Іван Корсак - Тіні і полиски (сторінка 4)

Вона лежить і мовчки дивиться на синювату від досвітнього світла стелю, боячись ворухнутися й розбудити чоловіка. Хай поспить, камінь на його душі не легший. Вона скоса, не повертаючи голови, зиркнула на чоловіка, на його зів’яле і посіріле обличчя, що взялося гіркими зморшками, як береться тріщинами земля у тривалу, немилосердну спеку. Півроку уже, як вони поховали сина і зосталися вдвох у своїй новій і без того великій, а тепер неймовірно величезній, страхітливо спорожнілій хаті. І коли будувалися, і коли заселялися, нове житло було на радість, Ганна тішила себе тут онуків діждатися та голову прихилити на сиву старість, зараз же хата зробилася щоденною мукою, кожне слово, навіть мовлене пошепки, глухо відлунювалося у бездушній пустці, і в тому відлунні їй не раз жаско вчувався Миколчин голос. Ні, вона не боялася сина, як бояться мерця, то було б неприродно, і вона стидалася б навіть подумати про це, просто голос той жив у ній, у матері, і, вимучена болем, вона боялася самого болю.

«Ой, сину, сину,— ворушила порепаними, білими губами,— та я ж до того меду й раніше ласою не була, а тепер, мабуть, і зовсім заціпить». Ганна лежала й думала, що може означати сон. Попораюся, думала вона, і знову занесу слоїк меду на могилу, як водиться у їхньому селі. За давнім тутешнім звичаєм, що зберігся чи не з язичеських іще часів, ідучи на кладовище, люди завжди замотували у вузлик якийсь харч, здебільшого той, що за життя був до смаку покійнику.

Цілу ніч падав тихий сніг, і коли Ганна, вирядивши на роботу чоловіка, прийшла на кладовище, то здалося воно несподівано урочистим і святковим у своїй незайманій білині. Пишні снігові шапки важко лягли на верховіття дерев, вгинаючи своєю вагою розмашисте гілля сосон. Глибокий, пухкий сніг заліг і поміж могилами, де не було ще жодного сліду, навіть пташиного. І все ж, на подив Ганни, сюди вже хтось приходив. Лапаті відбитки, очевидно, чоловічих підошов, петляли поміж могильних горбиків, мовби хтось бродив тут без певної мети і потреби. Обминаючи стару, порослу зеленим мохом капличку із зсунутою набік покрівлею, мов набакир надягнутою шапкою, що надавала каплиці легковажного, неспівмірного з її призначенням вигляду, Ганна мало не зіткнулася з якимось чоловіком у старому, заношеному кожусі і з ляку та несподіванки аж присіла. Чоловік теж сторопів, і на якусь мить в його сивих, мов вимерзлих на морозі, очах промайнув переляк, але тільки промайнув і згас. «Предсідатель! — впізнала Ганна. — Чорт старий, не на кладовищі кажучи. Не сидиться йому, тільки людей лякає». В селі його так всі і звали — Предсідатель, давно забувши справжнє ім’я,— прикипіло до чоловіка слівце: давно вже, літ двадцять тому, ще як головою колгоспу був, і ніякими обценьками його не відірвати.

Ганна не знала, як їй пережити зиму, усім тілом, кожною клітинкою його вона відчувала, як холоне земля, у якій лежав її син, той холод залізними лещатами зчавлював серце, і не було від цього ніякого порятунку — навіть поплакати не вдавалося, бо за півроку збігло, мабуть, уже все до сльозини. З дерев’яної лави біля синової могили Ганна змахнула пухкий сніг і присіла, як сідають у рідному домі з далекої і трудної дороги.

Ганна здавалася собі безпомічною рибиною, викинутою на берег, що марне ловить ротом повітря і безпорадно б’ється в піску. Все, що вона досі робила, чого хотіла, чим жила, до чого шкрябалася з останніх сил, тільки заради одного — ростила сина, збивала якусь копійчину, будувалася. Будувались вони довго і важко, але змучили-таки хату, на своє горе, як дзвіницю, у два поверхи, і в хату уже настаралися.

Біда впала несподівано. Вертався Миколка увечері додому мотоциклом і наїхав на коток: п’яний тракторист уже смерком, як втоптував асфальт, так і заснув за кермом.

Мед у баночці з-під сливового повидла Ганна прикопала в узголів’ї — раніше просто лишала принесене на могилі, а потім стало пропадати — і взялася змітати сніг з могили. На роковини, думала вона, поставиться пам’ятник, їздила аж у Житомир замовляти.

За спиною у Ганни під чиїмись ногами захрумтів рипучий, як осіннє яблуко на зубах, сніг. Їй не хотілося зараз нікого бачити, ні з ким говорити, будь - яка третя людина, навіть найближча, була би обтяжливою, і Ганна невдоволено озирнулась.

До могили підходила, припадаючи на ліву ногу, григорівська Настя, що поховала торік свого чоловіка.

А що, Ганно, син каже? — спитала, зіпершись на металеву огорожу, жінка. — Е, вже, людино, чи рватимеш, чи не рватимеш душу, материної ради і поради він більше не спитає.

Ганна нічого не відказала, хоч і не сердилася на неї, знаючи, що то не пусті слова, аби зачепити балачку, відчуваючи в них знайомий уже, звичний біль.

Сама собі дивуюся,— говорила Настя таким тоном, ніби Ганна відказувала їй, — Як гляну на тебе, то нізащо дякую своїй злій долі, що я отака непотрібна, порожня вдалася, нездатна сплодити дитину. Бо якби на мене впало це горе, то сама себе закопала б. У мене чоловік був, чого кривити душею, п’яничка й мучитель мій, а коли загнувся, то зразу як сирота стала.

-         Хто ж про покійного зле згадує, — підвела голову Ганна і взялася витирати носовичком бурячкові від холоду і мокрого снігу руки. — Я вже гадала, що в селі черствішої від Предсідателевої не знайти душі. На ній, як на випаленій землі, ніщо, здавалося, не росте, а сьогодні зустріла його на кладовищі.

-         Хіба він на жінчину могилу прийшов? — розтягуючи слова, крутнула головою Настя. — Не віриться, людино, у цього чоловіка замість серця грудка мерзлої глини. Я його видивилася вже однієї осені...

Ганна знала, про що говорить Настя і що вона видилася. Тої осені діла в колгоспі не ладились, бульбу копати взялися пізно, а шуму й гвалту наробили, як вже досвітками пришерхла земля встелялася сизим, іскристим інеєм. Все-таки якось ту картоплю перекопирсали п’яте через десяте і при перших морозах зателефонували в район, що урожай зібрано.

Але люди на поле ще ходили, особливо на болото за каналом, де пухке торфовище не піддавалося морозу. З-під мерзлих, шкарубких кавалків жінки ще накопували по кілька відер, а хто й по мішечку. Ті чорні від торфу, мерзлі бульбини до столу не годилися. Варили їх здебільшого поросятам. Одного дня і Настя пішла на картоплище і до обіду, хукаючи в застиглі пальці, надлубала три відра картоплин, які торохтіли в мішку, як каміняччя. Може б, і ще по відру вдалося надлубати, але раптом якась із жінок злякано гукнула:

-         Тікайте, баби, Предсідатель!

І справді, полем, сердито поганяючи коня, до них летів вершник. Жінки з брязкотом кидали відра, бігли до каналу і стрибали у чорну крижану воду, що взялася вже льодком, той льодок тонко дзвенів і ламався, боляче дряпав розчервонілі литки, а мокрі спідниці враз робилися бляшаними і гупали об коліна.

Настя зірвалася спочатку і собі за жінками, наче забула про свою криву ногу, але нараз схаменулася. «А мені чого? — подумала з несподіваною байдужістю. — Ніхто мене вже не зробить нещаснішою».

Настя добре пам’ятає, як підлетів до неї Предсідатель, як стрибнув з коня і взявся ногами перекидати відра й мішки.

А які в нього були очі! То були очі справді щасливої людини, в них світилася радість, справжня, непідробна.

-         Посаджу! Усіх к чорту пересаджаю! — загорлав тоді Предсідатель, копнувши, як м’яча, її плетеного кошика, і кошик, описавши зі свистом дугу, плюхнувся в кришиво льоду.

-         Воно ж гноєм однаково стане,— важко видихнула, стримуючи себе, Настя.

-         Хай і гноєм, а не руш! Звелю на ферму завезти.

Як налетів вихором, так і щез. Жінки, втомлено ідучи додому, ще довго кляли, щоб він так побачив свого сина, як та картопля побачить ферму. Звісно, ніхто з ферми не збирав ті мерзляки на торфовищі, а сина він таки одного разу побачив, відколи той зійшов з дому і років десять не давав про себе знати.

Викликали Предсідателя в район паспорт поміняти, і як вже виходив з паспортного столу, мимохідь ковзнув оком по стенду «їх розшукує міліція» — зліва вгорі першою була синова фотографія. Він довго стояв перед стендом, з натугою перекладаючи незграбні і важкі, як каміння, думки, нарешті, навіть не прочитавши, що написано під фотографією, невдоволено крутнув головою і рушив додому, пробубонівши сам до себе крізь зуби:

-         Ти ба, вуса завів.

Ганна з Настею ще якусь хвилю помовчали, згадуючи сільські бувальці з Предсідателем. У зимовому повітрі, пролітаючи високо над кладовищем, раптом скрикнула ворона, скрикнула деренчливо, як колеться намерзле в скажену стужу дерево, і від цього надтріснутого звуку з верховіття сосни зірвалися і в незворушній тиші закружляли волохаті сніжинки.

-         В цій сім’ї ніхто нікого не любив,— вернулася до своєї мови Настя. — І шкодувати нікому і ні за ким, жодного путнього.

-         Чого ж,— не згодилася Ганна. — Невістка людиною була.

Ганна добре знала колись цю сім’ю. Поки не побудувалась, жила вона в свекра, від Предсідателя в недалекому сусідстві. Не раз і не два увечері, чи вдосвіта, чи в найглухішу ніч, коли тільки чорти навкулачки б’ються, дзеленчало вікно свекрової хати і застраханий голос Предсідателевої невістки просив порятунку. Не хотіла вона, розказували люди, ох, як не хотіла вона йти в цю сім’ю. Але якось увечері приїхав до них Предсідатель. Не привітавшись, він сів за столом під покутньою стіною і мовчки, тільки білки очей поблискували з-під густих брів, дивився то на хазяїна, то на хазяйку, що заметушилася і забряжчала горшками та сковорідками, то на дочку, що забилася в куток і нажахано тулилася спиною до холодної стіни. І коли господиня виставила на стіл все краще, що знайшлося у цю пору в домі, скрива посміхнувся.

-         Я не прийшов твоє смердюче сало їсти. — І недбало докинув, дивлячись у знічені очі хазяїна: — Не віддаси дочки — в порошок зітру, на макуху, на потеруху...

І з усієї сили вдарив кулаком по столу, що задеренчав посуд, а він вихором вилетів з хати.

Бити невістку син почав на третій день після весілля, бив роками, але жодного разу на ній люди не бачили навіть найменшого синця. Чого воно так, Ганна дізналася через багато часу, коли одного разу вбігла, рятуючись, до них невістка і відразу ж упала, хапливо ловлячи повітря широко розтуленим ротом.

-         Що ж вони, недолюдки, з тобою зробили? — кинулася Ганна до неї.

-         У груди ногами бив... Через подушку, щоб знаку не було, — крізь немічний кашель відказала невістка.

Коли на деякий час вгамовувався молодший, концерти для всього кутка влаштовував старший. Його привозили п’яного і вивалювали з воза чи з машини, здавалося, напівживого, але він швидко оклигував, бодай настільки, щоб ганяти жінку навколо хати. А коли і це набридало, брав рушницю, бабахкав у чорне глухе небо і вигукував:

-         Я предсідатель!

Одного дня щезла в них невістка, її шукали, та не знаходили, ніхто не знав, де вона поділася. Думали, може, втопилася, але потім люди переказували, що бачили її в районі на вокзалі. Призналася комусь із односельців, що втекла з дому, назавжди втекла: весела була така і все не вірила, що живе вона не в свекровій хаті. Син і собі подався тоді під три вітри і за всі роки навіть два слова не черкнув батькові й матері, тільки й того, що фотографію його Предсідатель випадком побачив у міліції. Зоставшись удвох в хаті, що враз наче побільшала, Предсідатель не озивався до жінки місяцями. Тільки однієї неділі, ще лежачи в ліжку, буркнув на жінку:

-         Чом поратися не встаєш?

Предсідатель недбало штовхнув жінчину руку, і та рука, холодна і заклякла, раптом спружинила, мов гумова, а він, відчуваючи, як з мимовільного жаху починає його крутити і перекошувати правець, зібрався нараз з останніми силами і, як з крижаної води, вихопився з постелі від мертвої жінки.

Так лишився один він у порожній хаті, що притулилася край села, мов вагалася: приставати їй по гурту сільських хат чи не приставати, і тепер уже зовсім не мав до кого обізватися.

-         Досі дивуюся, як його люди терпіли,— перекладаючи з руки в руку вузлик, який принесла на чоловікову могилу, сказала Настя і зібралася іти. — Пам’ятаєш, як його знімали?

Чому ж не пам’ятала, добре вклімився Ганні той день. Головування Предсідателя обірвалося ранньою весною, раптово, несподівано для нього самого і для всенького села. Якось уранці він збирався їхати в район, і заведена машина вже бурчала під конторою, як прибіг Яшка Теребейчиків, що підвозив корм на фермі, і, мнучи засмальцьованого картуза, попросив машину завезти жінку в пологовий будинок.

-    Весь транспорт по роботах розписаний, і я не зриватиму його для тебе. Хочеш — садови жінку наверх, — показав Предсідатель рукою на кузов вантажної машини, якою збирався їхати, і, ховаючись від занудливої мжички, докинув: — Ні чорта не роблять, тільки дітей плодити ласі.

Яшка якось довіз жінку до лікарні, то притримуючи її, коли вже корчилася у пологових потугах, то прикриваючи хусткою-накидухою від дощу і вітру, а то відбиваючись від двох порожніх бочок з-під мастил, що качалися по кузову, немилосердно гриміли і загрожували йому й жінці попереламувати ноги.

Увечері жінка народила дочку, а наступного дня їй погіршало, під обід вона знепритомніла, і з області спеціальним літаком прилетіли консультанти. Метаючись в маренні, вона пролежала три дні і померла, не приходячи до пам’яті.

Ще через день на колгоспних зборах знімали Предсідателя. Він сидів не в президії, на звичному місці, яке хтось інший досі не наважувався зайняти, а вже в залі і тільки здивовано крутив головою, час від часу приказуючи до себе: «За що?»

Представник з району, немолодий чоловік, який вів збори врівноважено і по-діловому, не стримався і мало не верескнув:

-         Та поясніть же, люди, за що, бо я вже терпцю не маю говорити з ним!

Відтоді усі ці роки десятою дорогою Предсідатель обходив колгосп, стидаючись працювати у полі чи на фермі, здебільшого ж перебивався сезонними підробітками. І тільки недавно, минулої осені, сталася у нього притичина з колгоспом і селом.

Під обід приїхали до нього додому обоє голови — колгоспний і сільрадівський, довго стукали в сінешні двері, аж поки вони відчинилися і з них виглянула заспана, розкошлана голова Предсідателя, що хрипко пробасила:

-         Ну, чого?

Гості, ніби змовившись, засміялися.

Предсідатель, гмикнувши, невдоволено переступив поріг.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_korsak_tini_i_polysky.docx)Ivan_korsak_tini_i_polysky.docx341 Кб2298
Скачать этот файл (Ivan_korsak_tini_i_polysky.fb2)Ivan_korsak_tini_i_polysky.fb2537 Кб2039

Пошук на сайті: