Іван Корсак - Тіні і полиски (сторінка 5)

-         Делікатне до вас діло маємо, — почав здалеку голова сільради. — Тут така гарна околиця, отож по генплану села маємо будувати спортивний комплекс — зали там всілякі, плавальний басейн...

Предсідатель нічого не збагнув, глипнув спочатку на того, що говорив, потім на його товариша, а тоді відвернувся. Якийсь час, коли зняли з голови, його ще пробували совістити, виховувати, і відтоді він навчився не встрявати у сварку, тільки відвертатись.

-         Вашу хату доведеться знести. Хочете — сплатимо за неї і дамо колгоспну квартиру, а хочете — нову допоможемо збудувати. Тільки тут зносити конче.

Шкіра на лобі в Предсідателя якось кумедно заворушилася, ніби десь там, під шкірою, тільки-но просиналися думки.

-         Отак би й зразу, а то лапшу на вуха вішають.

-         Ми по-людськи домовитись хочемо.

-         Все до людей підлизуєтесь, демократію розводите, — не слухав Предсідатель, і товсті губи його великого рота нараз роз’їхалися в багатозначній посмішці, яка, проте, відразу ж згасла. — Нікуди я звідси не піду. Не діждетесь!

-         Причому тут підлизування, люди самі заробили собі. І за свій труд мають право порядно жити.

-         Будуйте, будуйте! Я картинної галереї і плавательного басейну, як ви, не затівав, але в мене робили всі і боялися, бо я село отак у руках тримав, — Предсідатель підніс мало не до обличчя голові сільради свій великий, важкий кулак, і від того, що пальці були стиснуті з усієї моці, рідке, злегка покручене, посивіле волосся на руці розправилось і стирчало вусібіч.

-         Марна наша мова,— виділяючи кожне слово, протяжно, але категорично, як остаточний діагноз, проказав голова колгоспу, який досі відмовчувався, і витяг з кишені ключика від машини. — 3 ним треба говорити інакше.

-         Розумаки знайшлися, вигадують невідь-що!— немов прорвалася загата у душі в Предсідателя, він навіть не намагався себе спинити. — Носитесь з технічним прогресом коло корови. Бика їй треба, а не ваш прогрес! Ви ще вернетесь до сідниці по розум і перепросите таких, як я.

-         Не перепросимо, — голова колгоспу відчинив дверцята уазика. — Бо ви ніколи не були з людьми, і що далі, то далі вас відносило. Це по-перше. А по - друге: якщо до квітня ви не прислухаєтесь до нашої пропозиції, тоді знесемо примусово, на законній підставі. Все.

Буркнув уазик і рвучко рушив з місця, розганяючись асфальтовою стрічкою, і ще довго дивився йому вслід скляним поглядом Предсідатель...

Ганна змела сніг з могили, витерла хустиною на дерев’яній піраміді скло, під яким помістили синову фотографію — від сирості вона краями затекла. «Треба буде, — подумала,— замінити на керамічну».

-         А ти кажеш: у Предсідателя душа, — знову озвалася Настя, мов увесь цей час Ганна її в чомусь переконувала.

-         Насте, — не витримала нарешті Ганна, обережно закриваючи дверцята металевої огорожі. Вона збиралася уже додому. — Чи ми сюди обмовляти когось прийшли?

-         А так, так, людино добра, то я сьогодні розбалакалась, як сорока, — закивала головою Настя, і Ганна подумала, що на неї розсердитися важко.

Вертаючи до воріт, жінки приспинилися коло могили Настиного чоловіка Юхима, що пропав із горілки, відмучивши жінку, відмордувавши, і за яким, на подив села, щиро побивалася Настя.

-         Може, хто й сміятиметься з мене, — якось соромлячись, розв’язувала вона вузлика. — Але якщо йому та проклятуща горілка була така солодка, то й ношу сюди час від часу четвертинку і щось із їжі.

Постоявши і помовчавши на Юхимовій могилі, жінки ще походили кладовищем, за неписаним звичаєм відвідали своїх односельців, що упокоїлися останнім часом, з просвітлілими душами подалися додому. Настя хилиталася попереду, незграбно закидаючи свою довшу ногу і викреслюючи нею дуги на пухкому снігу, а Ганна плелася за нею. Вже на краю села, порівнявшись з Предсідателевою хатою, одним вуглом вгрузлою в землю, мов її спочатку щось хитнуло добряче та так і залишило кривобокою, Настя раптом зупинилася, здивовано підняла голову, а тоді прислухалася. Ганна і собі приспинилась — від Предсідателевої хати долинав якийсь спів, щоправда, невиразний, слів не розібрати, одне завивання, але все ж хтось співав.

-         Чуєш? — блиснула враз помолоділими очима Настя. — То на слово до сусіда роками не здобудеться, а то розспівався, як тетеря на токовищі. Е, вже давай подивимось...

Чикиндуючи по зораному з осені полю, вона стала забігати до Предсідателевих вікон з боку сіней. Настя, поспішаючи, перевалювалася, як вгодована качка, і Ганні зробилося аж смішно від того, що звичайна цікавість може отак змусити людину забути про свій гандж. «О боже,— жахнулася водночас Ганна. — Таж я над калікою сміюся». А Настя тим часом скоса зазирала крізь намерзлі, злегка розмальовані морозом шибки, і коли їй удалося щось там визирити, замахала руками, кличучи до себе. Дивакувата вона все-таки жінка, чисто як мала дитина, незле подумала Ганна, не збираючись підходити. Але Настя і далі розмахувала руками і показувала щось, як німа, на мигах.

Ганну збивав з пантелику тільки непідробний переляк, яким взялося Настине обличчя, і вона, повагавшись і лаючи саму себе (от щоб таки вискочив Предсідатель та обабурив полінякою) стала скрадатися і собі полем до хати.

-         Диви-диви, — тицяла пальцем з чорним од роботи нігтем збуджена, Настя. — То ж твоя банка з медом он на столі, а он пляшка моя, копчене сало, що Юхимові сьогодні носила...

Ганна справді упізнала на столі свою баночку з-під сливового повидла, і їй зробилося не по собі, з жаскою, хворобливою цікавістю вона дивилася і не могла відірвати очей від Предсідателя, що сидів за столом, зіперши на руку важкувату голову з неголеним, вкритим сивою щетиною лицем, з давно немитим волоссям.

-         І коли ж він устиг, ірод триклятий? — аж заїкалася з подиву та серця Настя. — Чудо якесь, та й годі!

Приплющивши очі і поволі розхитуючись, Предсідатель знову затягнув у хмільному напівзабутті:

За туманом нічого не видно...

Ганна колись вже чула, як співав він цю пісню, тільки давно, дуже давно. Миколка ще був у колисці, на кір саме захворів, а тут і мати злягла. Пізно ввечері матері погіршало, треба було її в лікарню везти. Ганна сама не своя металася між материною постіллю та синовою колискою, а чоловік ще не прийшов з роботи — він возив тоді легковою Предсідателя, як і досі возить голів. Десь коло другої ночі не витримала, збудила сусідку і попросила наглянути свій лазарет, а сама побігла селом шукати чоловіка. І знайшла-таки, бригадирова хата ще здалеку світилася, як клуб, а з вікон виривалася гвалтована у кілька п’яних голів пісня.

...Тільки ви-и-дно дуба зелено-о-го-о...

Машина стояла під бригадировою хатою, і коли вона відчинила дверцята, то збиралася накинутися на чоловіка, але навіть у пітьмі побачила, що він сам аж зелений від люті.

-         Я просився... — упівголоса проказав чоловік, мов боявся, що там, у хаті, можуть почути. — Хворими, сказав, хай лікарі займаються, їм за те гроші платять, а я на службі в нього — як треба, то й до ранку ждатиму.

У нешироку шибку Ганна ще раз глянула на баночку меду, порізане уже на шматки сало та почату пляшку і торкнула Настину руку:

-         Ходімо вже, що тут скажеш.

І вони пішли на дорогу не полем, скрадаючись, а вуличкою, яку Предсідатель ніколи не розчищав од снігу — Настя першою, припадаючи на свою криву ногу, а за нею Ганна, згадуючи недавно почуту біля сільської лавки розмову. Хтось, видно, спитав у Предсідателя, як же йому тепер живеться, і той, п’яненький, відповів з колишнім, забутим уже в селі гонором, притискуючи, як і в давні, золоті його часи, кожне слово:

-         Я ще ніколи, братцю, так не жив. Навіть як був предсідателем.

А ще згадала Ганна сільський поговір, нібито на кладовищі останнім часом щось лякає. Люди чули на свої вуха, як у дні похорону, уже після заходу сонця, на могилках не то гуло, не то співало, завиваючи протяжно і моторошно, мов у димоході заметільної ночі. «А, мало що наплещуть люди», — подумала зрештою Ганна, ідучи непрочищеною вуличкою і намагаючись попадати у сліди кривої Насті.

 

ПОЗАШТАТНИЙ ІНСПЕКТОР

Пилип Калістратович вийшов із служби на гомінку райцентрівську вулицю і легко вдихнув весняної надвечірньої прохолоди на всі свої величенькі, як в опасистої жінки, груди: робочий день, слава богу, позаду, і сьогодні ним уже ніхто потикати не буде. Те, що він робив протягом дня, здавалося йому здебільшого заняттям прісним, без солі і смаку, а справжнє життя в нього зараз тільки починалося. Звівши високо голову, він постояв кілька хвилин, із щемливою втіхою внюхуючись у повітря, ніби сповнений тремтливим хвилюванням гончак, що відчув раптом тягу, але не знав ще, в який бік і якою дорогою поведе його випадок.

Пилип Калістратович ішов вулицею, розминаючись із завше заклопотаними, засмиканими мешканцями райцентрівського містечка, із звичною солідністю, поважно і значуще несучи своє обважніле тіло та злегка розмахуючи грубим портфелем. Минаючи магазини, він деколи вкрадливо зиркав на своє відображення в голубих від весняного неба вітринах і щоразу лишався задоволений: Пилип Калістратович скидався на солідного керівного товариша.

Все життя він зараховував себе до керівної еліти, і коли на службі хтось звертався до нього з якоюсь дрібницею, то мав звичку знехотя відказувати:

-         Порадимось і вирішимо.

Усім, звісно, було зрозуміло, що йому ні з ким радитися і нічого вирішувати — за все життя його ні разу, навіть на один день, не висунули бодай на найменшу керівну посаду — проте до його примовки на роботі давно вже звиклися, як звикають до старої тумбочки.

Пилип Калістратович не раз уявляв себе значним керівником, в персональному кабінеті, де зблискували лискучою поліровкою столи для засідань, рад і нарад, рядком стояли телефони для зв’язку з вищестоящими і нижчестоящими, з довжелезною килимовою доріжкою через весь кабінет — ідучи по ній, відвідувач матиме час усвідомити, яка відстань відділяє його від Пилипа Калістратовича. А він, і де не раз бачилося йому мов наяву, тільки одним недбалим порухом здатен вирішити або не вирішити долю прохача. Ці жести, коли дружини не було вдома, він з насолодою розучував перед дзеркалом цілими годинами.

Особливо вдавався йому один епізод. Він запрошує в кабінет свого підлеглого, що чимось завинив, той стоїть на килимовій доріжці і трясеться, як на різдвяному морозі, боячись навіть підвести голову, а в цей час Пилип Калістратович, спираючись на злегка зігнуті в ліктях руки, повільно й грізно підводиться з-за столу, його масивне тіло зависає над підлеглим, мов скеля, ладна ось-ось розчавити, змішати з чорною, глевкою землею; в погляді з-під суворо насуплених брів спалахують і перехрещуються жовті звивисті блискавиці, здатні спопелити в одну мить, здавалося, він піднімається з-за столу під звуки грізної суворої музики, в якій тривожно і заклично гримлять фанфари, сповіщаючи про початок праведного суду й розправи над нещасною повинною головою, від якої врешті-решт лишиться тільки сірий порох і тлін.

Пилип Калістратович гідно переносив кривду фортуни, яка обділила його посадою. Але він аж ніяк не збирався заривати свій яскравий талант у землю. Його керівні задатки помічали в багатьох організаціях і цінили. Поступово, крім своїх безпосередніх службових обов’язків, він ніс нелегку ношу обов’язків позаштатного інспектора місцевої пожежної частини, товариства мисливців і рибалок, райсанепідстанції, товариства рятування на водах...

Урочистим святом для Пилипа Калістратовича ставав кожен той день, коли йому вручали чергове посвідчення позаштатного інспектора. Він ладен був ніжно й трепетно гладити лискучі картонки, яких назбиралося уже в нього, мабуть, біля десятка. Такого дня він ходив ще гордовитіше, крокував ще поважніше, уявляючи, як недбало вийме новеньке посвідчення і лясне ним перед носом ошелешеного порушника, грізно відрекомендувавшись:

-         Позаштатний інспектор Пилип Калістратович, товариш Пищик.

З картонками він почувався людиною, людиною значущою, яка має право перевірити і дати вказівку.

Інколи його посилали у відрядження в село. Коли поставою, керівними нотками в голосі Пищик справляв враження і його навіть частували, Пилип Калістратович полюбляв говорити, що в нього така ж влада, як і в голови райвиконкому: тільки в того влада вкупі, разом, а в Пищика — роздрібнена.

Пилип Калістратович був твердо переконаний, що без нього багато справ робилося не так, як слід, не там і не тоді, коли треба. І справді, в когось біля подвір’я знаходив купу сміття, а то, дивись, кілька оберемків сіна господар примудрився скласти прямо під хлівчиком — теж непорядок з пожежної точки зору. Ось тоді в хід ішло одне з посвідчень і глибока за змістом керівна нотація. Усунувши таким чином непорядок, Пилип Калістратович з почуттям виконаного обов’язку простував собі далі, не зважаючи на лайку, побажання «а щоб тобі штатна болячка вплуталася», на клятьби, які осіннім листям шелестіла за ним, — така вже його доля. Він навіть привчив себе, зустрічаючись з людиною, дивитися на неї якимось особливим поглядом, що немов із сумнівом і зловтіхою говорив: «То ще невідомо, брат, що ти за птиця і чим ти займаєшся потай од людей».

Пилип Калістратович, чинно несучи своє розповніле тіло, що на ходу колихалося салистими грудьми, ішов надвечірньою райцентрівською вулицею і шпигав очима по боках, вишукуючи собі поживу, аж поки погляд його вперся в зелену з нетутешнім номером «Волгу», що, пискнувши гальмами, зупинилася біля ресторану. Серце Пилипа Калістратовича тихенько тьохнуло і похолонуло, сподіваючись на удачу, і він тепер уже невідступно пас її замилуваним поглядом. Двоє — чоловік та жінка — вийшли з машини і, весело перемовляючись, піднімалися східцями ресторану.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_korsak_tini_i_polysky.docx)Ivan_korsak_tini_i_polysky.docx341 Кб2298
Скачать этот файл (Ivan_korsak_tini_i_polysky.fb2)Ivan_korsak_tini_i_polysky.fb2537 Кб2039

Пошук на сайті: