Покруч – Іван Корсак

Люд злобно штовхався ліктями, ліз нахрапом у напівтемні вагони, пропахлі потом, мастилами, нечасто прним робочим одягом та недоглянутими туалетами, цим неправним духом приміських поїздів.

Дебелий молодик у вагоні, залицяючись до двох дівок, все силкувався до них підсісти: ті пищали й манірно поводили підмальованими очима. Молодик тузав дівок плечем, вони ковзали по вичовганій лаві і тузали бабцю у вигорілому, потертому плюшовому піджаку. Дівки пищали повискували, а бабця за котрим разом видихнула:

— Не тузай мні, дохна, зімнеш.

І тулила до витертого на ліктях і полах плюшу невеликий пакунок.

Крайня дівка зиркнула на стару зверхньо і насмішкувато.

— Вельми щось дороге, бо вже й не торкнись.

Стара не образилась, тільки голову опустила побито і винувато:

— Костюма ото синові на смерть.

Дівки притихли бул, а молодик кліпнув придуркувато повіками:

— А що син у трупарні?

Незнане молодиком гнітило стару і горбило, чавило на серце холодним каменем, і вона ще важче опускала голову; вагон хитнуло якраз, і біле пасмо волосся ковзнуло з-під картатої полиняної хустки, затулило від подорожніх її вимерзлі посивілі очі.

— Якби ж у трупарні… Я б знала, що то від Бога, то всіх те жде.

Вона поправила хустку худими пальцями, порепаними і потрісканими від землі, у якій длубала вчора картоплю, повзаючи коліньми, бо нездатна копати вже стоячи.

— Присудили його до вищої кари… Цієї ночі, казали, стрілятимуть.

Знову вагон хитнуло,і стару як вітром, повело до вікна; вона похилилась було в один бік, у другий, і врешті повільно, як давнє скрипуче дерево, випрямилась.

— І я винувата, що звіра у світ пустила.

Дівки, не змовляючись, раптом тихенько по лаві посунулися від старої.

— А чи дадуть ще побачити його?.. От, щоб дали, то костюма поміряв би, – легенько тулила стара пакунок до плюшу. – Я ж стільки літ йому хтіла купити, отакового, хтілося, синенького.

— Доброго ж сина, нівроку, вигодувала, – скоса зиркнувши, буркнула крайня дівка і, підсмикнувши плаття, ще далі відсунулася.

— А добрий змалечку вдався, добрий, – стара похопилася раптом, мов із спросоння, головою закивала хутенько, і губи її, пошерхлі та шорсткі, мов тертка, заворушилися спішно і нетерпляче. Обличчя, що зорали роки, заволочила біда, а засіяли рясно зморшки, обличчя її негаданнопроясніло і засвітилося зсередини відсвітом і відблиском далеких тепер вже літ. Вона гворила неголосно, слова із пошерхлих губ зривалися теж наче пошерхлі, шелестіли осінньо сухою шипхою у соснині, шелестіли, спадали й котились, як листя за вітром.

— Добрий змалечку був, добрий… І очі злові чужі. Мо того й заступивсь за товариша в п’яній бійці у клубі.

Ще без бійки у нас не бувало неділі, люди поробились такі.

Мова її на мить припинилась, мов перед якоюсь загатою, та недовго втримала та загата, тільки на мить.

— Черконув тоді парубок ножем парубка, правда так собі, не вельми. Похапали їх, двох батьки відкупили, а мому в суді три роки по щирості.

Стара несподівано розговорилась, їй було байдуже слухає хто чи ні, вона говорила до себе, до свого минулого, до сина у камері, жаскій і вже недалекій, і її слова з тим самим осіннім шелестом неспішно злітали з пошерхлих на вітрові вуст.

— Прийшов він з тюрми худющий, якийся вовкуватий, днями слова, бувало, не роздобуде, і немов наполоханий, хоч переляк відливай. Злому ворогу, тільки сказав, не зичить побачити те…

Боявся тюрми він, але й не вбоявся. Віддала йому пенсію, сорок один карбованець поштарка мені саме принесла, та й кажу: купи собі одежину.

Поїхав купляти в район і вже не приїхав. Забракло тих грошей, муситьки, йому, то він під полою жинси якісь сховав. Рицдивіст, сказали, і ще два роки дали.

Старій забило подих, і вона сапнула усохлими грудьми, хапонула повітря здивованою рибиною.

— Прийшов він з тюрми вже зовсім іншим. Я зразу побачила по очах, очі йому підмінили. І щось у ньому бродило… Тихе таке і тухле…

Старій забракувало знов духу, вона закашлялася сухо і деренчливо — чи то від сирої досвітньої мли, чи із зморщених і мілких легень своїх викашлювали ще учорашню городню пилюгу.

— А втрете повернувсь із тюрми вже теперішнім. Напився першого ж вечора, люто напився, в дим… Уламком склини себе по венах, і кричить на мене, заюшений: «Заріжу, що на світ привела!»

Востаннє він повернувся із жінкою і чужою дитиною. Та жінка теж десь он там була… Не злюбив дитину відразу, зав’язував у мішок і бив.

Тікай, просила невістку, світу не тільки в вікні. «Нічого гонку гнати, — дивно якось відказала та, сміючись.

— Ще не таким галстуки я в’язала».

Того дня забрав сиy дитину і пішов у ліс. Бив його там, а малий просився:

— Татку, я більше не можу, я спати хочу.

Прибив хлопця і загріб у листі.

А тоді зустрів жінку з поїзда. В тої аж очі круглі отого дива.

— Ходи по гриби, — каже син.

Дивується все ще невістка.

Пішли.

У дорозі питає її:

— Ждатимеш мене п’ятнадцять літ?

Аж приспинилася невістка.

— Знову, хавка, у діло вліз?

— Сина твого пришив… А ти ша, наволочка, бо й тобі галстук повішу. Марш у село по мої документи, а я до зеленого прокурора, — кивнув на ліс.

Ну, невістка до телефону, приїхало дві машини… Рвали повіддя вівчарки, стелилися по землі, ідучи по сліду. Зняли під вечір його із дерева — гадав, сховається там.

Більше дівки із підмальованими очима не слухали старої, вони лиш підвискували, як їх теребив молодик; на сусідній лаві, поклавши замашний кулак під неголену щоку, циганкуватий дядько голосно захропів — і його тузнули під бік: «Ну, ти, храповик із тріснутого колінвала», ще на сусідній лаві реготали із карапуза років трьох-чотирьох, допитуючись, де він живе: у баби в селі, чи в місті, куди водять в садок і де батьки десятиліттям .уже ждуть квартиру. Карапуз сановно надувся, поміркував поважно і відказав: «У поїзді».

— І знов мні коле, знов мні пече, — хилитався вагон і хилиталась стара, як давнє скрипуче дерево. — І я винувата, що звіра у світ пустила.

На мить стара приплющила зморщені і зів’ялі повіки, очі пекли їй, мов хто сипонув гарячого приску, — чи то від безсонних, болісно трудних, бездонних, безмежних ночей, чи від піску, що надуло на картоплищі.

— Сусіди казали: не їдь, не ганьбися… Йому й землі на той світ зашкода. А я б йому стілько вділила, стілько, щоб хоч на тій землі себе оправдав.

І вона розводила руками, натомленими і важкими, з твердими, немов залізо, мозолями, із порепаними і скоцюрбленими пальцями, із покоробленими нігтями, під які уїлась навічно земля; стара розводила і показувала руками, скільки б то вона йому уділила.

— Чи дадуть ще побачити… От щоб дали костюма поміряти.. Тутово, на плечі, мусить мулятиме, тутово, де родимка, я ту родимку змалечку пам’ятаю, змалечку, ще як мила тебе у балійці.

Жебоніла отак стара всю дорогу, журила своє, клала слово важке до слова, важке, незграбне й сире, як цегла-сирівка, і навіть коли розвиднілось та поїзд пристав до вокзалу, то ще й на пероні хапала сусідок своїх за поли, у вічі благально заглядувала.

— А як, дітки, думаєте, вдень чи вночі йото стрілятимуть?

Дівки шарпалися і стидливо втікали боржій від старої, а вона довго стояла під мжичкою, сірою і нудною, жовтою, як довгі роки, у які з далеких країв виглядала сина; вона дивилась їм у слід, мов ті ще мали вернутись, мовити слово до неї і дати раду-пораду. Мжичка сіялася, падала на обличчя, і вона не чула цього, не відверталася і не втиралась, мжичка падала на старий піджак, непомітно збиралась, і вода великими та важкими краплямм збігала з потертого і вигорілого плюшу.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: