Іван Корсак - Тіні і полиски (сторінка 9)

-         Дивись, це твоє життя, і за тебе його ніхто не проживе. Прикривати в такім ділі не зможу й не стану, бо я ще не ворог своїй дитині, а тут, сам знаєш, пахне персоналкою...

Анатолій Олексійович добре розумів, що означали байдужі зовні слова цього літнього чоловіка, який вміло використає давні, перевірені в різних бувальцях зв’язки, запустить уже завтра, якщо не сьогодні, бездоганно налагоджений механізм нещадної помсти.

-         Може, ти й будеш щасливішим з тою, другою, аніж з Майєю, — говорив тихо, ніби між іншим цей чоловік, одвернувшись від Анатолія Олексійовича і дивлячись кудись у вікно, мов усе, що там відбувається, цікавило його куди сильніше, ніж зятеві наміри. — Я ілюзій не мав щодо дочки... Але бачили, очі, що купували, тепер, як кажуть, їжте, хоч повилазьте. Ну, з тріском виженуть тебе, — а ти сам розумієш, що ці діла інакше не кваліфікуються, як побутова розпуста, — куди дінешся? З милою і в курені рай? Дудки... Ти звик до чотирикімнатної квартири і своєї платні, почестей і персонального авто. І потроху заточить черв’ячок сумніву, і врешті-решт від того, що зветься високим і гарним словом, лишиться тільки жменя трухи... Дивись сам, ти не вчорашній, півщастя все-таки більше, аніж його немає зовсім.

Він встав і, заклавши руки за спину, пройшовся кімнатою.

-         Кляте життя, я ж не приїхав до вас лектором, а поки що — батьком, — гірко всміхнувся він, і зморшки на його лиці ожили і розповзлися, роблячи широке, вилицювате обличчя ще ширшим. — А приїхав, хай вам грець, на річницю вашого весілля і думав подарувати оте, — тесть кивнув на вікно, за яким, вилискуючи на сонці боками, стояла новенька машина.

І він, діставши з кишені, кинув на стіл ключі від машини з вигадливим брелком-медальйоном. — Я вже старий, два місяці до пенсії, то на біса вона мені... А ти бери, не соромся, якщо і розлучишся з Майєю, то не прибіжу забирати — я від своїх слів не відрікався.

І, нараз змахнувши якось незграбно рукою та ковтнувши так важко, мов горлянку йому перехопила ангіна, він вийшов з кімнати.

Як зачумлений, Анатолій Олексійович непорушно сидів, певно, з годину, незмигно дивлячись на двері, за якими щез його тесть, а тоді, машинально взявши зі столу ключі від машини, і собі подався з квартири.

Спустившись на подвір’я, Анатолій Олексійович сів у машину і виїхав на вулицю. Маючи добрячий досвід за кермом, бо не раз і не два навмисне відпускав шофера службової автомашини, аби позбавитися зайвих очей, він перемикав швидкості, натискував педалі зчеплення і гальм, як добре відрегульований автомат, і за місто вибрався без будь - якої пригоди. Нова ще машина — тесть навіть обкатати її не встиг — слухняно набирала обертів, дерева й будинки обабіч дороги мигтіли все швидше, і оте миготіння, натужний гул двигуна помалу давали Анатолію Олексійовичу несподівану втіху і вертали душевну рівновагу.

Він вискочив на трасу поміж полів і натиснув педаль акселератора, і машина, ображено ревнувши, рвонула ще швидше; шалений посвист вітру, грімкотіння коліс об асфальт тепер заглушували навіть двигуна, а він все ще тиснув педальку. Відчуття небезпеки давало йому злостиву відраду, яка полегшувала і розковувала душу, мов робив він комусь ненависному: «Ось я тобі на зло...»

Анатолій Олексійович не скинув газ і перед віражем, мстиво всміхаючись сам до себе, але коли невблаганна сила притисла його до дверцят, то хапливо натиснув на гальма, аж налягаючи грудьми на кермо; він ще почув, як верескнули гальмівні колодки, і побачив, як зблиснуло сонце в оглядовому склі, зірвавшись нараз з орбіти, і більше нічого не чув і не бачив.

Згодом, прийшовши до тями від легкого удару чиєїсь руки по щоці, він, не розплющуючи налитих свинцем повік, почув невдоволене над собою:

-         Набамбуриться, а тоді сідає в машину!..

-         Та ні, — відказав, повагавшись, інший голос, очевидно, схиленої над ним людини, — Спиртного не чути.

-         Тоді ще гірше, так гнати на повороті...

-         Буде наукою. На його щастя, машина майже цілісінька, а памороки відійдуть.

Два дні по тому він пролежав у ліжку, терпляче переносячи компреси, які жінка, скрадливо, на пальчиках заходячи в кімнату, ставила до його синців. Анатолій Олексійович лежав, женучи від себе думки, тільки наче прислухаючись до того, що пекло його зсередини, власне, вже й не пекло, а так собі, ледве теплилось, бо жар його колишніх надій і намірів непомітно згасав, присипаний попелом невмолимих обставин, і не було в нього вже ні сил, ні відваги знову роздмухувати те хирляве жевріння і видобути свіжий, дужий вогонь. Перші дні він просто втікав із квартири, крадькома ховаючись від жінчиного погляду, мов боявся обпектися, а там притерпівся, і більше вони ніколи не згадували про цей місяць, наче його й зовсім не було в їхньому житті.

А років через два вони, все ще бездітні, поїхали в дитячий будинок оформляти папери на батьківство.

-         Давай візьмемо он того карапуза, — показала пальцем дружина на хлопчика, що, хилитаючись на кривих ніжках, підійшов до краю манежика і насторожено розглядав чужих людей. — Він навіть чимось на тебе схожий.

І знову збігали роки. Непомітно підростав Ігор, як назвали малого, і їхня простора квартира перестала скидатися на музей, напханий імпортними гарнітурами, кришталями та іншим, здебільшого дефіцитним хатнім начинням, від якого охали й ахали гості, а дзвеніла дитячим сміхом і лунким вереском. Анатолій Олексійович з дитбудинку брав малого про людське око, аби їхня сім’я не вважалася неповноцінною, він терпіти не міг принизливого співчуття, яке чи не найдужче дратувало і виводило його з рівноваги. Але, на чималий свій подив, Анатолій Олексійович швидко прив’язався до малого, як і малий до нового свого батька, і не раз уночі Бобруйчук проймався незвичною ніжністю, коли, прокинувшись і вилізши з дитячого ліжка, малий босими ногами лопотів не до Майї Степанівни, а до нього і, забравшись під ковдру, тулився, і тузав холодними п’ятами Анатолія Олексійовича в живіт і в груди, аж поки засинав. Анатолій Олексійович ще довго лежав, боячись ворухнутися і терпнучи від однієї думки, що в малого вистигнуть ноги і вчепиться простуда чи якась інша напасть, а коли і справді траплялося малому прихворіти, то вовтузився з ним сам, не допускаючи жінку і сердячись, як йому здавалося, на її невправні руки. Бобруйчука незабаром перевели в інший район, підсадивши ще на одну службову щаблину, і тепер ніхто навіть не знав, що син у нього не кровний.

Ігор виростав уже на ставного парубка, тішачи серце Анатолія Олексійовича, який не раз подумував, що коли б мав і свого, як мовиться, єдинокровного сина, то й тоді б навряд чи жалів сильніше. Давня душевна рана в Анатолія Олексійовича потроху переставала нити, затягувалася майже непомітним рубцем, він якось навіть охолов до служби і подобрішав з людьми — до останніх днів жилося гладенько й безхмарно.

...Вони сиділи з сином віч-на-віч і не мали змоги розійтися, відкласти розмову на потім після таких простих і немислимо важких, фатальних синових слів: «А де ж моя мати, батьку?» Чиясь злостива душа, спало найперше на думку Анатолію Олексійовичу, встигла вже, облизуючись і ковтаючи від утіхи слину, донести, певно, синові, що він у них з дитбудинку. Бобруйчукові не хотілося, над усе не хотілося, щоб Ігор довідався про це з чужих, байдужих, а то й просто недобрих вуст, він давно вже збирався поговорити з ним і був певен, що Ігор зрозуміє його і не зречеться, не відрине, не обірве того, що не можна відторгнути без муки і болю.

Але водночас Анатолію Олексійовичу видавалося, що за синовими словами, як хитка тінь від нічного багаття, мерехтить щось болюче, щось тривожне.

-         Якщо знаєш — розказуй, — після довгої мовчанки проказав нарешті Анатолій Олексійович, проказав таким тоном, ніби ставав під розстріл.

Син також не відразу здобувся щось відказати, спочатку зітхнув, як перед далекою дорогою, і тільки тоді силувано видавив з себе:

-         Що там уже казати... Я дізнався від Олі, дочки промкомбінатівського бухгалтера, я з нею дружу... Дружив, — нараз поправився, наче спіткнувшись, Ігор.

З того дня минув майже тиждень, але й зараз, в цю мить, припікав її погляд, коли випадком зустрівся з нею в день смерті її батька і, сповнений співчуття, хотів якось втішити дівчину, аж в очах, в яких помічав досі хіба пустування, тепер же побачив сліпучий спалах негаданої, несподіваної ненависті.

-         Йди... йди з очей, я не можу дивитися на тебе. То твій татусь шанований звів у могилу мого батька... І ти таким же будеш, хоч і дитдомівський...

Ігор спантеличено дивився на дівчину, що хлипала і задихалася при кожному слові, важкому, як камінь, а коли все-таки збагнув, про що йдеться, то крутнувся і з панічним поспіхом побіг додому; не заставши ні батька, ні матері, черконув кілька слів і подався на автостанцію — він твердо вирішив об’їхати найближчі міста і таки знайти свій дитбудинок.

І знову Анатолію Олексійовичу привидівся запах горілої ганчірки з попільниці. Димок той од засмальцьованої скарги лінивим вужем звивався і вкручувався в повітря, охоплюючи дедалі більший і більший простір, і Бобруйчук нараз зайшовся ядучим кашлем, що вивертав і пік легені. Він знову подумав, що міг би не пустити тоді в світ той смердючий папірець, якби не полінувався помізкувати, якби доручив його комусь розумнішому, зрештою, якби просто жбурнув його на смітник... Анатолій Олексійович почувався зараз, певне, так, як почувався старий ворон за вікном, що всівся на тополиній гілці і, незважаючи на нудну мжичку та рвучкий вітер, який розгойдував дерево і змушував птаха напружувати всі сили, аби якось втриматися на гілці, — так і він почував себе: беззахисно і незатишно.

-         Я знайшов свій дитячий будинок, — сказав Ігор раптом чомусь поспішно, хапливо, мов боявся не встигнути і забути сказати щось важливе. — І хоч ви колись не схотіли дізнатись і крихти про моїх батька й матір, бо боялися їхніх хвороб, поганої спадковості чи ще чогось, аби вберегти власний спокій, я розшукав і їх — рідну матір свою, Оксану, і рідного батька — вас.

З дерев, що росли навпроти будинку, за цей день облетіло листя, і, дивлячись у вікно, Ігор подумав: як не хочеться такої, гнилої пори покидати теплу кімнату...

-         А,., а де ж твоя мати? — гарячково, аж легені здіймалися, хапав ротом повітря Анатолій Олексійович.

-         Вона померла після пологів, — Ігор повільно встав, закинув сумку за плече й рушив до дверей.

Вітер за вікном дужчав, нудно виючи в ринвах, хльоскаючи по склу дощем та жмутами мокрого листя. Рвучкі пориви його дедалі сильніше розхитували оголену тополю, вітер немов намірився таки вихитати її з корінням та повалити на землю, і ворон, що все ще гойдався на ній, впившись чорними чіпкими пазурами в гілку, тепер уже не балансував, помагаючи собі помахом крил, а припадав грудьми до дерева, силкуючись не піддатися новому пориву вітру, щоб не зірвав мокрого і знесиленого птаха з гілки і насмішкувато не пожбурив, як жмути отого жовтого, мокрого листя.

Анатолію Олексійовичу, що стояв біля вікна, тримаючись за спинку крісла, здавалося, що то не бідолашного птаха розхитує безжальний осінній вітер, а його самого, і він з останньої моді тримається за життя, як за спинку цього крісла, і вже не може втриматися, його пальці, втрачаючи силу, невмолимо розщіплюються, і він зривається й летить під пронизливим завиванням осіннього вітру і розпачливі зойки оцього чорного ворона кудись у страшну безодню. І знову Анатолію Олексійовичу відчувся запах горілої ганчірки у попільниці, димок од засмальцьованої скарги, що не кориться ніяким приписам глузду, бо, обернувшись навіть нікчемним попелом, все ще гуляв широким світом, але поки нарешті досяг і його, свого натхненника; мабуть, так і треба; а ще він подумав, що в їхньому житті міг бути не один такий папірець, і не з одного папірця знімається чорна віхола.

Ігор ішов вулицею простоволосий — шапки він ніколи не носив, промоклими кросівками ступаючи навмання по калюжах, і його висока, трохи незграбна постать танула і розмивалася за скісними пасмами дощу, як за імлою немилосердного часу, аж поки щезла за поворотом.

 

НІКУДИШНІЙ ЛЮД

Теща лежала в труні під покутньою стіною, і на її знекровлене, зморщене обличчя спадала тінь тихого вдоволення, наче вона, насовавшись по хатніх клопотах, натовкшись з його вічно шмаркатими дітьми, нарешті заробила таки на увагу і може дозволити собі, не криючись, ось так тихо і безборонно, склавши патички жовтих рук на усохлих грудях, полежати тепер навіть серед білого дня. З вимушеною шанобливістю стоячи над труною, Петро Власович вдивлявся в набридле за багато літ обличчя, у якому смерть нічого не змінила, хіба що тільки скувала його легкою памороззю, тихо й непомітно зняла зніченість і вічний страх перед зятем. Цей страх в’ївся в її сірі зморшки з першого дня, відколи перевіз до себе тещу. Шугав над нею невидимим кажаном, коли вона, боячись скрипнути дверима, брязнути каструлею чи шкребнути ложкою, готувала сніданок, доки зять з дочкою ще сплять, а коли пізнім вечором приходив п’яний або невдоволений, страх заганяв її й зовсім у мишачу нірку. Чи то від ледь помітної зміни, що сталася з жінчиною матір’ю на порозі життя і смерті, чи від чогось іншого, але він чітко відчував, як, вдаючи з себе уважного до небіжчиці — заради дружини, заради дітей — в нього десь з нутра виповзало глухе роздратування, наче вона, досі тиха і непомітна, навмисне завдавала йому мороки і клопотів, яких і без неї ниньки в нього не бракувало.

Круто обходилося життя з Петром Власовичем в останні часи, круто і жорстко. Після смуги удач і везіння, що возносила його все вище по службовій драбині, аж дух перехоплювало, він раптом опинився як на зимовому, колючому протязі.

Спочатку прогнали з роботи. Турнули з посади у районі — видної, впливової. Дали, було, в обласному центрі, аби зовсім не добивати чоловіка, незначну, але престижну службу, але не встигли затвердити.

Анонімка про останній, зовсім незначний хабар Петра Власовича остаточно обрізала волосину, на якій трималося його службове щастя.

-         Виїдемо звідси — не переживу, — сказав дружині першого ж вечора.

Вірилося йому, що й жінка не зможе бути більше в цьому районному містечку, зустрічатися з тими, хто копав і таки викопав йому яму, навіть зичити їм, вітаючись, доброго здоров’я, а в очах людей, які ще недавно самі запобігливо ловили зверхній, суворий і неприступний погляд Петра Власовича, тепер помічати втіху або ще гірше — принизливе співчуття.

-         Ні, Петре, — тихим, якимось безбарвним, дерев’яним голосом відповіла тоді дружина. — Наїздилася я з тобою за вік, більше нікуди не поїду. Люди скрізь однакові.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_korsak_tini_i_polysky.docx)Ivan_korsak_tini_i_polysky.docx341 Кб2346
Скачать этот файл (Ivan_korsak_tini_i_polysky.fb2)Ivan_korsak_tini_i_polysky.fb2537 Кб2069

Пошук на сайті: