Сваха, повнотіла жінка з яскраво пофарбованими губами, і Людина сестра, дівка під тридцять п'ять, у вилинялих турецьких джинсах і бомбейському світері, приїхали третього дня. Вони довго гомоніли за вечерею, журили біду, а тоді сваха взялася оповідати, як вона по знайомству дістала абсолютно надійні рецепти худнути і голодувати, Людина сестра бідкалася, шо її кімнатна собачка простудилася ненароком і тепер вельми кашляє.
Врешті теща Мишка утішила:
— Нажени її, Мишо, раз не слухається, а діток ми глядіти тобі поможемо.
Отак і текло з дня у день сімейне життя Мишка-Тишка, вже й сусіди стали підсміюватися і брати на кант,а одноока баба Гума, що жила навпроти в такій самій підсліпуватій хатині під старою, порослою мохом, грушею, навіть прийшла якось на розум його наставляти.
— Чи тобі чмара яка світ заступила? — гудила чоловіка баба Гума, світячи проти вікна єдиним змутнілим заплилим сльозою оком, і Мишко на те кивав лише головою і думав своє.
Баба Гума знову бралася направляти сусіда на одну тільки їй знану путь праведну, жінка вона була настирна, і вже як візьметься за щось, то від свого не відступить. Поміняла їй города сільрада, був у неї вузький та довгий, а нарізали стільки ж, проте однаково, що вздовж, що впоперек.
І баба тиждень ходила за головою, аби добавили поля – вона ж добре відала, що поле у неї таки довше було.
— Що ви, тітко, причепилися, – не витерпів, нарешті, голова, — ну коротший ваш город, трохи коротший. Зате ширина куди більша.
— Ширина то ширина, — стукала ціпком баба у кабінеті. — Але де ж моя довжина ділася?
Врешті махнув спересердя голова рукою і наказв нарізати їй ділянку вузьку, зате щоб довга, як бабині оповідки.
Так і зараз баба Гума вела своєї:
— Тільки свисни в два пальці, перша дівка за тебе піде з підскоком.
В два пальці Мишко свистати якось не збирався, зате як змінили його із трактора, свиснув у район.
У суді Мишко, мнучи шапку і не піднімаючи очей від вилискуючої лакованої паркетної підлоги, довго розказував свою бувальщину, говорив, заїкаючись і пітніючи, і так важко було йому вимовляти кожне слово, тепер видавалося воно таке необстругане: він досі не знав, що найважче оповідати про себе, мов про когось стороннього Мишко просив залишити собі дітей, приросли вони до нього і він до них, а Людмила хай собі йде і живе як їй заманеться.
Суддя, чоловік щуплий, з обличчям, ніби кулачок, сивою короткою чуприною їжачком, мовчки слухав і не перебивав, лиш сірі очі його наливалися втомою і темніли, як темніє і похмуро рябить річкова вода під навислою, неповороткою і важкою дощовою хмарою; врешті тільки крутнув суддя головою, мов зганяв дрімоту.
— Ненросте то діло в тебе, чоловіче.
Він довго розказував, у яку комісію і яку інспекцію треба йти, які написати папери, і важчали сірі очі його. А Мишко зітхнув і, подякувавши та неспішно надягнувши кашкета уже за дверима, подався із суду — бач, думалося йому, немолодий чоловік і, певне, добрящий, і то не повірив. У комісію, каже, папери писати. Та яка ж тут комісія і які папери, як не любить вона дітей і доглянути їх не хоче: у Мишка он руки які неотесані, від соляри й мастила потріскані, пилюга з полів в'їлася так, що ніяким уже пилососом її не дістати — то й то він банта із видумкою, хитромудро зав’яже, аж злетіти проситься, а Людмила, певне, і не згадає, коли гребінця у руках тримала розчесати дитину.
З того часу, як змінював його напарник на тракторі, Мишко повертався додому, дбайливо вмивався, тер цеглиною і піском замурзані руки, бо ні мило, ні сода не здатні були тут зарадити, і їхав в район. Він ходив з кабінету у кабінет, обачно й сторожко ступаючи товстими килимами, і тихо, трохи соромлячись, все допитувався, як же вчинити, аби Людмила жила собі так, раз по-іншому і не вміє, а діти лишалися з ним — чи не знають вони?
Різні люди йому траплялися: одні кивали головами, як у спасівку кінь, чи то згоджуючись, чи засуджуючи, в очах інших він помічав драглисту, як незастиглий холодець, нудьгу – і чого він ото забиває баки поважним людям своєю морокою, в кожного цього добра і так стачає.
А один великий начальник, завісивши окуляри на сучкуватих бровах, зиркнув на нього, мов швайкою пронизав:
— З одною жінкою не розлучився, з другою шлюбу не зареєстрував… Тут до тебе ще придивитися треба.
Мишко тихо дякував кожному, і переходив у сусідній кабінет, мнучи шапку і прохально зазираючи в вічі, несміло шелестів своїми товстими і порепаними на осінніх вітрах губами, чи не знають вони, як не зламати ті два пагінці, що приросли до його душі.
— А може, ви знаєте? — шелестіло, немов на сумному,прогірклому вітрі.
ДО СИНА
Кричали досвідком невиспані поїзди.
Вони кричали хрипко і загрозливо, лякаючи світанкову мліч, і вивозили з приміського селища зім’ятий, зіжмаканий, просякнутий, мов довітньою сирістю, ще учорашнью втомою люд, що полишав оголені, осиротілі, беззахисні у теперішній своїй одинокості, змертвілі осінні поля, полишав та рвався нестримно у близьке місто.
Люд злобно штовхався ліктями, ліз нахрапом у напівтемні вагони, пропахлі потом, мастилами, нечасто прним робочим одягом та недоглянутими туалетами, цим неправним духом приміських поїздів.
Дебелий молодик у вагоні, залицяючись до двох дівок, все силкувався до них підсісти: ті пищали й манірно поводили підмальованими очима. Молодик тузав дівок плечем, вони ковзали по вичовганій лаві і тузали бабцю у вигорілому, потертому плюшовому піджаку. Дівки пищали повискували, а бабця за котрим разом видихнула:
— Не тузай мні, дохна, зімнеш.
І тулила до витертого на ліктях і полах плюшу невеликий пакунок.
Крайня дівка зиркнула на стару зверхньо і насмішкувато.
— Вельми щось дороге, бо вже й не торкнись.
Стара не образилась, тільки голову опустила побито і винувато:
— Костюма ото синові на смерть.
Дівки притихли бул, а молодик кліпнув придуркувато повіками:
— А що син у трупарні?
Незнане молодиком гнітило стару і горбило, чавило на серце холодним каменем, і вона ще важче опускала голову; вагон хитнуло якраз, і біле пасмо волосся ковзнуло з-під картатої полиняної хустки, затулило від подорожніх її вимерзлі посивілі очі.
— Якби ж у трупарні… Я б знала, що то від Бога, то всіх те жде.
Вона поправила хустку худими пальцями, порепаними і потрісканими від землі, у якій длубала вчора картоплю, повзаючи коліньми, бо нездатна копати вже стоячи.
— Присудили його до вищої кари… Цієї ночі, казали, стрілятимуть.
Знову вагон хитнуло,і стару як вітром, повело до вікна; вона похилилась було в один бік, у другий, і врешті повільно, як давнє скрипуче дерево, випрямилась.
— І я винувата, що звіра у світ пустила.
Дівки, не змовляючись, раптом тихенько по лаві посунулися від старої.
— А чи дадуть ще побачити його?.. От, щоб дали, то костюма поміряв би, – легенько тулила стара пакунок до плюшу. – Я ж стільки літ йому хтіла купити, отакового, хтілося, синенького.
— Доброго ж сина, нівроку, вигодувала, – скоса зиркнувши, буркнула крайня дівка і, підсмикнувши плаття, ще далі відсунулася.
— А добрий змалечку вдався, добрий, – стара похопилася раптом, мов із спросоння, головою закивала хутенько, і губи її, пошерхлі та шорсткі, мов тертка, заворушилися спішно і нетерпляче. Обличчя, що зорали роки, заволочила біда, а засіяли рясно зморшки, обличчя її негаданнопроясніло і засвітилося зсередини відсвітом і відблиском далеких тепер вже літ. Вона гворила неголосно, слова із пошерхлих губ зривалися теж наче пошерхлі, шелестіли осінньо сухою шипхою у соснині, шелестіли, спадали й котились, як листя за вітром.
— Добрий змалечку був, добрий… І очі злові чужі. Мо того й заступивсь за товариша в п’яній бійці у клубі.
Ще без бійки у нас не бувало неділі, люди поробились такі.
Мова її на мить припинилась, мов перед якоюсь загатою, та недовго втримала та загата, тільки на мить.
— Черконув тоді парубок ножем парубка, правда так собі, не вельми. Похапали їх, двох батьки відкупили, а мому в суді три роки по щирості.
Стара несподівано розговорилась, їй було байдуже слухає хто чи ні, вона говорила до себе, до свого минулого, до сина у камері, жаскій і вже недалекій, і її слова з тим самим осіннім шелестом неспішно злітали з пошерхлих на вітрові вуст.
— Прийшов він з тюрми худющий, якийся вовкуватий, днями слова, бувало, не роздобуде, і немов наполоханий, хоч переляк відливай. Злому ворогу, тільки сказав, не зичить побачити те…