МИШКО-ТИШКО
Дрова у печі невдоволено, з серця потріскували, полум'я злодійкувато вихоплювалося на вустя, мов облизувалося від зманливих запахів сніданку — тітка Онися припізнювалася на колгоспні буряки, поралася поспіхом і тому час від часу збігало з казанців, шипіло, шептало і сичало на черені; Онися шурхала тоді у вогонь кочергою, і він, наче відсварюючись, трішав ще зліше та зістрілювався іскрами, але все ж слухався і присідав.
Тітка потерпла, коли раптом у двері постукали голосно і вимогливо: за фіранкою у куточку стояв бідон із закваскою, а не далі як позавчора на їхній околиці міліціонер із сільрадівськими перевіряв паспорти. З паспортами ще невідомо як, але у сусідів закваску вилили і два дні кури ходили, мов сонні; тітчин же півень, досі сумирний і вельми культурний, бо як посиплють зерна, то перший ніколи не клюне, лиш гонорово і великодушно крутитиме головою, доки пастиметься його гарем, тепер же він блискав на кожного посоловілим оком, співав безперестану до самісінького обіда і, заточуючись та волочачи крилами по землі, все підскакував і поривався битися із телятком.
В першу мить, як постукали, тітка Онися потерпла і розгубилася, якийсь час стояла вона заколіла із кочергою, мов вартовий з карабіном.
Двері, не дочекавшись на слово господарів, прочинилися, і з-за порога виглянула голова білявої дівчини – довгим розпущеним волоссям, ніби щойно вона із лазні.
— А Деркач Мишко тут живе? — поспитала захриплим, майже чоловічим голосом голова, кліпнувши раз вдруге густо фарбованими, аж злиплими віями.
— Та заходьте вже, заходьте, — відказала тітка зраділо, бо гість не зовсім був схожий на міліціонера. — Тутечки він, тутечки, тільки досвітком, по гриби пішов.
Дівчина кивнула головою, чи то згоджуючись, що не помилилась адресою, чи, може, вітаючись, і мовчки пройшла, байдуже і маркітно крутячи стегнами, кімнатою до столу; тітці Онисі видалося навіть, що не пройшла, а пропливла, точнісінько так, як бачила по телевізору, коли нову моду показували — пропливла і з нудьгуючим виглядом сіла, закинувши ногу за ногу.
— А ви до Мишка… якесь маєте діло? — не зразу, обережно собі отак поспитала тітка, так обережно, як пробують злегка рукою, чи не гаряче.
Гостя помовчала, тільки щось пошелепала в сумочці, врешті вийняла цигарку і запалила.
— Я трохи порозважатися, — гостя пустила кільце диму, і воно, витягуючись, зависло своєрідним німбом над білявою головою.
«То що за мара», — подумала спантеличена господиня.
— Так в мене ж музики навіть немає, — якось невпевнено відказала і оторопіло подивилася тітка на гостю, забувши враз і про казанці, і про буряки у колгоспі. — А мо я в сусідів позичу?
Гостя пахнула ще разів кілька цигаркою, пустила сизуваті кільця і нарешті, спроквола всміхнулась.
— Ви не вельми лякайтесь, ваш син мені ні до чого. — І нараз, немов щось згадавши, докинула: — Ага, мене Людою звуть, я Мишка з армії знаю. Я приїхала просто порозважатися. Засмагнути хочу на річці у вас.
В тітки Онисі трохи від серця відлягло, та не зовсім, вона все ще стояла біля печі із кочергою, мов їй тут було суворо наказано відбувати таку повинність.
— Де вже у нас засмагнути… Дощ як уплівся з весни, то й досі немає спину, — проказала нарешті тітка Онися замислено. — Мо, хіба перед полум’ям, щодосвітка піч топитиму…
Аж гульк — на порозі Мишко, повнісінька кошілка грибів у руці, дрібненьких таких, твердих, мов камінці цього дощового літа вискочили вони неждан-негадано рано, в дубових посадках земля була всіяна ними, як тіло білими прищиками, і люди з сусідніх сіл досвітками бігали навперейми у посадки, хто раніше й прудкіше; знаходились навіть такі, що прибігали ще затемна і рачкували, присвічуючи собі кишеньковим ліхтариком, мов шукачі таємничих скарбів. Мишко глипнув на гостю біля столу, і обережно, наче із склом, опустив на долівку кошілку.
— О, — тільки й сказав Мишко і товсті губи його повільно, мов проти волі, розсувалися в несподіваній, тихій і добродушній усмішці.
Гостя встала, пометлялала так само собою, пливучи кімнатою, і голосно чмокнула Михайла в щоку, звівшись навшпиньки:
— Привіт, Мишо.
«О, боже, що бо то діється», — похололими руками тітка Онися поправила хустку, а Михайло густо почервонів.
Ошелешена тітка ніяк не могла второпати, що то за птиця така негадана ввірвалася у її хату, наче у власну, непрошена розсілася біля столу, закинувши ногу за ногу, і пахкає димом, мов колгоспний пасічник кривий Кіндрат, обкурюючи бджіл саморобним димариком.
Так і лишила їх тітка Онися, нічого не втямивши, і цілий день тягнула сапу на буряках. При тім все пробувала докумекати, ким ця людина була для її сина та ким може стати, і тривожні думки роїлися і кублилися в тітчиній голові, як роздражнені оси. Боліло серце за Мишка, вдався він чоловіком добрящим, таким вже добрящим, що й мухи не скривдить, але якимось вайлуватим, прости господи, вивалом: кожен йому на мозоль міг наступити, він тільки кліпатиме темними, як пізні каштани, очима, та мовчки ображено затисне свої товсті губи.
Одружився Михайло рано, задовго до армії, ще як рушником голився. Неговіркий сам і тихий, недарма ж його навіть прозвали Мишко-Тишко, а взяв веселуху на всеньку околицю, без якої не освятяться ні жодні вечорниці, ні танці в сільському клубі, а як і освятяться, то будуть пісними, мов різдвяна кутя. Надька-веселуха, що заміж вискочила так негадано для всього села, на перших порах раптом зів'яла, бліда ходила і змеркла (поговорювали люди, що так прудко спішила недарма, бо йшла вже нівроку із приданим, яке нагуляла з Копанчуковим Грицьком). Але полежала кілька днів у лікарні, і знов ожила, торохтіла безперестанку сміхом на свекрушиній подвориці та вертілася все перед дзеркалом, час від часу по старій пам'яті підскакуючи на вечорниці, аж поки з тим самим сміхом не заторохтіла із хати геть, завіявшись із заїжджими бурильниками. Щезла так, що й на розшук вже подавали, доки від неї самої лист не прийшов десь із Середньої Азії, жовтий такий конвертик із намальованим губатим верблюдом: просила, аби вислав Мишко її речі на таку і таку адресу.
Лишився Мишко солом’яним удівцем, в армії відслужив, познайомившись заочно з кількома дівчатами — адреси їх і залапані фотографії роками кочували у роті, всі писали і він написав, здається, й Люді посилав тоді свою фотокарточку. Коли ж повернувся в село, дали йому в колгоспі гусеничного підранка, бо колісні дістались горластішим, а вечорами, як ровесники табунцями направлялися в клуб, він сидьма сидів біля вікна, проводжаючи їх крадькома з-за шалівки згаслими і тоскними очима, як проводжає плем'я своє у вирій підбитий птах, нездатний злетіти в високе, зманливе простором і синьою далечінню, таке жадане і недосяжне небо.
Весь день тітка Онися, тягнучи сапу на буряках під шпарким і пронизливим сонцем, що варило окропом, думала про свого Мишка, такого мамулуватого і в той же час, знала вона, як може знати тільки матір, добродушного Мишка невезучого, та, може, вартого і чогось кращого в долі; жалість низала їй груди і вона, з осторогою згадуючи сьогоднішню гостю, чомусь подумала: «До нашого берега путнє не припливе». Сонце варило весь день, мов вертало давні свої, ще з весни, борги.
Хоч і натомили буряки тітку Онисю, пекли червоні, як раки, загорілі по лікті руки від раптового сонця, що розщедрилося так негадано і безтолково не в міру, та все ж ввечері тітка крутилась, мов прудко запущена дзига, лаштуючи наїдки на стіл. Гостя поралась мовчки і справн, тітка чомусь боялась підняти очі, а Мишко, радий навіть з того усього, тільки сопів над тарілкою.
Повечерявши, Люда в смак затягнулася цибатою сигаретою, високо задираючи голову і пускаючи довгі цівки диму під самісіньку стелю; тітка ж Онися, прибравши зі столу, взялася виймати із шафи свіжу, хрустку білизну, лопотіти простирадлами сліпучої білини, від яких аж синюватий ішов відлив — тітка собі постелила на кухні, синові у маленькій кімнатці, що служила колись за дитячу, а гості, як годиться, в залі.