Іван Корсак - Тіні і полиски (сторінка 7)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_korsak_tini_i_polysky.docx)Ivan_korsak_tini_i_polysky.docx341 Кб2271
Скачать этот файл (Ivan_korsak_tini_i_polysky.fb2)Ivan_korsak_tini_i_polysky.fb2537 Кб2015
Він відклав ручку, притомлений описом життя свого друга, і подумав, чи не піти йому сьогодні хоч трохи розвіятися до Ганьки-буфетниці. Він беріг себе і до Ганьки ходив лише по вівторках — ті жінки здатні підірвати яке завгодно здоров’я.

Він думав і ніяк не міг надумати, що б ще такого написати про покійного світлого і хорошого, аби побивалися за ним якнайсильніше, а коли, нарешті, завершив свою многотрудну роботу і заадресував конверта, то смачно, з хрустом занімілих кісток потягнувся — тепер він усією своєю душею, розм’яклою і мов добрішою від цього листа, освітленою щирою любов’ю до покійника, він, Василь Полікарпович Бабляк, був упевнений: рідна дружина, вельми шанована Євдокія Михайлівна, від якої знову накивав п’ятами, тепер шукати його не здогадається і на аліменти, напевне, не подасть.

 

 

 

НАКЛЕП

Він засидівся за величезним робочим столом і, щоб трохи розім’яти кості, встав і пройшовся кабінетом, нечутно ступаючи товстим ворсистим килимом. Анатолій Олексійович любив свій просторий, дбайливо обставлений кабінет, сяючий білим ясеновим паркетом і бездоганною поліровкою меблів. До кабінету він ішов довго, йому доводилося усміхатися тоді, коли полинова гіркота кривила і коробила душу, тиснути руку і мило заглядати у вічі тому, ким потаємно бридився, говорити компліменти про чесности начальства в ту мить, коли його шофер з легкою посмішкою клав у багажник начальницької машини грубі, туго набиті портфелі. А коли досяг цього кабінету, то враз приспинився — чи то не розраховував, тверезо оцінюючи свої можливості... на більше, чи схаменувся, а може, й просто втомився од дрібної суєти, тільки надалі твердо вирішив жити чесно. Він багато їздив у справах служби, бував на полях і в цехах, умів поговорити з людьми і привернути їх до себе, так що незрідка, коли за його машиною знімалася курява, люди тільки хитали головами і захоплено прицмокували: «Оце свій чоловік!» Але справжнім, самим собою, Анатолій Олексійович почувався лише в цих стінах, де не треба було вдавати з себе наського хлопця, ладнатися під когось, і він, повернувшись з дороги і дбайливо помивши і без того чисті, з гладенькою не по роках, наче в дівчини, шкірою, руки, нарешті міг полегшено, задоволено зітхнути.

Анатолію Олексійовичу особливо подобалося працювати тут вечорами, коли поступово гамувалися денні клопоти, в коридорах з новими килимовими доріжками влягалася тиша і змовкали нарешті обридлі телефони. Цієї пори він здебільшого розбирав пошту та розписував, підсліпувато мружачись на незнайомі почерки, листи та скарги.

Сьогодні йому працювалося залюбки ще й тому, що то був останній день перед відпусткою, і завтра він, струснувши із себе весь службовий клопіт, як струшує селезень на березі із себе воду, разом з жінкою і сином сяде на поїзд до Кисловодська. Жінка то дріматиме всю дорогу, то трохи наївно тішитиметься видами із вікна, і чим далі від дому, тим вони здаватимуться їй звабливішими, а от з сином вони таки наговоряться. Дивні якісь взаємини склалися між ними: вдома вони могли годинами, наче граючи в пінг-понг, перекидатися жартами, вправлятися в дотепах, дбайливо ховаючи взаємну приязнь у добродушному кепкуванні.

Анатолій Олексійович розбирав пошту швидко, надписуючи резолюції чітким почерком, автоматично, а думав про інше; резолюції на паперах він намагався ставити якнайкоротші, а коли вдавалося обійтися одним словом, то й зовсім лишався вдоволений. Деякі прохання і скарги йому здавалися примітивно простими, а з висоти його становища навіть мізерними. Знічев’я він прочитав кілька листів. «Протікає дах...», «Перекопали ще місяць тому вулицю...». Анатолій Олексійович тільки журно зітхнув і подумав, що йому б отакі клопоти, він упорався б з ними одним телефонним дзвінком чи навіть просто порухом брови. Він так само швидко пробіг очима ще одного листа, але не зрозумів, про що йдеться, а тому, заплющивши на хвильку очі і крутнувши головою, аж зачесане, вгору волосся спало на скроні, взявся читати вдруге.

«Бобруйчуку Анатолію Олексійовичу.

Копія: голові народного контролю

Сидорчуку Інокентію Петровичу.

Копія: редакції газети.

Доводжу, до відома, що в городському промкомбінаті завелись злодії. Краде сам директор Гальчинський, без перевірки через прохідну возить дошки жовтим пиріжком. Головбух Бідзюра краде гроші і купляє жінці дорогі шуби.

А ще директор гуляє з чужими жінками. Прошу прийняти міри, бо буду жалуватись.

Митрощук В. В.

вул. Коперника, 6/4».

Анатолій Олексійович спантеличено покрутив листа в руках: пожовтілий, вицвілий папір та ще недоладна писанина викликали в нього мимовільну неприязнь, і він, знехотя відкинувши той аркуш паперу, вийняв носовика й старанно витер спітнілі долоні. «Возить дошки пиріжком... Причому тут пиріжки, та ще й жовті? Чортівня якась...». Він заглянув у негласний супровідний лист, що спеціально готувала для нього секретарка. «Не анонімка. Прізвище і адреса справжні. Пенсіонер, колись працював на промкомбінаті і мав конфлікт з дирекцією».

Ага, «пиріжком», себто напіввантажним «москвичиком»... Навряд, щоб Гальчинський не зумів вивезти оберемок нещасних дощок, навіть якщо й припекло для чогось. Пожовтілий, вицвілий аркуш паперу, здавалося йому, пахнув давно не митим пітним тілом, запущеною комунальною кухнею із суміщеним санвузлом, і він помалу впевнювався, що в листі відголосок якоїсь давньої чвари, примітивний мстивий наклеп, який найкраще було б зараз же зіжмакати і викинути в корзину. Маленьким черв’ячком, щоправда, ворухнувся сумнів, адже прізвище і адреса автора не вигадані і цей Митрощук справді може скаржитися й далі, а він матиме мороку, якщо не дасть паперові ходу. До того ж в цьому кварталі має бути перевірка з області по листах...

Треба берегти себе.

Важко видихнувши, Анатолій Олексійович у кутку аркуша розмашисто і сердито надписав: «Тов. Ситняку. Уважно розібратись». Маючи себе за порядну людину, він почувався зараз трохи незручно, що змушує людей копирсатися в цьому безсумнівному багні, комусь завдати прикрості, хтось марне нервуватиметься і переживатиме, але, зрештою, він тут ні при чому, порядок є порядок, просто хай Гальчинський, чи ще хто там, не бере близько до серця. А заступник, на якого він звично перекладав усі каверзні справи, людина правил твердих, розбереться об’єктивно, розкопає усе незгірш крота. Анатолій Олексійович згадав, як колись, на початку спільної служби, доручав йому перевірити скаргу, і мимоволі всміхнувся.

Писала стара бабця з віддаленого села. Людина вона одинока, нікому за неї заступитися, і сусіди часто чинять їй зло й кпини: то з курми якась історія трапиться, то ще з чим. Ситняк виїжджав на місце, совістив сусідів, з властивою йому принциповістю докоряв їм у сільраді і про все це детально доповів Анатолію Олексійовичу. А через тиждень надійшла нова скарга, цього разу на Ситняка: «Нащо ви присилали мені такого начальника,— писала бабця, — толку з нього однаково ніякого. Мої кури й далі не несуться, а півень як ходив не до своїх, а до сусідських курей, так і ходить, нечисть така».

Коли Анатолій Олексійович прочитав йому скаргу, Ситняк не розсердився і не образився, тільки довго кліпав очима і жмурився на світ, який жив не за його твердими правилами.

«Ситняк, — думав Анатолій Олексійович, — таки докопається». І все ж щось муляло і заважало йому, і він, повагавшись хвильку, після слів «Уважно розібратись» дописав: «Якщо факти не підтвердяться — автора притягнути до відповідальності».

За тихі і неклопіткі насичені сонцем і приємним неробством дні, Анатолій Олексійович забувся зовсім про той пожовклий аркуш паперу, про свої хвилинні вагання і сумніви, як і про інші дрібніші і серйозніші діла, яких він вмів миттєво позбуватися, ледве виходив з кабінету; натомість засмаг і посвіжішав, йому здавалося, що по його тілу навіть кров запульсувала енергійніше, а тіло своє він знав досконало, мов добрий водій знає автомобіль, до свого організму він завжди сторожко прислухався, вловлюючи бодай найменший збій, і негайно звертався до лікарів; тепер йому здавалося, що й м’язам вертається колишня пругкість і міць, як в кращі літа, вертається здоровий апетит, свіжість думок і душевна рівновага впевненої у собі людини.

Про скаргу йому після відпустки нагадав пунктуальний, мов електронний годинник, Ситняк.

-         Ви просили поінформувати про справу Гальчинського, — говорив заступник таким тоном, в якому підкреслювалася і шаноба до начальства, але і власна гідність: — На всі вивезені матеріали, в тому числі і на дошки, є виправдальні документи. Чи директор, як пише скаржник, «гуляв з чужими жінками», довідатися не вдалося. Встановлено лише, що був колективний культпохід у кіно. Інші факти також не підтвердилися.

-         Все йде на краще в цьому найліпшому із світів, — показав білі зуби Анатолій Олексійович. Із заступником він розмовляв здебільшого трохи іронічно та зверхньо й не вважав за потрібне навіть приховувати це. — Посміявся, певне, Гальчинський?

-         Навряд чи йому до сміху, — з видимим вдоволенням відказав Ситняк. — Гальчинський розлучився з дружиною.

Анатолій Олексійович, що зібрався вже було комусь телефонувати, поклав на апарат телефонну трубку так обережно, мов була вона кришталева.

-         Факти ж того... не підтвердилися... — невдоволено блимнув він з-під насуплених брів на заступника, відчуваючи, як вочевидь вертається призабута відраза до пожовклого паперу, прогірклі запахи смаженої мойви на спільній комунальній кухні, чад пригорілих сковорідок. — Гальчинський, певно, вже внуків має, а йому ще дурниці в голові.

Тепер уже Ситняк, відчуваючи перевагу на своєму боці, зміг відказати з недбалою двозначною усмішкою:

-         Перевірка, як водиться, плодить чутки і плітки... От і почалася колотнеча у їхній хаті. Він поцапався з жінкою за якийся давній гріх, ще в молоді, поговорюють, літа, а скінчилося все нарсудом.

-         Ідіть,— буркнув Анатолій Олексійович так, наче то Ситняк заколотив усю веремію, яка вибила його з душевної рівноваги, до якої звик, як до службового крісла: він ішов від посади до посади, міняв кабінети, але своє старовинне, з вигадливою різьбою і високою урочистою спинкою крісло щоразу перевозив за собою.

«А, чорт!.. — лайнувся Анатолій Олексійович, коли заступник, виходячи, обережно причинив дубові двері. — От і спробуй прожити чесно, не творячи марно зла». Він надовго вкляк за столом, зіперши голову на руки, і марне намагався зосередитися. Зрештою, здригнувшись, як від холоду, він натиснув кнопку селектора і промовив до заступника:

-         Закон передбачає покарання «від» і «до». — Анатолій Олексійович помовчав якусь хвилю, і біля рота його залягли дві жорсткі складки. — Отого старого за наклеп на Гальчинського потурбуйтесь підвести під верхню риску.

-         Зрозумів,— відповів динамік знайомим, завше вдоволеним голосом.

Через якийсь час заступник, поважно розгорнувши папку, а він умів це робити елегантно і солідно, доповідав про виконання його розпоряджень. Анатолій Олексійович слухав Ситняка і одночасно шелестів паперами, сортуючи свіжу пошту.

-         Достатньо, — перебив Анатолій Олексійович заступника на півслові, і той слухняно, як кінь у шорах, спинився. — А як покарали отого старого наклепника?

-         Тяжко його буде покарати, — знайома двозначна усмішка легкою хвилею пробігла обличчям Ситняка, і Анатолій Олексійович враз насторожився. «Ну що за характер у чоловіка, — подумав він. — Говорити людям капості для нього, мабуть, насолода».

-         Чому це тяжко? Він що за птиця така — Герой Соцпраці, ударник, сват міністра?

-         Не сват і не ударник, — якось ліниво відказав Ситняк. — Просто помер понад місяць тому.

-         Це найкраще, що він зробив за своє життя.

«Хай мене вкрадуть, — мерзлякувато зіщулився Анатолій Олексійович, і йому зробилося не по собі. — Треба ж таке: написав гидоту, сам спокійнісінько помер, а тепер його писанина розбиває чужі сім’ї. Містика, й годі». І він пошкодував, що не викинув відразу ту скаргу в сміття.

-         Припинити розбір, скаргу повернути мені негайно.

-         Зрозуміло. Скаргу поверну завтра — вона ще в міліції.

Наступного дня телефон у його кабінеті задзеленчав незвично рано, і Анатолій Олексійович скоса і невдоволено зиркнув на апарат: цей дзвінок йому чимось не сподобався. За довге службове життя Бобруйчук зробився забобонним, йому здавалося, наприклад, що він навчився по дзеленчанню телефона визначати, добру чи погану йому скажуть вість.

Анатолій Олексійович неохоче підняв трубку: телефонував начальник міліції.

-         Сьогодні вночі застрелився бухгалтер промкомбінату Бідзюра.

Бобруйчук відповів не одразу, йому раптом запахло смаженою дешевою рибою, від того запаху його нудило ще з часів нужденної студентської молодості, коли він знімав куток у квартирі із спільною комунальною кухнею, цим пеклом, що лишився в пам’яті відразливим гаром мойви вперемішку з вічною злісною сваркою між сусідами; відчуття огидного запаху було настільки реальне, що Анатолій Олексійович, втягуючи тонкими ніздрями повітря, здивовано оглянувся.

-         Ви чуєте мене, Анатолію Олексійовичу? — втомлено і хрипко перепитав начальник міліції.

-         Чую. — Крізь легкий шум у телефонній трубці пробивалася музика, і високий дівочий голос сумовито виводив: «Ой чий то кінь стоїть...» Він подумав чомусь не про жахливу новину, принесену раннім дзвінком, а про начальника вузла зв’язку, якому слід дати прочухана, аби радіо не лізло в телефон. — Як — застрелився?

-         Приставив рушницю до горлянки і вистрілив, але мізки опинилися на стелі...

-         Та не. те, — роздратовано, зажмуривши на мить очі, крутнув він головою. — Я хотів сказати — чому?

-         Перевірка скарги в промкомбінаті виявила нестачу семи тисяч карбованців. Пояснення головбуха було по-дитячому наївним — загубив документи. Його мали притягати...

Пошук на сайті: