Іван Корсак - Тіні і полиски (сторінка 8)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_korsak_tini_i_polysky.docx)Ivan_korsak_tini_i_polysky.docx341 Кб2271
Скачать этот файл (Ivan_korsak_tini_i_polysky.fb2)Ivan_korsak_tini_i_polysky.fb2537 Кб2014
-         А що, він і справді ці гроші... привласнив? — Анатолій Олексійович перед останнім словом зробив вимушену паузу, добираючи підходяще слово, аби не сказати про померлого «вкрав».

-         З’ясувалося, ні. Дівчата з бухгалтерії щойно розшукали усі папери, які він умудрився десь засобачити. Хай уже пробачить покійник: якщо людина — гава, до того ж псих, от і мізки на стелі.

Анатолій Олексійович поклав трубку з таким настроєм, який мав лише раз у житті, в дитинстві, коли пішов по гриби і серед білого дня заблукав у лісі. Знайомий ліс зробився тоді враз незнайомим, дороги і стежки — дивовижно чужими.

Коли Ситняк приніс скаргу, він узяв її так обережно, мов була вона під електричним струмом, і, мовчки зіжмакавши, кинув у попільницю й підпалив.

Сизий ядучий димок, звиваючись вужем, важко знімався вгору, по кабінету розповзався немилосердний запах горілої ганчірки, пожовклий аркуш поволі чорнів і скручувався, мов його хапали перед-смертні судороги, а він з останніх сил, не бажаючи обернутися попелом, противився вогню. А коли все-таки вогонь доконав його і в попільниці лишилася тільки зжужвеліла купка, Анатолій Олексійович потовк на порох і ці жалюгідні рештки, наче упевнював себе, що із злом, яке встиг учинити цей клапоть паперу, покінчено назавжди і більше він не розіб’є нічию сім’ю, не згубить безневинного і не кине ні на кого тіні лихої підозри.

А ввечері на Бобруйчука чекала сімейна біда — пропав син. Коли він, повернувшись додому, спитав, де Ігор, замість відповіді жінка, винувато кліпаючи очима, подала йому аркушик із шкільного зошита з наспіх написаними сином кількома рядками.

«Тату і мамо! Я не буду вдома днів три-чотири. Так треба.

Ігор».

Цього у їхній сім’ї ще не було ніколи, щоб отак покинути дім і забратися невідь-куди, не зблаговоливши сказати і слова!.. Анатолій Олексійович відчував, що на нього, мов грозова хмара, насувається якесь лихо. Він узявся уже було за телефонну трубку подзвонити в міліцію, але, повагавшись, облишив її — не знав навіть, як пояснити. Та й Ігоря образити можна...

Наступні дні він ходив, як сонний, став неуважний і дратівливий. Найгірше дошкуляла невідомість, Анатолій Олексійович почувався так, наче йшов нічним лісом, спотикаючись на покрученому вузлуватому корінні і натикаючись на вороже настовбурчені гілки дерев...

Син повернувся в неділю по обіді, коли Анатолій Олексійович, думаючи перехитрити самого себе, із силуваним інтересом гортав газети триденної давності. Ігор зайшов у кімнату тихо і, втомлено скинувши сумку з плеча, опустився на стілець біля столу.

-         А де моя мати, батьку? — нараз спитав він, дивлячись у спантеличені батькові очі.

Анатолій Олексійович спочатку було сіпнувся, наче його шмагонуло електричним струмом, як колись у молодості, у студзагоні, коли він виливав з бетономішалки розчин і в цей час «закоротило» на корпус — дика, садистська сила трясла його щомоці, і він, не здогадуючись, що з ним трапилося, тільки кричав і лаявся під регіт хлопців та дівчат, які не збагнули смертельної загрози, несподівано навислої над ним, — він сіпнувся було, але неймовірним зусиллям волі і виробленою за багато літ витримкою все ж таки опанував собою. «Дурень,— холодно подумав у ту ж мить про себе, відчуваючи на спині під сорочкою відворотний піт. — Таж він про матір, Майю Степанівну... Треба ж уздрітися такому».

Він пильно і сторожко вдивлявся в зеленкуваті синові очі, в таємницю чорних зіниць, марно сподіваючись віднайти там відповідь на загадку, що пекла і судомила, ту відповідь, від якої так багато залежало тепер у його житті.

-         Я був у дитячому будинку, батьку, — тихим вироком прозвучали Ігореві слова, і поникло, опустилося в нього серце.

Цілу ніч сьогодні снилися Анатолію Олексійовичу якісь жахи: чи то війна, чи землетрус, він навіть напевне не міг сказати, тільки все ще в запалених очах вирували клуби диму й вогню, падали багатоповерхові цегляні будинки, і в міру того, як ламалися і беззвучно осідали поверхи, велетенськими сплесками знімалися вгору хмари червоного цегляного пороху, він і зараз відчував у роті їдучий присмак цегляної пилюки, що хрумтіла на зубах і пекла піднебіння.

-         А де ж моя мати, батьку? — повторив знову син.

Вони сиділи за столом біля вікна, навпроти один одного і не могли тепер розминутися, уникнути чи відкласти на потім розмову — надто тісно зробилося їм у цьому домі, і пік їхні душі вогонь, якому судилося або очистити пережите, або спопелити.

...І знову зробився він молодим, і знову — першокурсником, і знову у перерві поміж лекціями ділилися друзі вчорашнім.

-         Хлопці, ой що я вам скажу... — солодко мружив Толик очі і хитав головою. — Ото дівка, що я познайомився, ото дівка... Цілується — хай мене вкрадуть!

Друзі підсміювалися, а в ньому все ще жив вчорашній вечір, п’янив і колобродив тіло, аж млость у нігті бралася. Оксана розкривала рота, як молоде голодне зозуленя; нижча за Толика на голову, дівчина тягнулася на пальчиках гнучкою стебелиною до його уст і цілувала хапливо, невправно й невміло, а коли язичком лизнула по його жадібних, спраглих губах, він, відчуваючи усе її туге і налите соком, як вишня в пору, п’янке і співуче тіло, нараз затремтів осиковим листком на вітрі і згріб дівчину в оберемок; вони задихалися в поцілунках, на мить встигали хапнути ковток весняного, пропахлого молодою травою і черемхою, ще прохолодного повітря і знову віддавалися на волю хвиль, що колихали і несли їх поза часом і простором.

Але після ще одного побачення він уже не хвалився хлопцям про Оксану — між ними відбувалося щось більше, аніж випадкові зустрічі хлопця з дівчиною, напівжартома, для розваги зірваний поцілунок, зрештою, справа була навіть не в природному потягу молодого і дужого, із збуреною кров’ю самця,— він про це став найменше думати, бо вважав би уже образою для неї і для себе самого. А смішки і пересмішки товаришів образили б те чисте і світле, до чого зась було будь-кому сторонньому.

Поступово Оксана робилася для нього не тільки дівчиною, з якою приємно бавити час, вона була йому радше доброю товаришкою, що розуміла його, вболівала за нього. Він горнувся до неї, бо в дитинстві не зазнав ні батьківської, ні материнської ласки. Байстреня, вигодуване матір’ю в голодні повоєнні роки, він не злюбив матір, відколи сільські доброзичливці нашептали, як ходила вона, нагулявши дитя, до хутірської повитухи, аби стравити його іще в утробі і уникнути неминучої ганьби. Не було в нього любові до неї ні в дитинстві, коли верталася з ферми, брудна і зла на весь світ, та так і засинала на примості в ряднах, що тхнули стійким духом хліва; не було любові і зараз, коли зрідка приїжджала до нього, і він, соромлячись її куфайки й гумових чобіт, сердито шарпав з материних рук торбину з салом та картоплею.

-         Ну, йди, чого прийшла... — говорив тоді він і, хапливо оглядаючись, чи не побачив хто з однокурсників, швидко біг східцями вгору. Але в особовій справі про матір так написав: «Передова колгоспниця, занесена на Дошку пошани...»

Оксана стала йому спочатку за матір, а незабаром — і за жінку. Всі роки студентства вона прала йому сорочки, купляла не на таку вже й розгонисту медсестринську платню костюми, він жив, не криючись, переважно у її лікарняному гуртожитку, а не у своєму кутку на квартирі із спільною комунальною кухнею, прокопченою ядучим чадом сковорідок. Велося Толику тепер добре, він жив з Оксаною, не задумуючись, користуючись нею, як дармовим яблуком, що зірвав із дерева над дорогою і з яким міг учинити на власний розсуд чи забаганку: захотів — з’їв усе, захотів — надкусив і викинув. Він тільки не міг би, напевне, відвикнути від неї як від жінки — з першої ночі, коли узяв її, з першого доторку до неї, коли до п’ят пекучою блискавицею пронизав його шал — він уже був приречений; не один раз клявся, що більше й ногою не ступить до неї, женитися на першому або другому курсі однаково зарано, він подовгу блукав вечірніми вулицями, але щоразу вертався в Оксанину кімнату, і все починалося спочатку: кинувши на ліжко, він поволі роздягав її, з терпкою насолодою милуючись, як вона червоніє, і знічується, і заплющується, а він, цілуючи зажмурені повіки, знову і знову змушував розплющити їх; до знеможення, мов рибини об лід, билися їхні тіла, і коли він відчував себе з нею, як єдине і неподільне ціле, у нього самого нараз мимовільно заплющувалися повіки, і він поволі вмирав, провалюючись в солодке безпам’ятство.

Анатолій не мислив і не уявляв себе з іншою жінкою.

Таке безхмарне і безтурботне життя тривало до останнього курсу, коли попереду замерехтіло направлення в село. Треба було підставляти шию під хомут, який давитиме відтепер все життя. Своїм хитрим, практичним розумом — в дитинстві його, захарчоване і захайдакане байстреня, добряче лупцювали ситіші й дужчі однолітки, і тому йому доводилося вдаватися до хитрощів — Анатолій мізкував і сяк, і так, і не знаходив путнього виходу, аж поки не накинув оком на однокурсницю Майю, дівчину дебелу і немов сонну. Її батько був начальником в одному з недалеких районів. Вона аж ніяк не подобалася йому, але він потихеньку підбивав до неї клинці, обережно розпитував про батька. А коли приходив до лікарняного гуртожитку й жалівся Оксані, що кінчаються гроші, то вона давала йому десятку, а іноді й сам брав у шафі на горішній поличці під білизною і водив Майю в кіно чи, купивши морозива, гуляв з нею людним містом.

За місяць перед державними екзаменами Анатолій з Майєю згуляли бучне весілля, і він знав уже, що йому заготовлене солідне призначення відразу в районний центр.

-         Так, мабуть, на віку написано, — журно хитаючи головою і відводячи очі, говорив Анатолій Оксані, коли по весіллі прийшов до неї у гуртожиток забрати сорочки, які залишив колись випрати. Воно б то й зовсім можна було забутися за те ношене-переношене, імениті тестеві гості дарували на весіллі розгонисто, і вперше в житті він не знав, куди дівати гроші, просто Анатолій не звик розкидатися. Оксана не сказала нічого, подивилася тільки новим, незнаним раніше поглядом, і ще довго, ідучи вулицею і винувато оглядуючись, він помічав у вікні притулену до шалівки знайому і рідну до щему постать...

Збігали роки, як води напровесні, і багато чого встиг досягти Анатолій, тільки тепер уже Анатолій Олексійович, перед яким, коли ішов поміж люду, розступалися поспішно й шанобливо. Де тестів дзвінок, де особиста вправність, вміння сказати потрібне слово, підтакнути, зустріти і провести — як швидкісним ліфтом несло його службовими щаблями вгору, не даючи навіть часу оглянутись і перевести дух. По службове щастя гнався він жадібно, роботи не цурався, отож вертався до квартири здебільшого пізнім вечором. Він так і звав її квартирою і рідко, напрочуд рідко — домом, бо й поводився тут, як у тимчасовому якомусь пристанищі: поспіхом, наче усе ще на службі, вечеряв, а тоді без видимої охоти м’яв, мов подушку, розповнілу дружину,— ще першого їхнього вечора він порівняв її поцілунок з дистильованою, що не гамує спраги, водою, — і знову спішив до кабінету.

У нього було все — службове становище, ощадкнижки, чужі жінки, будь-яку примху він міг задовольнити з першого телефонного дзвінка, не було тільки дітей і ще чогось, що він, промовець, вправний і показний, не вмів, навіть і назвати. Оте, чого йому бракувало, находило на нього рідко, находило неспокоєм і нервозністю, інколи здобрадива, без найменшого, здавалося, приводу і брало за душу так, що хотілося вити на місяць. Тоді він зачинявся в своїй кімнаті і вщент напивався. Деколи це помагало, а деколи й ні.

Все життя Анатолій Олексійович тримався обачно поміж людьми, умів поберегтися од небезпеки, вигадливо і тонко перекладав якусь біду на чужі плечі. Але одного разу він зірвався по-справжньому, на нього найшло оте, що й сам не вмів чи не хотів вимовити, найшло і враз осліпило, як неперемкнуте зустрічним водієм дальнє світло на нічній трасі, і його, нездатного уже опиратися, захопило і понесло незнайомою вируючою течією. За два дні оформивши відпустку і не сказавши жінці й тестеві ні слова, опинився він у місті своєї молодості і постав на порозі невеличкої Оксаниної квартири, яку вона дочекалася після гуртожитку.

За стільки літ вони вперше, розділені порогом, наче долею, повклякали і дивилися одне одному в вічі — Оксана, все така ж молода, мов бачена вчора, все така ж зваблива, як і колись, тільки погляд узявся легким смутком прожитого та скроні прихопили незвичні приморозки; він також був ще ставним, трохи розповнілим чоловіком, але все ж в очах у нього проглядався задавнений сум.

Вони стояли так довго, мов зважувалися зробити той єдиний, найтяжчий крок; ні вона, ані він не були певні, хто і як вчинить в наступну мить: може, він заблукав і, вибачившись, що подзвонив не в ті двері, повернеться зараз і, безтурботно насвистуючи, спуститься східцями; не знала й Оксана, чи разом з ним, впускаючи в дім свою молодість, млость першого і єдиного кохання, гірку радість і кривду, чи не впустить тепер іскру, здатну зродити нове полум’я і спопелити дощенту усе, що колись якимось дивом не обернулося в присок. І коли Анатолій Олексійович переступив поріг, то враз відчув себе зовсім іншим — чистішим, помолоділим, на ньому, наче на сухому дереві, тріскалася стара, поточена жужелицею, кора і шкарубкими шматами спадала на землю, а замість неї наростала молода, пругка і тендітна; він наче ступив у чуже життя, де свіжий вітер і розкутий простір.

То був місяць всілі, коли дихалося легко, на повні груди, і вперше після молодих літ він почувався людиною: не треба було ні перед ким принижуватись, комусь заглядати в вічі, не треба й самому дивитися на підлабуз, що заглядали йому у вічі.

За місяць Анатолій Олексійович не прочитав жодної газети й не подивився жодної телепередачі: вони просто ледарювали, ледарювали безбожно і відчайдушно, підставляючи боки шпаркому сонцю на річковому пляжі, чи, як в молоді літа, вешталися містом. А вечорами лежали в ліжку й балакали, наче в них бракувало часу наговоритися за довгий день. Потім знову тіло її текло лагідною рікою, і в нього, охопленого теплими хвилями, перехоплювало подих, як в дитинстві на гойдалці, коли з найвищої точки, зависнувши мало не вниз головою, він разом із гойдалкою стрімко летів до землі; охоплений і заполонений цими хвилями, він тільки шепотів: «Ти мені подаруєш сина...» Йому не хотілося пройти життям, як сухий вітер, що знімає легку куряву, та й годі.

Місяць минув, як один день. Анатолій Олексійович вернувся додому по речі з рішучим наміром нарешті розпочати нове, тепер уже справжнє життя. Він розказав усе, не криючись, жінці, і Майя Степанівна, як крізь сон, схлипнула і вибігла з кімнати. З тестем розмова була довшою, той не гарячкував і не збирався робити поспішних для себе висновків, а, пригладивши за звичкою лисину, як пригладжував в давні часи чуприну, майже байдуже відказав:

Пошук на сайті: