Він показав той жмут шерсті жінці, і вона, присоромлена, про бамборів більше не заїкалася, а він, як справжній переможець, великодушно не став нагадувати їй про це.
Але що в окрузі вовки таки водяться — раніше траплялися лише прохідні, що йшли їх краями, очевидно, з Біловезької Пущі, — він незабаром знову упевнився. Вже поночі, вертаючись якось із розсадника, Петро помітив, як з лівого боку поміж кущами ліщинника зблиснув зеленкуватий вогник. «Світлячок», — спочатку промайнула байдужа думка. Лісом він не боявся ходити в будь-яку пору, тим більше такої теплої літньої ночі. З видолин наповзала нічна бадьориста прохолода, легшим ставало наморене за день тіло, легше, наче молодіючи, ступали убитою стежиною ноги. Незабаром з кущів знову блиснула пара зелених вогників, вони загорілися і згасли, мов привіталися: у попутники йому набивався якийсь звір. Лис— лякливий, не тої вдачі, щоб затівати гру з людиною, і думка про вовка неприємно кольнула в спину холодними, як крига, голками. Петро, як часто, був без рушниці — зайвий тільки вантаж у його тривалих мандрівках лісом, а з браконьєром, навіть злісним, Петро звик мати діло без зброї. Пара зелених вогників то з’являлася, то зникала, немов дражнилася, і він полегшено перевів подих, лише коли вийшов з лісу на поле, що запаморочливо пахло квітучим люпином.
А вранці до нього зайшов сусід, вайлуватий і неповороткий Ваврищуків Степан, що пас у колгоспі череду.
Чоловік він добродушний і до нього прихильно ставилися на кутку всі, окрім тих, чиї городи край вигону — вони вічно були підпасені.
— Плати мені за бичка, — замість вітання сказак Степан ще з порога таким тоном, мов вони давно уже про все домовились і тепер залишилося тільки порахувати гроші.
— Якого в дідька бичка? — від здивування в Петра аж заворушилися вуха.
— Та от, розумієш, минулої ночі твої вовки мого бичка роздерли. А мене бригадир матюками зранку обклав, та ще й вирахує в кінці місяця.
— Правильно зробить. Хочеш спати на роботі і платню брати, — засміявся Петро. «Таки справді не казна-що привиділося вчора у лісі», — подумалося йому.
— Ні, ту з тебе треба вирахувати, — сердився сусід. — Бички — по моїй лінії, вовки — по твоїй. Тобі і відпустку більшу дають, що лісовим повітрям дихаєш…
Погомонівши і поспівчувавши невезучому сусідові, Петро запряг коня і поїхав на ділянку. Орлик, вгинаючи голову мов тішився своєю молодістю і силою, тягнув прудко, і тільки пісок сичав за колесами. «Раз уже до того дійшло,—думав Петро,—доведеться зібрати мисливців і відстрелити сіроманця».
Наступного досвітка, виганяючи щойно подоєних, ще млявих з ночі корівк, жінки уже обмінювалися свіжою новиною: у Ваврищука знову пропав бичок. Щоправда, цього разу із скаргою Степан не приходив. Як воно усе трапилося, Петро почув від дівчат, які пололи на розсаднику.
Після випадку з вовком Степан пішов на ніч наглядати за бичками з своєю старою, тріснутою на прикладі і перев’язаною мідним дротом, рушницею. Звечора він сторожко вдивлявся в синювату темінь, боячись прогавити злого напасника, але його підвищена бойова готовність була марною: з пасовиська чулося лише мирне ремигання тварин, та зрідка тихо позвякували ланцюги, якими припинали бичків. Зорі поховалися, було тепло і сиро, сінокоси, що починалися відразу за пасовиськом, так пахли прив’яленими травами, що аж лоскотало в носі. «Припарює, мабугь, на дощ», — подумав Степан, зручніше змощуючись під копичкою ситняку, вкошеного кимось край вигону У видолинках почали зароджуватися тумани, і повільною білою повінню розливалися пасовищем. Степан потихеньку став покльовувати носом, під досвіток зовсім заснув, але він добре почув, як до нього хтось підкрадається «Вовк!» — промайнуло лихе, і він з широко розплющеними від жаху очима пальнув навмання, навіть не схопитись на ноги.
«Вовк», здивовано векнувши і забряжчавши ланцюгом, глухо гепнувся додолу, а коли згодом, прийшовши до тями, Степан зважився підійти ближче, то побачив свого ж чорно-рябого річняка, що так необачно зірвався з прив’язі.
Смішки і пересмішки з Ваврищука прожили ще. кілька днів, а там і затихли. І тільки вже на початку зими при першій понові, у Петра трапилася нагода згадати літні історії з вовком.
Звечора взявся морозець, тихий, але шпаркий, і калюжі під ногами дітлашні, що вертала із школи, задзвеніли тоненькими скалками першої криги, збуджуючи і звеселяючи давно очікуваною зимовою втіхою. Вночі на оголені гілки дерев, на неопалі упору жмутки шарудкого причерствілого листя, випав сніг, м’який і тендітний, мов зима своїм приходом не хотіла нікого розбудити і потривожити. Досвітком, ледь виглянувши з веранди, Петро аж прижмурився від несподіваного сяйва снігів, яких ше не встигли зачовгати люди, розписати ієрогліфами своїх лапок птахи та поцяткувати чорні пластівці сажі від густого диму з високих димарів. Петро вийшов укинути понаручного сіна Орликові й корові. Він ішов по свіжому снігу обережно, скрадаючись, шукаючи і не зразу знаходячи, де б поставити ногу на цій незайманій білині, і вже на півдорозі до хліва несподівано помітив незвичні у селі сліди: чотири вм'ятини від подушок пальців, сліди схожі і не схожі на собачі, крупніші і більш видовжені, очевидно звіра з куди пружнішою силою. «Вовчі» — похолонув він і мимоволі кинув оком на хлів. Але лапаті сліди вели до хліва, а завертали до хати. Петро, бокуючи, пішом понад слідом, силкуючись здогадатись, що ж привело нічного гостя на його обійстя — у село вовки не заходили уже кілька десятиліть. Сліди, чіткі і виразні, мов відпечатані навмисне якоюсь химерною печаткою на свіжому пухнастому снігові, завертали за ріг будинку, біля комірчини звір постояв, потупцювався і риссю, бо задні ноги точно показали слід у слід переднім, подався через сад і картоплище до лісу. Петро уважно роззирнувся і тільки тоді помітив під комірчиною щось червонувате — на закривавленому снігу лежав шмат козячої лапи.
Петро, спантеличено зсунувши, шапку на лоба, довго стояв над несподіваною знахідкою, прикидав і сяк, і так, аж поки прийшла в голову проста і ясна відгадка: знайшовши весною вовченят, він приніс їх не в хату, аби не дражнити дітлашню, — мало яка пошесть може йти серед дикого звіра, — а сховав у комірчину. Вовчиця, мабуть, вивела його слідом і весь цей час, гнана тугою непереборного материнського інстинкту, приносила вовченятам якусь поживу, лякаючи Петрову жінку витівками ворожбитів.
Наступного дня Петра викликали в лісгоспзаг. День видався нікудишній: за лісовивезенння заробив прочухана – сльозлива цьогорічна осінь влаштувала репетицію потопу, і техніка рвала собі кишки кільканадцять разів на добу, на додачу запізнився на останній автобус і тепер від зупинки мусив лісом пішакувати до села. Вій ішов обсадженою ялинами греблею, сердито повискував під підошвами мерзлий сніг, і думав, що хрін із ним, з тим начальством, хай собі воно лає, а ялини то он ростуть — він посадив їх ще за першого року свого лісникування. «Життя,— думав він,—місяці і дні треба вкладати в якесь путнє діло, щоб воно росло і втішало людську душу, як ці ялини, що он шугонули в морозяне, дзвінке, аж страшно, щоб не покололось, високе нічне небо». Десь він читав, що в молодості ми дуже багаті життям і охоче всім роздаємо у борг свої скарби, але коли під старість йдемо збирати борги— ніхто не віддає. «А лісові позичати можна, — всміхнувся до себе, — за ним не пропадає».
Зелені вогники засвітились справа в гущавині вичікуюче спокійно, мов їм і потрібно було засвітитися при появі першого перехожого. «Цього тільки сьогодні бракувало», — невдоволено подумав Петро. Він вирішив не подавати знаку, а якось відбити в звіра охоту дражнитися. Він і далі ішов навмисно впевнено, твердо наступаючи на п’яти, і сніг під каблуками повискував ще жалібніше.
Вогники ще довго пливли гущавиною обабіч ялинової алеї, світились цікавістю і настороженістю, спалахували і згасали, аж поки не зникли в якийсь момент самі по собі. «Мабуть, узяв таки змором». — подумав Петро. Вовки рідко зважаться першими напасти на людину, він їх звичай вивчив давно, ще як служив на Півночі. Не раз у своїх тривалих мандрах йому спадало на думку, що вовки могли бути давніми нашими супутниками, ше древніх людей: ідучи вовчими слідами, людина сподівалася швидше підшукати здобич, яку сама не в силі виявити, почути чи побачити — вовк же уловлює запах навіть за півтора кілометра. З тваринної цікавості вовча зграя собі бралася вивчати повадки людей, довгими зимовими ночами кружляла в безпроглядній пітьмі навколо загадково-мерехтливого багаття людини, жадібно втягуючи вологими ніздрями щемливо лоскітливий, притягальний запах свіжого м’яса. Але вже, напевне, вовки запам’ятовували, шо на тому місці, де людина заполювала оленя, завжди знайдуться рештки туші, там чекає дармовий кривавий банкет, і зграя подовгу йшла витоптаними первісною людиною, щ малопомітними стежками.