Покруч – Іван Корсак

Люди юрмилися на пероні, штовхалися, сміялися, журилися, виглядали і проводжали, несли величезні валізи, і мордатий чоловік з двома череватими сумками штовхонув стару, що стояла якраз між зустрічних людських потоків.

— Що рота розкрила? Сільпо нещасне…

Вона стояла у сутолоці серед гомону і вигуків, серед крику носильників і різноголосся транзисторів, тут розмашисто обнімались, припадаючи до рідних грудей з далеких доріг і довгих розлук, тут вибухали червоно осінні букети, тут щастя чуже всміхалося яскраво й раптово, мов спалахи фотобліців.

Вона стояла серед цього велелюддя, їй вже нікуди більше їхати, нікого проводжати і виглядати, і не треба вже від життя нічого — роки за спиною шуміли осіннім старим і похмурив бором; в неї, змученої літами, в якої кожна кістка боліла з роботи й життя, не було ні надій, ні жадань, крім одного-єдиного, може, останнього вже жадання.

— От коб його віддали мені поховати… Я уночі б на могилу ходила.

На перон, розсікаючи мжичку, прибували один за одним натомлені поїзди, вітально кричали і перегукувалися.Кричали досвітком невиспані поїзди.

БАМБОР

Він обережно взяв у руки два сірих, м’яких, і пухнастих клубки, що тривожно вовтузилися і безпорадно тикалися сліпими ще мордочками в долоні, в його заношену, заяложену свіжою живицею куфайку; вовченята, мабуть, були голодні, первісний, всесильний інстинкт не давав їм спокою з перших хвилин появи на білий світ, такий незрозумілий ще і неуявний, змушував уже дбати про харч, вічний клопіт, що гнатиме їх тепер крізь усі перипетії вовчої долі, і звірята тоненько скавуліли, марне шукаючи теплого материного живота. «Ото пощастило», — втішався подумки лісник, приємно мружачись: неспокійні клубки лоскотали долоні. Йому вже давно загадував лісничий впіймати двійко вовченят на зимову виставку в лісгоспзаг, та все якось не випадало. Лісник хотів спочатку забрати ще й третє вовченя з лігва, що його дбайливо налаштувала вовчиця під виворотом старої, покладеною осінньою бурею ялини, але воно встигло заповзти за бороду покрученого, густого коріння, і лісник довго штурхав та загрібав гіллякою, аж поки не набридло.

— Живи, якщо ти таке… незаплановане, — буркнув урешті.

Лісником Петро працював здавна, відколи скинув армійську гімнастерку, і, звісно, міг би вочевидь дістатися до втікача, але він нишком трохи хитрив перед собою і сам же ховався від своєї хитрості, спокійно, без жалю дивлячись, як заповзає за підірване коріння сотенна премія за вовчу душу. Він би не полінувався вигребти його з торішнього прілого листя, яке пахло горобиною настойкою, ліками і забутою уже осінню, просто йому не загадували третього, а зайвого з лісу людина не повинна брати нічого. До браконьєрів Петро був лихим, не одному потрощив рушницю об стовбур, навіть жінка застерігала, що колись таки знайдуть його уже холодного під виворотом. Він не вважав себе великим законником, просто бридився плем’ям цим зависним, шкідливим: не встрелить зайця, то лишнє пальне по сойці чи дятлові, хоч вони йому потрібні, як тому самому ж дятлові окуляри.

У гурті Петро не вівся відлюдником, але все ж вважався мовчазним, однослівним: так або ні, чого без діла язиком молоти. Єдину, чию терпів він балачку, то дитячу, бо для дитини вона така ж природна, як щебет для птаха.

Розказувала жінка, вчора менша, Оленка, крутилася – крутилася по хаті, чекала – чекала тата з його лісовими гостинцями — він завжди то горіхів приносив, то жменю суниць, пізньої осені — журавлини, великої, як вишня, злегка підмерзлої і від цього солодкувато терпкої — а врешті, почала допитуватися:

— Ма, а де тато досі?

Жінка мила дійницю, їй ще треба було попорати теля, що вродилося таке смішне: усе чорне, як вуглина, а ніжки до колін білі, мов взулося в чобітки, і вона відказала, аби відчепитися:

— Заладила: тато і тато. Твій тато знайшов собі досі іншу маму, де ж би так барився…

Оленку те насторожило, і вона, щось своє поміркувавши, почала смикати маму за спідницю:

— А як знайшов?

— Отак і знайшов. Ожениться на іншій.

— А весілля буде? — зблиснули вогники в очах малої.

— Мабуть, буде,.. — невпевнено знизала плечима мати.

— Ура-а! — гукнула Олена і застрибала навколо матері. — Підемо на весілля! Мам, і ти підеш? Ой, ходи, я скажу таткові, він і тебе покличе.

До села від зваленої ялини, де Петро знайшов лігво, було, мабуть, кілометрів із шість, і він, поправивши листя під виворотом, налаштувався в дорогу. Вовченят лісник узяв під полу куфайки, вони ще трохи пововтузились там і затихли, покірні долі, зігріті теплом людського тіла, що хоч і не було таким знайомим, як схудлі в останній час, запалі материні боки, які пахли вітрами і молоком, але все ж то було тепло, вовченята вчували його крізь коротку ще, сіру, лискучу шерсть і довірливо тулилися до людини.

Петро йшов негустим, незвично просторим напровесні осичняком, що неквапно збігав у долину, крізь оголене гілля спадала і розтікалась незаймана синь весняного неба, чистого, як посмішка дитини, котра щойно пробудилась із безпечального сну. Ліс був цієї пори невдивовижу чутливий, такий чутливий, як щойно побілена хата, ще не заселена звичними речами, — навіть тріснута під ногою гілка відгукувалася лунко удалині, і йому було добре чи то від цієї сині, від світлолісся, чи від нехитрої удачі з вовченятами, а, може, просто від гострого запаху сирих осикових бруньок, в яких причаїлися стиснуті до неможливого крихітні липкі листочки, нестримні у прагненні до життя, що тільки чекали своєї пори, щоб за одну теплу, по-справжньому теплу весняну ніч, торжествуюче випурхнути в світ.

Петро йшов неквапно, звично ступаючи м’яко і майже нечутно, і думав, як мало ці дві крихітні грудки життя, безпомічні і змерзлі, двоє звичайних цуценят (бо місяців до чотирьох не кожний відрізнить вовка від собаки) схожі на грізного дорослого звіра, з дужими, налитими невідпорною силою лапами і залізними щелепами, що може осилити навіть чотирьохцентнерного лося. А ще він думав, де ж йому діти цей несподіваний набуток: жінку радикуліт мордує вже другу, весну, вона й так ледве з дітьми вправляється, та ще корова з телям, та порося, а сам він у хаті гість не частий, домашнім постояльцем дражнять… Хай би перелітувати, думав він, за рікою на лісовому кордоні в Гриця — як не як, приятелі давні, та ще й куми, у сільраді Гриць за почесного батька в Оленки записаний. Хай і він постраждає за громаду, діло спільне, під одним лісгоспзагом ходять.

А наступного дня запріг свого Орлика, сивого в крупних яблуках жеребця, і вибоїстою весняною дорогою, весело розбризкуючи голубі від бездонного неба калюжі, подався на кордон.

Гриць довго роздивлявся вовченят, скоса і недовірливо мружачись, мов прицінявся до них, як на ринку, коли за товар запросили не в міру, полоскотав їх за вухами, а врешті мирно згодився:

— Хай живуть, не переїдять… У мене й клітки підходящі є. З-під нутрій, чорта з два навіть старому звіру під силу.

Він любив возитися з усякою твариною і звіриною, годував бичків — вони бродили довколишнім лісом на кордоні і влітку, і взимку, вителенькуючи повішеними на шиї дзвониками; в загорожі у нього другий рік вистрибувала косуля, а білка не знайшла собі кращого місця, як влаштуватися під причілком. Підживившись та настрибавшись з дерева на дерево, невдоволено попирхувала вона звідти, коли до хати господаря підходили незнайомі люди.

— Отож не тушуйся, а сідай повечеряємо. Як не як, хазяйства прибуло.

За клопотами, що обсідають людину, наче гедзі в косовицю, збігав час. Весною Петро як запрігся, то перевів дух аж тоді, коли розв’язав руки з лісопосадками, згодом на курси запроторили, і випадок з вовченятами призабувся. За літо разів зо два зустрічався з Григорієм, питався про лісових бранців, та й годі. А як повернувся з курсів, захворіла меншенька. Звечора ще торохтіла, вистрибували по хаті — він привіз їй смішний гостинець, справжнісіньку тобі залізницю, і мала катала на ній усі свої ляльки. Плюшевий ведмедик з одним вухом — друге відкусила, як була ще меншою — при цьому ділі служив кондуктором| а заєць, як і водиться, все намагався проїхати «зайцем».

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: