А наступного ранку, ще до світання, його розбудили голоси на подвір’ї — збиралися мисливці на полювання. Накинувши поверх майки кожуха і вступивши на босу ногу у кирзаки, Петро почовгав до людей. Чоловік п’ять тупцювали під верандою і смалили цигарки, що вихоплювали при затяжці на якусь мить із передсвяткової темені їх бронзові від червоного тютюнового жару обличчя.
— А ми думали, що ти на зимову сплячку заліг, — ущипнув Ваврищуків Степан, який прителепав з своєю репаною і перев’язаною рушницею першим, тішачись помститися за літню кривду.
— Хлопці, того-во, — прокашлювався Петро, вітаючись з кожним за руку. — Полювання відкладається…
Нараз усі примовкли і тільки Льоня, завгар, невисокий, і жвавий, як білка, мисливець пропадущий, спересердя чвиркнув крізь зуби.
— Де Крим, де Рим, а де попова груша… Ти ж сам на сьогодні замовляв.
— Не слухайте його, хлопці! — зріс і собі, як на дріжджах, Степан. — Він ще не прочунявся від учорашньої гостини в кума.
«А дудки, — холод брався Петрові попід кожух, і він неприємно щулився, відчуваючи, як його тіло скипає пухирцями гусячої шкіри. — Аби тільки ви з двору, як гайну на кордон та випущу отих двох. Недобре, звісно, шо людей збаламутив, але хай пробачать».
Чоловіки, що не сподівалися від Петра подібного демаршу, обурені тим, як нагло вислизає така розкішна зимова втіха, разом узялися за господаря.
— Він щось крутить! Мабуть, начальство приїжджає, то ми йому заважатимемо…
— Чхав я на його начальство, сьогодні законний день полювання.
— А, може, йому вовків шкода стало? — засумнівавсь уголос Степан.
— Мені, начебто, двох бичків не шкода.
— Вгамуйся, Степане, — не витримав неправди Льонько. — Чого на сірого марне клепаєш: один бичок його, один — твій, давай по-чесному…
— Степанові гріх губу дути. Він полювання ще влітку почав.
— Добре, що хоч рушницю тоді бригадир відібрав, а то б усе стадо перебив. І цілити по таких мішенях добре.
— Чого б то не вцілити, бичок же прив’язаний.
— А що ти за мисливець такий знатний, — огризнувся Степан. — Подумаєш, забив на віку одного зайця і півтори качки.
Чоловіки ще трохи постояли, позубоскалили, висмалили по сигареті, не знаючи, що ж далі чинити, аж поки , Льонько не закинув рушницю на плече.
— Ходімо, хлопці, до мене снідати. Якщо ранок з неладу починається, то й полювання порядне не вдасться.
Похрумкуючи намерзлим снігом, чоловіки подалися з вору, а Петро ще довго стояв під верандою, кутаючись у кожух. Поки хлопці розпатякували, почало світати, над лісом удалині виткнувся окраєць сонця, і зблиснули сніги на вершинах сосен, зблиснули загадково і таємниче, як в новорічній казці, що десь там зароджувалася в Лункій гущавині. Який би мудрий не був, думав він, мружачись на іскристий урочистий ліс, а знаєш ти завжди, хоч трохи, але менше нього. І коли там не залишиться бодай крихти, загадки і зачудування, навряд чи й ми добріші станемо.
Над лісом знімалося, фарбуючи в рожеве сніги, свіжовмите сонце.
МАМО, ВЕРНИСЯ
День, очевидячки, мав бути знову як вчора: з глибоким, відмитим, бездоганної сині небом, з чистими, як вперше випрані простирадла, морозами і передвесняними вітрами відбіленими хмарами, з відтанулими калюжами, біля яких галасливо стрибатимуть і навіжено чубитимуться вічні непосиди горобці, що питимуть залюбки синю воду, відчайдушно закидаючи розтріпані і розкошлані голови вгору, питимуть, смакуючи та тішачись крижаною, з дзвінкими кристалами льоду, аж густою вологою. Варвара вже подавно лежала з відкритими очима і дивилася на віконні шиби, що з чорних стали непомітно фіолетовим, а там і голубими від тихо і безболісно народжуваного досвітка.
День наставав нестримно, дужчало владарювання світла, лише крізь скло холодно та байдуже поблимувала, мінилася та переливалася остання, немов ненароком з ночі забута, припізніла одинока зоря — вона видавалася Варварі примерзлою до нахололої з ночі шибки.
Прокинулася Варвара давно, відчуваючи, що втома трохи зійшла за довгу зимову ніч, втомленою залишалася хіба тільки душа; маленька, спрацьована, вона лежала згорнувшись калачиком, у великому, немислимо тепер великому напівпорожньому ліжку, та гортала думки, як вже колись читану, не вельми цікаву книжку, і ті думки, видавалося, стиха шелестіли, мов пожовклі та вицвілі сторінки. Вона лежала, боячись ворухнутися, скрипнути ліжком і розбудити дітей, і тільки зважившись, нарешті, позернулась на другий бік та простягла руку, поклавши на порожню й холодну подушку поряд — була та подушка холодною вже півроку, відколи чоловік покинув її і подався до тої Васьки, Василини, що секретаркою у районі у начальника одного служила.
Варвару не допікав жаль за Павлом і не точила іржею ревність, бо не мала вельми за чим жаліти і чого ревнувати, відболіло, перекипіло давно і викіпило, та все ж у душі, коли не лукавити, десь на самому денці, таки залишивсь якийсь накип і гірка прикра сіль. Вона знала, що до Васьки їй не доставитись — ні статурою, непомітно й підступно гнутою вже роботою, рачкуванням щоденним з ганчіркою (Варвара прибиральницею була у конторі), Васька ж лебедем пропливала вулицею, вифарбувана, підмазана, як піч у великодну суботу, і парфуми пахтіли від неї, мов від магазину змішаних товарів у їх селі; Варвара свої зморщені руки із задирками біля нігтів тихцем ховала при людях, Васька й не думала, звісно, стидатися довгих і добре доглянутих пальців із нігтями, вкритими лаком, що вилискували, наче вишня, яка ледве налилася і почала вистигати.
Вони жили в одному селі, зовсім близькому до райцентру, жили на одній вулиці мало не сусідами, але видавалося, що живуть на різних континентах — обоє навіть не пам’ятали, коли уже зустрічалися, чуття, загадкове і непояснюване, завше підказувало їм одна одну; і коли одина ступала на вулицю, то інша напевне звертала в провулок, більше того, вони навіть не могли уявити, якби зустрілися на одній стежці і на одній дорозі, а ще гірше й гіркіше — зустрілись очима.
Вона лежала й дивилася на світліючу шибу у вікні, де так само мерехтіла і змигувала, наче тихо спокійно і рівно дихала одинока, примерзла до скла зоря; Варвара переймалася світанковим цим спокоєм і не спішила, бо контору помила ще звечора, а дітей встигає зібрати, і потроху душа її набиралася рівноваги, схожої на цю, досвіткову, між ніччю і днем; коли ж хтось затарабанів, нагло й настирно, у двері, вона аж скривилася від зрушеної рівноваги і неохоче, вступивши у капці, почалапала до дверей.
Вона відчинила двері, глипнула і остовпіла — на східцях, мов синій привид, бовваніла Василина. Якусь мить вони стояли обидві мовчки, приголомшені та здивовані, і між ними жовтою блискавкою промайнув і змигнув переляк; розділені не порогом, вони стояли розділені життям, як рікою, і ту ріку перейти непросто, бо бурлить, несеться й клекоче вона, збиває і валить з ніг, в тій шаленій стрімнині, крижаній, аж хапає правець, то чисті струмені йшли, десь народжені джерелами, а то каламуть, то неслися випущеною на волю стрілою, а то знову закручувалися у чорний засмоктливий вир.
— Павла нема, — першою озвалася Василина, хухнувши білою парою у синій досвітній морозець, сказала, ледве вимовивши цих два важких, як каміння, слова язиком, що з холоду мало слухався і аж рипів.
«П’яна вона хіба, — байдуже думала стямлена вже Варвара, — знайшла у кого питати».
— Тож нема, — відказала, і подоба кривої усмішки ображеною тінню ковзнула сухими губами. — Півроку уже в тебе.
— Павла нема, — вдруге сказала, заплітаючи так само язиком, Василина, і осклянілі очі її вперлися у Варвару, наче в стіну. — Пішов досвітком сіна коневі кинути, і кінь забив. На смерть.