.

Баба Федора вже втомилася чекати. І що можна, думала вона, стільки говорити там, за дверима? Балакають і балакають, лише он той молодий взад - вперед шнуркує, якісь папери то вносить, то виносить. Чи вони в карти посідали грати, та молодого не приймають, а мо’, програвся уже...

Нарешті відвідувачі, розпашілі й злі, виходять з кабінету.

Постукуючи ціпком і насилу розмішуючи затерплі ноги, зирячи боком, щоб ніхто не обійшов, суне баба Федора до кабінету.

-         Дай вам боже здоров’я, помогли мені, старість мою облегшили. Хороша вода в тому колодязі. Поможіть і ще раз, як рідного сина прошу. Щоб вашим діткам судилося здоров’я та щастя...

-         Слухаю вас,— господар кабінету запитально дивився на бабу Федору, силкуючись згадати, коли й чого вона вже приходила до нього, і йому було ніяково, що не може згадати її обличчя з-поміж сотень інших, які пропливають за довгий день.

-         Збудували-таки колодязь, близько тепер воду носити. Але сусідів клятих маю, жити не дають: Не йдуть до колодязя стежкою, а все грядками, щоб їм ноги повикручувало, увесь город, як тік, витовкли, хоч навприсядки танцюй. А як слово якесь скажу, то байстрюченя своє наведе, щоб камінням кидалось... Та ще дражниться «Федора-комора, скажи, коли буде погода». Чого з мене здивки робити, я жінка стара вже, в колгоспі після війни з першого дня роблю, а чоловіка німці забили... Нема такого права, щоб здивки з живої людини...

Господар кабінету ніби ненароком опустив руку під стіл і крадькома — щоб не образити жінку — зиркнув на годинника. Через двадцять п’ять хвилин нарада на будівництві заводу, через дванадцять днів завод здавати, а роботи в нього ще — ніякою лопатою не перегорнеш. І все ж йому не хотілося перепиняти цю немолоду жінку, попри все дріб’язкове, що наговорить балакуча старість, може виявитися якась кривда...

Він сказав секретарці зв’язати його з сільрадою.

-         Петро Григорович? — перепитав втомлено, як задзвонив телефон. — Тут у мене на прийомі Федора Климівна з вашого села. Знаєте таку? Що там з неї сусіди збиткуються? Насміхатися з старої людини великого розуму не треба.

Баба Федора не могла чути, що розповідала про неї телефонна трубка, але вона помічала, як змінювалося обличчя цього чоловіка.

-         Ну ось що, Федоро Климівно,— господар кабінету нарешті поклав трубку і підняв розчервонілі від кон’юнктивіту очі — позавчора протягло у не засклених ще цехах, заробив запалення, а до лікарні, відчував, йому ще не скоро пощастить. — Ви теж трохи не праві. Хату вам поставили? Поставили. Хлів збудували? Збудували. Пенсію дали, колодязь викопали. А тепер вам шкода сусідові ту нещасну склянку холодної води?

Баба Федора увібрала голову в плечі, як горобець на холоді, і сердито зиркнула на господаря кабінету:

-         Хай би вони собі добилися, як такі розумні... А мене от послухали, бо я в колгоспі з першого дня...

Він не дивився вже на годинника, хоч відчував, що стрілка підійшла до критичної межі, він просто шукав і не знаходив, що сказати цій старій жінці, бо те, що думав і знав, сказати не міг, не наважувався. Але ж розмову кінчати чимось треба. І йому раптом спало на думку сказати усе відверто, пересилити себе, хоча б заради того, щоб подивитися, як поведеться тоді ця людина.

-         Так-то воно так, Федоро Климівно... Тільки щодо колгоспу ви трохи неточні. Пам’ятаєте? — Він упіймав нервовий, прудкий погляд зеленкуватих бабиних очей. — Одного дня вас прийняли в колгосп, наступного — призначили пташницею, а третього дня ви якісь там кури... покрали, то вас і попросили звідти. Більше ви на громадську роботу й ногою не ступили. Вважайте, пенсію вам незаконно платять.

«Знає цей чорт, знає все»,— аж зашкварчали очі у баби Федори, вона похолонула вся, пальців на застиглих руках навіть не могла розпрямити, але то було тільки якусь мить. Вона зібралася на силі, випросталася і тепер сиділа, високо звівши голову, ладна відчайдушно боронитися — їй такого досі ніхто не насмілився сказати, думати, може, й думали всяке, ховаючи очі, мов самі у чомусь завинили, але сказати духу бракувало. Вона таки вивчила начальницьку натуру і знала напевне, що чим більший начальник, тим менше доскіпується, тим охочіше старається помогти, бо від добра, думає, не шукають добра. І коли, скажімо, бабі Федорі треба була підвода дров, вона не йшла в сільраду, не йшла в район, а їхала просто до голови облвиконкому чи його заступників і поки верталася додому, на подвір’ї чекали її вже готові дрова. А цей, що перед нею сидить, думає, що він мудріший за інших.

-         Мого чоловіка німці забили,— твердо, уже оговтавшись, сказала баба Федора. — На мене таки ліпше око повинне бути, бо я все одно що жінка фронтовика.

Господар кабінету довго мовчав, і баба Федора подумала, що таки загнала його на слизьке, але він нарешті одізвався, докинув наче знехотя і чомусь дуже тихо:

-         Ви ж краще від мене знаєте, як то було... Коли чоловік утік від вас і пристав до тої молодиці, ви самі донесли в поліцію. З партизанами зв’язаний — сказали...

Уперше за довгі роки ходіння по службових кабінетах баба Федора розгубилася і не відразу здобулася на слово.

-         Я нічого... Тільки налякати. Хотіла, щоб вернувся...

Уже не криючись, він глянув на годинника і, скривившись, як від гіркої таблетки, став поквапом складати у течку папери.

-         Поліцаї його вночі взяли у тої молодиці. Вивели за хлів, поставили під стіну і... налякали.

Баба Федора вставала зі стільця повільно, мов піднімала її якась неспішна, але владна сила.

-         От і не ходитимуть по воду сусіди! — несподівано для самої себе верескнула вона. — А на вас я в облсполком партії жалобу напишу. Не думайте, по головці не погладять.

Круто повернувшись та плутаючись у довгій спідниці, швидко прочимчикувала до виходу, грюкнувши дверима.

-         Хіба то начальство? — визвірилася баба Федора на дівчину за друкарською машинкою, що здивовано блимнула підмальованими очима. — От в області — так то люди, то начальство! Там мені секретарка черевики витерла і три рублі на дорогу дала.

І вона пішла довгим, як життя, коридором, сердито постукуючи ціпком і згорбившись, мов їй хтось іще на плечі поклав зайвий десяток років...

 

ПРЕДСІДАТЕЛЬ

Минулої ночі, під самісінький досвіток, їй приснився сон, що тільки роз’ятрив і так уже зболену душу. Начебто заходить Миколка до хати, вішає шапку у кутку, де вішав щоразу, сідає край столу і довго дивиться на неї, дивиться якось докірливо, а вона ніяк не може здогадатися, чим же невдоволений син.

-         І чого ви, мамо, того меду не їсте, — нарешті говорить Миколка, хмуриться і (як кумедно виходило в нього!) збирає поміж брів складки, мов хоче розсердитися, та Ганна одразу здогадується, що син тільки вдає сердитого.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_korsak_tini_i_polysky.docx)Ivan_korsak_tini_i_polysky.docx341 Кб2305
Скачать этот файл (Ivan_korsak_tini_i_polysky.fb2)Ivan_korsak_tini_i_polysky.fb2537 Кб2046

Пошук на сайті: