Покруч – Іван Корсак

Вовки ще два рази перебігали йому дорогу, він знову обходив їх корчаками, і години за дві, весь мокрий і знесилений, постукав у вікно Грицькової лісничівки.

— Ти звідки звалився? — постав на порозі в нижній білизні Григорій і сонно почухав волохаті груди.

— Вовки, брате, пригнали, — засапано проказав Петро, знімаючи шапку із мокрої від поту, змиленої голови.

— Мабуть, з того виводка, що весною приніс тобі двох. Я навмисне сюди завернув, аби відчепилися, може, знайдуть своїх.

— Не пішов би ти, куме, в монахи, — визвірився Григорій, з якого ураз зійшов сон. — Тепер вони мені віддячать за тебе, я ж бичків і взимку випускаю. Та заходь вже, — буркнув із серцем, майже за рукав тягнучи через поріг зніченого таким гостинним прийомом Петра. —Якщо відправити зараз тебе додому, то вдосвіта хіба підметки знайдуться.

За пізньою вечерею при гасовій лампі, вони, балакаючи упівголоса, щоб не розбудити жінку з дітьми у сусідній кімнаті, згадали різні бувальці за довгі роки лісникування, і господар все не міг заспокоїтися.

— Ох, і поміг, — крутив головою Григорій. — А я дурень, узяв тих вовченят, он вже вишелестіли які —тільки худоба мичить, як підійде до кліток. Таж поруйнуй буслове гніздо, і він тобі принесе головешку на хату чи хлів, а то хижак, закони в нього не пташині.

Врешті, за вечерею умовились у найближчу неділю зібрати єгерів та мисливців і обкласти сіроманців.

Напередодні полювання Петро заскочив на кордон. Григорій зустрів уже приязніше. Обоє добряче пообідали, не забувши пом’янути авансом вовчі душі. Вовчиця досі не завдавала лиха бичкам на кордоні, хоча ранками біля кліток з лісовими бранцями було густо втоптано вовчими слідами, а одного разу знайшли тут розтерзаного зайця під самою кліткою. Навчений, Петро не став уже чекати сутінок, а рушив додому ще завидна.

Уткнувшись у комір кожуха, Петро дрімав у полупушку на м’якому сінові, яке пахло червневими луками і літнім сонцем. Повискували полоззя, за саньми шурхотів сухий сніг, розлітаючись віялом, коли сани заточувалися, і його хилило в сон. На перехресті, вже дрімаючи, він пустив коня не в об’їзд через міст, а навпростець як їздив щозими, коли замерзала ріка.

У легкі хвилі сну він поринув раптово, зігрітий кожухом й теплом, що розливалося по тілу від випитого; він не знав, скільки проспав, заколихуваний м’яким шелестом снігу під полізками, тільки прокинувся так само раптово –

сани шарпнуло, і він мало не вивалився в рівчак. Петро неохоче розплющив очі: ліс закінчувався, і сани вилітали на вигін до ріки. Орлик ішов ускач, шалено відкидаючи копитами сніг, здавалося, якась дика і зла сила вселилася в коня і тепер безоглядно несла його якнайшвидше з лісу. Віжки, коли він спав, зсунулися з саней і обірвалися, біля вудил теліпались тільки куці обривки. Петро оглянувся.

Величезними стрибками, наздоганяючи сани, вже зовсім близько, за ним гнали два вовки. «Ті самі», — подумав він і мимоволі зашарудів сіном, шукаючи і не знаходячи на дні полупушка рушницю, а коли згадав, що поставив її у хаті Григорія, у кутку біля рогачів і забув забрати, враз протверезів.

Першою йшла вовчиця, її прудкий гін і лихий блиск очей не лишали сумніву щодо наміру звіра, трохи збоку, легко, мов граючись, витягнувши довгий хвіст за вітром, наздоганяв молодий вовк. Він то, може, відіб’ється, подумав Петро, ще раз роззираючись, аби не напали сперш на коня.

До річки лишалося з півсотні метрів. І тут він відчув, як спиною пробігли, лоскочучи, холодні краплини поту — посеред ріки, звиваючись, йшла неширока чорна смуга. «Труби, Грицю, в рукавицю, — злостиво подумав собі, – попрошкував, то й купайся тепер у проталині з учорашньої відлиги, бо не завернути одурілого з жаху коня і не вистрибнути ж безоружному в лапи двох хижаків». Петро нараз обм’як і байдуже почав скидати кожухи, чекаючи миті, коли затріщить лід і з усього маху кінь рухне з ним та саньми у чорну вируючу купель.

Нараз вовчиця стрімко взяла вліво і порівнялася майже з саньми. Орлик, косячи безумним, налитим кров’ю оком, мимоволі забирав правіше, вовчиця, низько стелячись, наддала іще, і знову мусив бокувати кінь; витягнувшись, сіра стальна стріла низько ішла над землею, із свистом, стрімким вихором закручуючи навколо себе сухий ніг, відсікаючи коня від чорної вирви. І лише коли Орлик помчав вздовж ріки і хвилин за десять лунко прогримів дерев'яним настилом моста, Петро оглянувся знову. На вовчиці, ні молодого вовка ніде не було, мов усе, що трапилося щойно, примарилося йому на хмільну голову. І він ладен був би повірити в це, якби не обірвані віжки, що розвівалися на вітрі і били коня по змилених боках.

А наступного ранку, ще до світання, його розбудили голоси на подвір’ї — збиралися мисливці на полювання. Накинувши поверх майки кожуха і вступивши на босу ногу у кирзаки, Петро почовгав до людей. Чоловік п’ять тупцювали під верандою і смалили цигарки, що вихоплювали при затяжці на якусь мить із передсвяткової темені їх бронзові від червоного тютюнового жару обличчя.

— А ми думали, що ти на зимову сплячку заліг, — ущипнув Ваврищуків Степан, який прителепав з своєю репаною і перев’язаною рушницею першим, тішачись помститися за літню кривду.

— Хлопці, того-во, — прокашлювався Петро, вітаючись з кожним за руку. — Полювання відкладається…

Нараз усі примовкли і тільки Льоня, завгар, невисокий, і жвавий, як білка, мисливець пропадущий, спересердя чвиркнув крізь зуби.

— Де Крим, де Рим, а де попова груша… Ти ж сам на сьогодні замовляв.

— Не слухайте його, хлопці! — зріс і собі, як на дріжджах, Степан. — Він ще не прочунявся від учорашньої гостини в кума.

«А дудки, — холод брався Петрові попід кожух, і він неприємно щулився, відчуваючи, як його тіло скипає пухирцями гусячої шкіри. — Аби тільки ви з двору, як гайну на кордон та випущу отих двох. Недобре, звісно, шо людей збаламутив, але хай пробачать».

Чоловіки, що не сподівалися від Петра подібного демаршу, обурені тим, як нагло вислизає така розкішна зимова втіха, разом узялися за господаря.

— Він щось крутить! Мабуть, начальство приїжджає, то ми йому заважатимемо…

— Чхав я на його начальство, сьогодні законний день полювання.

— А, може, йому вовків шкода стало? — засумнівавсь уголос Степан.

— Мені, начебто, двох бичків не шкода.

— Вгамуйся, Степане, — не витримав неправди Льонько. — Чого на сірого марне клепаєш: один бичок його, один — твій, давай по-чесному…

— Степанові гріх губу дути. Він полювання ще влітку почав.

— Добре, що хоч рушницю тоді бригадир відібрав, а то б усе стадо перебив. І цілити по таких мішенях добре.

— Чого б то не вцілити, бичок же прив’язаний.

— А що ти за мисливець такий знатний, — огризнувся Степан. — Подумаєш, забив на віку одного зайця і півтори качки.

Чоловіки ще трохи постояли, позубоскалили, висмалили по сигареті, не знаючи, що ж далі чинити, аж поки , Льонько не закинув рушницю на плече.

— Ходімо, хлопці, до мене снідати. Якщо ранок з неладу починається, то й полювання порядне не вдасться.

Похрумкуючи намерзлим снігом, чоловіки подалися з вору, а Петро ще довго стояв під верандою, кутаючись у кожух. Поки хлопці розпатякували, почало світати, над лісом удалині виткнувся окраєць сонця, і зблиснули сніги на вершинах сосен, зблиснули загадково і таємниче, як в новорічній казці, що десь там зароджувалася в Лункій гущавині. Який би мудрий не був, думав він, мружачись на іскристий урочистий ліс, а знаєш ти завжди, хоч трохи, але менше нього. І коли там не залишиться бодай крихти, загадки і зачудування, навряд чи й ми добріші станемо.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: