Покруч – Іван Корсак

Звечора взявся морозець, тихий, але шпаркий, і калюжі під ногами дітлашні, що вертала із школи, задзвеніли тоненькими скалками першої криги, збуджуючи і звеселяючи давно очікуваною зимовою втіхою. Вночі на оголені гілки дерев, на неопалі упору жмутки шарудкого причерствілого листя, випав сніг, м’який і тендітний, мов зима своїм приходом не хотіла нікого розбудити і потривожити. Досвітком, ледь виглянувши з веранди, Петро аж прижмурився від несподіваного сяйва снігів, яких ше не встигли зачовгати люди, розписати ієрогліфами своїх лапок птахи та поцяткувати чорні пластівці сажі від густого диму з високих димарів. Петро вийшов укинути понаручного сіна Орликові й корові. Він ішов по свіжому снігу обережно, скрадаючись, шукаючи і не зразу знаходячи, де б поставити ногу на цій незайманій білині, і вже на півдорозі до хліва несподівано помітив незвичні у селі сліди: чотири вм'ятини від подушок пальців, сліди схожі і не схожі на собачі, крупніші і більш видовжені, очевидно звіра з куди пружнішою силою. «Вовчі» — похолонув він і мимоволі кинув оком на хлів. Але лапаті сліди вели до хліва, а завертали до хати. Петро, бокуючи, пішом понад слідом, силкуючись здогадатись, що ж привело нічного гостя на його обійстя — у село вовки не заходили уже кілька десятиліть. Сліди, чіткі і виразні, мов відпечатані навмисне якоюсь химерною печаткою на свіжому пухнастому снігові, завертали за ріг будинку, біля комірчини звір постояв, потупцювався і риссю, бо задні ноги точно показали слід у слід переднім, подався через сад і картоплище до лісу. Петро уважно роззирнувся і тільки тоді помітив під комірчиною щось червонувате — на закривавленому снігу лежав шмат козячої лапи.

Петро, спантеличено зсунувши, шапку на лоба, довго стояв над несподіваною знахідкою, прикидав і сяк, і так, аж поки прийшла в голову проста і ясна відгадка: знайшовши весною вовченят, він приніс їх не в хату, аби не дражнити дітлашню, — мало яка пошесть може йти серед дикого звіра, — а сховав у комірчину. Вовчиця, мабуть, вивела його слідом і весь цей час, гнана тугою непереборного материнського інстинкту, приносила вовченятам якусь поживу, лякаючи Петрову жінку витівками ворожбитів.

Наступного дня Петра викликали в лісгоспзаг. День видався нікудишній: за лісовивезенння заробив прочухана – сльозлива цьогорічна осінь влаштувала репетицію потопу, і техніка рвала собі кишки кільканадцять разів на добу, на додачу запізнився на останній автобус і тепер від зупинки мусив лісом пішакувати до села. Вій ішов обсадженою ялинами греблею, сердито повискував під підошвами мерзлий сніг, і думав, що хрін із ним, з тим начальством, хай собі воно лає, а ялини то он ростуть — він посадив їх ще за першого року свого лісникування. «Життя,— думав він,—місяці і дні треба вкладати в якесь путнє діло, щоб воно росло і втішало людську душу, як ці ялини, що он шугонули в морозяне, дзвінке, аж страшно, щоб не покололось, високе нічне небо». Десь він читав, що в молодості ми дуже багаті життям і охоче всім роздаємо у борг свої скарби, але коли під старість йдемо збирати борги— ніхто не віддає. «А лісові позичати можна, — всміхнувся до себе, — за ним не пропадає».

Зелені вогники засвітились справа в гущавині вичікуюче спокійно, мов їм і потрібно було засвітитися при появі першого перехожого. «Цього тільки сьогодні бракувало», — невдоволено подумав Петро. Він вирішив не подавати знаку, а якось відбити в звіра охоту дражнитися. Він і далі ішов навмисно впевнено, твердо наступаючи на п’яти, і сніг під каблуками повискував ще жалібніше.

Вогники ще довго пливли гущавиною обабіч ялинової алеї, світились цікавістю і настороженістю, спалахували і згасали, аж поки не зникли в якийсь момент самі по собі. «Мабуть, узяв таки змором». — подумав Петро. Вовки рідко зважаться першими напасти на людину, він їх звичай вивчив давно, ще як служив на Півночі. Не раз у своїх тривалих мандрах йому спадало на думку, що вовки могли бути давніми нашими супутниками, ше древніх людей: ідучи вовчими слідами, людина сподівалася швидше підшукати здобич, яку сама не в силі виявити, почути чи побачити — вовк же уловлює запах навіть за півтора кілометра. З тваринної цікавості вовча зграя собі бралася вивчати повадки людей, довгими зимовими ночами кружляла в безпроглядній пітьмі навколо загадково-мерехтливого багаття людини, жадібно втягуючи вологими ніздрями щемливо лоскітливий, притягальний запах свіжого м’яса. Але вже, напевне, вовки запам’ятовували, шо на тому місці, де людина заполювала оленя, завжди знайдуться рештки туші, там чекає дармовий кривавий банкет, і зграя подовгу йшла витоптаними первісною людиною, щ малопомітними стежками.

Петро ще раз роззирнувся по боках, у гущавину, яка від розлитого по засніжених верхів’ях ялин місячного сяйва здавалася ще густішою і ворожішою, і полегшено перевів дух. Але коли глянув уперед, вздовж вузького коридора ялинової алеї, то мимоволі приспинився: піднявши голову, наче внюхуючись у морозяне, іскристе від снігової потерухи повітря, вовк сидів попереду кроків за п’ятдесят, прямо серед машинної колії, що ледве виднілася на снігу. Колись Петру доводилося стрічатися із цим звіром різного настрою й наміру: злобним, з оскаленими зубами і загрозливо піднятим важким хвостом, з шерстю, настовбурченою на загривку; такий звір ладен був кинутися в першу-ліпшу хвилю, рвати і шматувати все міцними кігтями і зубами. Бачив і вовка, що огризався, з відтягнутими кутками хижого рота, з якого виривалося грудне ричання, доводилось бачити і звіра нажаханого, з притисненими вухами і хвостом, який злякано і принизливо задкував.

Звір, що сидів на дорозі, не скидався на жодного із цих, він дивився швидше запитально і вичікуюче, мов хотів і не міг щось сказати людині. Тікати, звісно, безглуздо, ніч цієї пори на дереві не пересидиш, і Петро намірився йти просто дорогою, бо впевненості і погляду людини звір не витримає і збочить. Але враз з-під ялин виплигнув на дорогу ще один вовк, трохи менший, очевидячки, з молодого виводка, проте вже зміцнілий, плигнув знехотя, плавно вигинаючи спину, мовби не чуючи усієї своєї нагуляної на привіллі зрілої сили.

«Ба, — звів брови Петро, і здогад нагнав йому холоду в спину, — а чи не цього лісового пірата вигрібав він весною з прілого листя, з-під вивороту, і таки не вигріб на свою голову?»

Він обережно звернув з алеї у гущавину і став продиратися лісовим підростком, не випускаючи з виду обох, непрошених попутників і надивляючись, щоб на всяк випадок мати поблизу товсте дерево. Вовчиця, ображено, крутнувши головою і м’яко ступаючи пухким снігом, рушила слідом, а за нею слухняно встав і молодий вовк. Підібравши сукувату замашну гілляку, Петро ішов , глибоко провалюючись у сніг на невидимих ямах, крізь поросль молодої густої крушини, що рвала на ньому одяг і боляче дряпала обличчя. А коли вибрався на вузьку стежку, що вилася поміж корчами, обидва вовки вже спокійно сиділи попереду.

Петро знову пірнув у гущавину і, важко дихаючи та пересмикуючи плечима під мокрою від поту сорочкою, почалапав снігами. Цього разу вовчиця не одразу рушила за ним, довго і докірливо дивилася вслід своїми жовтими, широко розставленими, злегка розкосими очима, а тоді, припавши до землі, завила.

Звіриний голос, несподівано тонкий для старої широкогрудої вовчиці, знімався над синіми від місячного сяйва снігами, над мовчазним нічним лісом, жахаючи принишклого десь під кущем зайця чи і без того полохливу косулю; цей голос не нагадував чуте колись на Півночі виття, коли зграя оповіщала далеких і близьких сусідів про зайняту нею територію, ані ситу пісню вдоволеного звіра над рештками розтерзаного лося серед скривавлених снігів, навіть моторошне виття собак, що зачують у селі мерця; якась древня, щемка материнська туга і розлука звучали в цьому витті, що стискали груди і холодили серце. Молодий вовк, за якусь хвилю, мов тактовно виждав момент, і собі зняв у небо продовгувату морду і, несміливо пробуючись у силі, став підвивати. Неясний здогад ворухнувся в Петра. «Чорт з вами, не мучте мене і себе, — зі злістю подумав він, мало не перечепившись через гілляку, що ледве виднілася із глибокого снігу, — віддам я двох ваших, тільки відчепіться, дайте спокій душі». І хоч як не хотілося — до сільських полів уже рукою подати — він круто завернув праворуч, до лісового кордону.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: