— Ма, а де тато досі?
Жінка мила дійницю, їй ще треба було попорати теля, що вродилося таке смішне: усе чорне, як вуглина, а ніжки до колін білі, мов взулося в чобітки, і вона відказала, аби відчепитися:
— Заладила: тато і тато. Твій тато знайшов собі досі іншу маму, де ж би так барився…
Оленку те насторожило, і вона, щось своє поміркувавши, почала смикати маму за спідницю:
— А як знайшов?
— Отак і знайшов. Ожениться на іншій.
— А весілля буде? — зблиснули вогники в очах малої.
— Мабуть, буде,.. — невпевнено знизала плечима мати.
— Ура-а! — гукнула Олена і застрибала навколо матері. — Підемо на весілля! Мам, і ти підеш? Ой, ходи, я скажу таткові, він і тебе покличе.
До села від зваленої ялини, де Петро знайшов лігво, було, мабуть, кілометрів із шість, і він, поправивши листя під виворотом, налаштувався в дорогу. Вовченят лісник узяв під полу куфайки, вони ще трохи пововтузились там і затихли, покірні долі, зігріті теплом людського тіла, що хоч і не було таким знайомим, як схудлі в останній час, запалі материні боки, які пахли вітрами і молоком, але все ж то було тепло, вовченята вчували його крізь коротку ще, сіру, лискучу шерсть і довірливо тулилися до людини.
Петро йшов негустим, незвично просторим напровесні осичняком, що неквапно збігав у долину, крізь оголене гілля спадала і розтікалась незаймана синь весняного неба, чистого, як посмішка дитини, котра щойно пробудилась із безпечального сну. Ліс був цієї пори невдивовижу чутливий, такий чутливий, як щойно побілена хата, ще не заселена звичними речами, — навіть тріснута під ногою гілка відгукувалася лунко удалині, і йому було добре чи то від цієї сині, від світлолісся, чи від нехитрої удачі з вовченятами, а, може, просто від гострого запаху сирих осикових бруньок, в яких причаїлися стиснуті до неможливого крихітні липкі листочки, нестримні у прагненні до життя, що тільки чекали своєї пори, щоб за одну теплу, по-справжньому теплу весняну ніч, торжествуюче випурхнути в світ.
Петро йшов неквапно, звично ступаючи м’яко і майже нечутно, і думав, як мало ці дві крихітні грудки життя, безпомічні і змерзлі, двоє звичайних цуценят (бо місяців до чотирьох не кожний відрізнить вовка від собаки) схожі на грізного дорослого звіра, з дужими, налитими невідпорною силою лапами і залізними щелепами, що може осилити навіть чотирьохцентнерного лося. А ще він думав, де ж йому діти цей несподіваний набуток: жінку радикуліт мордує вже другу, весну, вона й так ледве з дітьми вправляється, та ще корова з телям, та порося, а сам він у хаті гість не частий, домашнім постояльцем дражнять… Хай би перелітувати, думав він, за рікою на лісовому кордоні в Гриця — як не як, приятелі давні, та ще й куми, у сільраді Гриць за почесного батька в Оленки записаний. Хай і він постраждає за громаду, діло спільне, під одним лісгоспзагом ходять.
А наступного дня запріг свого Орлика, сивого в крупних яблуках жеребця, і вибоїстою весняною дорогою, весело розбризкуючи голубі від бездонного неба калюжі, подався на кордон.
Гриць довго роздивлявся вовченят, скоса і недовірливо мружачись, мов прицінявся до них, як на ринку, коли за товар запросили не в міру, полоскотав їх за вухами, а врешті мирно згодився:
— Хай живуть, не переїдять… У мене й клітки підходящі є. З-під нутрій, чорта з два навіть старому звіру під силу.
Він любив возитися з усякою твариною і звіриною, годував бичків — вони бродили довколишнім лісом на кордоні і влітку, і взимку, вителенькуючи повішеними на шиї дзвониками; в загорожі у нього другий рік вистрибувала косуля, а білка не знайшла собі кращого місця, як влаштуватися під причілком. Підживившись та настрибавшись з дерева на дерево, невдоволено попирхувала вона звідти, коли до хати господаря підходили незнайомі люди.
— Отож не тушуйся, а сідай повечеряємо. Як не як, хазяйства прибуло.
За клопотами, що обсідають людину, наче гедзі в косовицю, збігав час. Весною Петро як запрігся, то перевів дух аж тоді, коли розв’язав руки з лісопосадками, згодом на курси запроторили, і випадок з вовченятами призабувся. За літо разів зо два зустрічався з Григорієм, питався про лісових бранців, та й годі. А як повернувся з курсів, захворіла меншенька. Звечора ще торохтіла, вистрибували по хаті — він привіз їй смішний гостинець, справжнісіньку тобі залізницю, і мала катала на ній усі свої ляльки. Плюшевий ведмедик з одним вухом — друге відкусила, як була ще меншою — при цьому ділі служив кондуктором| а заєць, як і водиться, все намагався проїхати «зайцем».
Вранці в дівчини здобрадива перекосило ротика і перестало заплющуватися око, мов вона перекривляла і когось та так і застигла з жаскою гримасою. Петро глянув —- і як,хто жару в душу сипнув. Він зібрався уже в лікарню і пішов запрягати Орлика, що за місяць теж скучив за господарем, і тихенько підгігікував у хліві, ледь зачувши господарів голос, але тут несподівано почала опинатися жінка.
— Зачекай лишень, мо’, і без лікарів обійдеться.
Петро глянув на дружину, що витирала руки об фартушок, знічено опустивши очі, наче збиралася признатися в якихось скритних, гріховних ділах.
— Нам би знаючу людину,..— вела далі жінка. — Я тобі досі не казала нічого, бо на смішки братимеш. Хтось давно нам пакості робить, всяке стерво і кості у двір підкидає. Бамбор якийсь…
— Наче б то ми з тобою одну школу кінчали, — обережно поспитав, глипнувши на жінку, Петро. — Відколи це ти в дурниці повірила?
Увечері Петро сидів край Оленчиного ліжка і стиха, мов таємницю, розказував, як сьогодні на лісосіці, поки він обміряв зрізані дерева, у його сумці робила ревізію білка. Руда злодійка тихцем забрала сало, і він ще довго зачудовано крутив сумку в руках, шукаючи і не знаходячи дірки, аж поки високо над головою не почув її цокотіння: виглядаючи з-за смолистого стовбура,'вона аж трясласяг під сміху на гілці.
— Добрий вечір! — через поріг, переставивши спочатку одну ногу, товсту, як тумба, потім другу, повільно перелазив недалекий сусід, старий Пшотка.
— Добрий,.. — неохоче відказав Петро, холодно ковнумши поглядом по огрядній, тлустій, як в опасистої жінки, постаті гостя. Обвислі товсті щоки його без переводу спадали салистою шиєю і підборіддям, якось, здавилося Петру, гидливо розтікалися рідким тістом, і він аж розсердився на себе: ну чого бридитися старою людиною, та й ще за те, в чому вона сама не винна. Дід Пшотка знаний був колись на кутку своїм знахарським ремеслом, непомітно призабутим, хіба тільки лишалися ще згадки в сільських побрехеньках і небилицях.
Жінка стала розводитися перед гостем про напасті, які чинить невідома ворожба, і Петро, аби при чужих людях не знімати рейваху (не виженеш же старого чоловіка з хати), вийшов відразу у другу кімнату. Він чув тепер тільки бурмотіння діда та ще як дзеленчала ложка у склянці – щось нею колотили. Петро намагався не слухати, та його несамохіть забирала цікавість, що ж нашолотає старий пройда. «Помагаєш ти, вода явлена, очищаєш, ти, вода живлюща, і луки, і береги, і середину… Очищаєш ти, вода явлена, народженого від прозору: надуманого, погаданого, встрічного, водяного, вітряного, парубоцького, дівоцького. Подіте, уроки, на сороки, на луки, на очерета, на болота, на моря…».
— За день-два як рукою зніме, — сказав наприкінці старий, коли жінка зашелестіла газетами, лаштуючи йому гостинця.
— Зняло, — сказав уранці Петро, глянувши на малу з перекошеним так само личком, тоді на жінку, і відвернувся. — Три кілограми сала зняло і півлітру…
Жінка спочатку ображено гикнула, а тоді заголосила, що йому, іроду нещасному, шкода заради дитини шматок смердючого, прогірклого сала, і що ж не вона ті кості собі під поріг носила. Петро, не слухаючи молитви, вдягнув дитину і повіз у район. За тижнів три малу виписали здоровою. А щоб відбити у жінки віру у шептання, на ніч кілька разів на подвір’ї поставив петлі. Приблудних собак, що приносили кості, він, правда, не впіймав, але одного разу, видно, в петлю якась попадалася: біля розірваного дроту лишився жмуток сірої, грубої, як у вівчарки чи вовка, шерсті. «Вовк не вовк, — похитав головою, роздивляючись, — а від якогось нехлюя порядний цуцик драпонув».