Іван Корсак - Тіні і полиски (сторінка 6)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_korsak_tini_i_polysky.docx)Ivan_korsak_tini_i_polysky.docx341 Кб2271
Скачать этот файл (Ivan_korsak_tini_i_polysky.fb2)Ivan_korsak_tini_i_polysky.fb2537 Кб2014
Гамуючи хвилювання, він вичекав якусь мить і теж, ніби ненароком, зайшов до ресторану та, як людина з усіх боків правильна, замовив собі лише мінеральну. Ті двоє вечеряли, і чоловік у високий фужер поволі наливав пиво, що підростало на очах і знову спадало, пінило та колихалося, як ячмінне поле у переджнивну пору під легким подувом вітру, і від того вітру Пилип Калістратович мимоволі облизався, а тому зробився ще зліший. Він був певен, що ці двоє вже нікуди не дінуться, випустити їх з чіпких, як обценьки, рук Пилип Калістратович вважав би для себе образою і безчестям.

А досвід контролера він мав таки пристойний, роками служіння у всіляких комісіях і громадських радах зрощений. Особливо охоче його включали в інвентаризаційні комісії, комісії по списанню всілякого державного майна, і чиновники з фінвідділу наперед були певні, що з того майна уже не буде добра і нікому воно тепер не придасться — кремінна душа Пилипа Калістратовича в таких випадках робилася ще твердішою. В лікарні недавно списували постільну білизну, і одна санітарка, горласта, як півень, все кричала, що не треба рубати та палити ту білизну, а краще лишити бодай на ганчір’я мити підлогу. Пилип Калістратович всміхався та хитрувато кивав головою — знає, мовляв, він те ганчір’я, адже списувалися годящі простирадла.

-         Рубати,— аж зігнувшись під тягарем особистої відповідальності, сказав він. — Якщо немає інших думок.

Йому дуже подобалася ця фразочка, і він незмінно вивершував нею свої короткі, але такі яскраві промови, незалежно від того, погоджувалися з ним чи ні, були інші думки чи такі не передбачалися.

-         Та в тебе, чоловіче, ніякої думки нема і ніколи не було, окрім хіба паскудної! — верескнула санітарка і вихопила-таки з купи кілька простирадл. Але завгосп, злякано зиркнувши на Пилипа Калістратовича, вихопив у неї з рук і знову кинув у вогонь. Облиті бензином простирадла і наволочки спалахнули високим стовбом, трохи погоріли, а потім ще довго чаділи смердючою купою.

Особливо Пилип Калістратович полюбляв перевіряти їдальні, цехи заготконтори та гастрономи. Він лишав свій грубий, добряче пошарпаний портфель біля входу, а сам довго варив воду з першого - ліпшого працівника, що потрапляв йому на очі, і той, винувато опустивши голову та нетерпляче переминаючись з ноги на ногу, на мигах показував своїм товаришам, що їм слід зараз зробити. А коли Пилип Калістратович вертався додому, руку його приємно обтяжував замашний портфель з десятком кілець ковбаси чи шматом свіженької печінки.

Пилип Калістратович не без підстав вважав себе ревізором не тільки досвідченим, а й справедливим та принциповим. І таким пам’ятав себе ще з дитинства, коли по війні за трудгуж посадив у тюрму рідного брата. Власне, починалося те не з трудгужа, а з того, що малий Пилипко робив на дорозі «провальчики» — прямо в колії копав ями і ретельно їх замасковував. Дядьківські вози ламалися в провальчиках із смачним хряскотом, і цей хряскіт та матюки розлючених дядьків несказанно тішили малого Пилипка, що з жадібною цікавістю підглядав все те із схованки, давлячись радісним сміхом, і очі його тоді горіли й світилися такою втіхою, таким непідробним щастям, якого він не часто потім уже звідував у своєму житті. Старший брат, помітивши його витівки, взявся наново було вихрещувати Пилипка. Він хрестив його батогом по ногах,- і батіг, з підсвистом обкручуючись навколо босих порепаних ніг, впивався у тіло, а Пилипко несамовито підстрибував і, як щеня, скавулів, обіцявся, що більше не буде. Він і справді більше не робив шкоди, але коли брат, що замість спаленої у війну хати будував нову, якось привіз вночі крокву — лісничий не захотів йому виписати, бо брат не пішов косити для нього — Пилипко згадав йому ті хрестини. Слинячи хімічного олівця, він написав куди треба, що брат не хоче відробляти трудгуж, натомість ночами краде державний ліс. І брат заробив собі строк.

Потім уже, як виріс і зробився позаштатним, Пилип Калістратович не раз, виступаючи на зборах, говорив, що коли йдеться про державне, для нього нема і брата.

Писав він не один раз, траплялося, писав з такою наполегливістю, як крапля точить камінь.

А якось, після одної перевірки, Пилип Калістратович, облизуючи від смальцю губи, зізнався було, що за своє життя зняв дев’ятнадцятеро начальників, і семеро з них сіло.

Та все ж Пилип Калістратович не міг би себе віднести до злостивих людей, бо навіть пишучи на когось, він любив свою жертву і щиро жалів її. Коли один його керівник мав необережність назвати Пилипа Калістратовича ледацюгою, три роки на нього ішли скарги, приїжджало одинадцять комісій — врешті таки зняли цього мудрагеля, і сидів він без роботи півроку, доглядаючи хвору, паралізовану жінку. Всі забули тоді про нього, тільки Пилип Калістратович не забув і надіслав на Новий рік поштову листівку з побажаннями здоров’я і успіхів у роботі — симпатичну таку листівку з рожевощокою Снігуронькою і Дідом-Морозом, що нагадував їхнього двірника, хронічного алкоголіка Петрушу.

Одне слово, Пилип Калістратович знав свою справжню силу і відчував, що зміг би звалити будь - якого начальника. Лише перед власного невісткою він був безсилий: та затялася, що не ступить і ногою в хату після того, як він, щоб не робити весілля, сказав:

-         Ото прийдуть, позжирають усе ліпше...

...Пилип Калістратович урвав свої роздуми і, не чекаючи, поки ті двоє розрахуються за вечерю, вийшов з ресторану — тип, що цмулив пиво, здався йому досить нахабним і хитрим. Обійшовши навколо зеленої «Волги», він взявся мізкувати, щоб ті двоє його не обхитрили і не дременули часом, а тоді, всміхнувшись лише кутиками рота, як він всміхався деколи в універмазі, удаючи, що не помічає, як в його череватий портфель пхають якісь дефіцити, нагнувся і відкрутив спочатку з одного заднього колеса золотник, а потім і з другого.

Збігши східцями з ресторану, чоловік та жінка підійшли до машини, і чоловік здивовано крутнув головою, мов хотів за вітром вгадати, хто ж то спустив колеса, які все ще голосно шипіли.

-         Хто це зробив? — від подиву в нього аж зелені іскри змигували в очах.

-         Позаштатний інспектор товариш Пищик,— покірно і сумно, з видимим жалем і співчуттям, ляснувши картонками посвідчення, сказав Пилип Калістратович, хоч у самого на душі, грала маршова музика і били лункі барабани.

Жінка, супутниця того типа, порилася в сумочці, дістала і тицьнула йому документи.

-         За кермом — я,— сказала вона.

Тим часом тип поліз в багажник, дістав помпу.

-         Качай, як там тебе... позаштатний, — кинув помпу до ніг.

У Пилипа Калістратовича засвербіла права долоня, мов хто збирався у нього просити у позичку гроші, музика чулася уже не маршова, а тривожна, бубни ж, мов засоромившись, і зовсім змовкли.

-         Швидше, швидше,— притупував ногою тип. — А то міліцію зараз викличу.

Пилип Калістратович повільно, наче вві сні, взяв помпу і зробив один качок, другий... А навколо вже і зіваки збираються, і знайомі є, і ті, кого перевіряв не раз...

-         Керуй, керуй, Пилипе Калістратовичу! — кидає хтось із натовпу.

-         Частіше б йому таку позаштатну!

-         Як накерується, то й вечері не схоче.

Пилип Калістратович відчув, як по спині скочуються чи не перші в житті краплини поту, музика грала якусь похоронну мелодію, і барабан бив так гулко, як забиваються цвяхи в труну. Душа його наче ділилась надвоє: одна половина гірко й пронизливо шкодувала за тим, що передчасно в’яне його керівний позаштатний талан, бо можуть ще й посвідчення, чого доброго, відібрати, а друга половина злобно зиркала спідлоба у натовп, видивляючись горлопанів і беручи їх на замітку, з якої їм не зійти й до поминального обіду — Пилип Калістратович ще підніметься на ноги і покаже декому, де козам роги правлять і де раки зимують.

 

 

 

ЛИСТ НЕЗНАЙОМОГО

Він зручніше вмостився за столом і по-школярськи ретельно вивів перші рядки листа, вивів з болем і з жалем...

«Шановна Євдокіє Михайлівно! Пише Вам незнайома людина, колишній друг Вашого чоловіка, що поїхав на заробітки і ось уже півроку був одірваний від дому, від гаряче любимої жони і діток, друг усім нам такого дорогого і незабутнього Василя Полікарповича Бабляка. В мене серце обливається кров’ю, коли я пишу ці рядки, — Ваш муж і мій друг безвременно вмер наглою смертю».

Він відклав ручку і якийсь час сидів у глибокій задумі, згадував того, кого найбільше любив у цьому заплутаному, такому складному й химерному світі, і вперше за багато років, а може, й уперше за все життя спробував заглянути собі в душу, як у стару, забуту криницю, з якої вже давно не черпнули навіть кухлика свіжої води, у криницю, яка заростала мохом та пліснявою.

«То була людина доброго серця, якій боліли його сім’я і діти», — писав він тремтячою рукою, і тугий клубок передавлював йому горлянку, писав і, порівнюючи себе з покійним другом, щиро і тяжко карався, що йому так далеко до чеснот свого друга.

Йому згадалося раптом, як він уперше вертався до жінки, вертався вимушено і неохоче, бо, приїхавши у рідне містечко, не відразу пішов додому, а, щоб ще хоч трохи відсунути обтяжливу і гнітючу зустріч, присів на витертий до блиску вокзальний диванчик.

По станційній залі вистрибувало дівча років чотирьох, вистрибувало, не звертаючи ні на кого уваги, мов гуляло десь у лісі чи в лузі, тільки два білих банти пурхали метеликами над її чорнявою голівкою, то складаючи, то розгортаючи легкі крила, аж поки дівча скікнуло до нього і, перехиливши від цікавості, мов синичка, голову, раптом спитало:

-         Дядьку, а як тебе звати?

Щось знайоме змигнуло йому у великих, темних, як весняні ночі, очах, привиділось у порухах злегка вередливих дитячих губ, наче він десь чи колись уже бачив оцю синичку з білими бантами, але, маючи щонайменше охоти зараз вести пусту балачку, тільки буркнув під ніс, невдоволено скосивши око;

-         Гуляй.

Дівча пострибало далі собі, ніби на таку відповідь тільки й сподівалося, стрибало то на одній нозі, підхопивши в руку зігнуту другу, то так само на другій, а коли легко й невимушено, тільки змахуючи бантами-метеликами, обійшло поступово коло, знову підскікнуло до нього:

-         Дядь, як звати тебе?..

Полінувавшись навіть цикнути на неї, хоч дмухни, здавалося, і полетить геть разом із своїми метеликами, він просто як від набридлої мухи у літню спекоту, байдуже і знехотя відвернувся.

-         Дядь!..

Він поволі розвертався, сповнений дражливого бажання дати ляща цій причепі, але вперше в ньому, який не терпів цього шмаркатого племені, котрим здебільшого бридив, як і праними та перепраними пелюшками й колготами, які й після прання відгонять дитячою сечею, вперше в ньому ворухнувся інтерес до цієї кумедної комашки, і він несподівано для себе перепитав:

-         А тобі воно треба?

-         Та треба... Жду тата, а не знаю, який він,— дівча потупило очі і винувато теребило спідничку. — Маринка я...

Раптовий здогад по-зрадницьки кольнув його, і він не відразу здобувся на слово, мимохіть відшукуючи на личку малої знайомі риси, що мали бути для нього близькими і рідними, але все ж прогнав те вагання, неприпустиме, незнане досі, вернув звичний, відгороджений від усіх затишок; і в ту ж мить його ще раз неприємно і боляче шпигонуло — шпигонув дзвінкий і заливистий регіт за спиною, регіт його власної жінки, від якої накивав п’ятами уже кілька років тому, не так від неї, як від аліментів, аж поки несподівано і нагло застукали і обложили, наче вовка червоними прапорцями, виконавчі судові листи, що відшматували чималий кавалок його лісозаготівельної платні та змусили оце вертатися і бодай спробувати сімейної житухи, прісної, як на нього, мов трава. Регіт боляче шпигонув ще й тому, що не було у жінки звичного запобігання перед ним, а чулася якась нова, негадана раніше впевненість, набута чи то роками самотності, чи остаточною відчуженістю, і ота її духовна вищість образливо вжалила і принизила його.

-         А що, блудний чоловіче, познайомивсь нарешті з дочкою?

Він писав зараз листа тій іншій жінці і уявляв, як шкодуватимуть покійника і побиватимуться по ньому в далекій його домівці. У покійному другові він зараз знаходив все більше і більше такого, чого бракувало йому самому, чим він карався і через що заздрив покійному.

«На столі у Вашого чоловіка завжди стояла жінчина фотокарточка, а в вільну годину він ходив по магазинах, видивлявся діткам гостинці...»

Він писав і згадував, як, шкодуючи аліментів, вернувся тоді до жінки і як, бувало, спішив з роботи додому, щоб бодай на кілька хвилин, але першому вскочити в хату. Тоді він хапливо, колотячи ложкою в кастрюлі, вивуджував собі ласий шматок і за кілька хвилин, облизуючись, виглядав у вікно, чи лиха година не несе когось із домашніх. А коли у вихідний всі домашні нікуди не розходилися, дружина, подоївши корів у колгоспі, теж сиділа вдома, він так само поспішав до столу, щоб першому попоїсти, бо, кривлячись, говорив, що від неї вічно фермою тхне.

З жінкою його бачили двічі на рік, коли вони разом сідали в машину, куплену за нажите на лісозаготівлях та врятоване від аліментів, і їхали на ярмарок, щоб придбати дітям обновки на літній чи то зимовий сезон. Вернувшись, жінка сплачувала йому за бензин, а він, підозріливо примружуючи сиві очі, пильнував, як вона порепаними від силосу пальцями шелестить зім’ятими карбованцями та бряжчить копійками.

«Покійний Василь Полікарпович ніколи не сидів без роботи, віриться, за доброго господаря був і вдома»,— взявся знову за ручку.

Тим прикріше було йому самому, що за доброго господаря вважати він себе не міг. Коли треба було рубати дрова, він щоразу знаходив собі якесь займисько біля машини, і жінка, по-чоловічому гехкаючи, колола об дровітню сукуваті поліна. І тільки одного разу він сам взявся було за сокиру і заходився порядкувати у хлівчику. Жінка спантеличено дивилася на нього подивованими очима, мов щось у лісі здохло, а він огризнувся:

-         Чого витрішки продаєш, загороду для бичка городитиму.

-         Де ж той бичок? — дивувалася жінка.

-         Мати, казали, дадуть.

-         Так нема ж в неї ні бичка, ні телички.

-         А сьогодні до бугая корову погнала.

Пошук на сайті: