Варвара довго стояла мовчки і порожніми, вихолонулими очима дивилася на Василину; вона не скрикнула, не заплакала, тільки гойднулися сині холодні тіні на її зморхлому вже лиці, і відсвіт від цих тіней падав на сивину, що несподівано засвітилася, мов у примарному світлі люмінісцентного вуличного ліхтаря. От яке те життя, подумалося Варварі, йдучи від дітей, небіжчик хвалився: «Отепер поживу, як уже заманеться», от яке те життя, думалося Варварі. І не було в неї ні втіхи, ні суму, ні запізнілої злоби відомщення, ні жалю, тільки накип отой, нараз спав із душі. Все минуще.
— Твій чоловік — то й хорони, — сказала, не дочекавшись відповіді, Василина, і очі її стали меншими і жалкими. — Я з ним тільки півроку була, нащо мені мрець у хаті.
Варвара не озиралася, вона не могла бачити, вона просто відчула — шкірою, спиною, усім тілом — що діти її обоє, прокинувшись, постали враз за плечима, непомітно й нечутно виросли вони, єдині крила її.
— А де ж… він? — Варвара не пересилила себе назвати його по імені, немислимо вимовити «чоловік», і вже зовсім не знала, чи можна було б тут говорити «твій» або «мій».
— У хліві ще… В гної. Я коня боюся.
— Мамо, — тихо сказала дочка і легенько стиснула пальці її — теплими своїми, щойно з постелі, стисла Варварині, вихолонулі за життя, вузлуваті й шорсткі, мов укриті старою корою.
— Тоді вдвох хоронімо, нащо мені така витрата, — раптом, немов злякавшись, швидко затарабаніла Василина, і гладке полив’яне обличчя її враз задобріло. — Він же з тобою вік прожив.
— Досі Варвара чогось страхалася звести на неї очі, тепер же цей ляк минув, вона кинула мимохіть байдужий погляд на Василину, кинула, як на щось неживе, ослінчика або етажерку, і рушила в хату вдягатись.
— Мамо, — заступив дорогу їй син. — Не ходіть. Не ходіть туди.
Дорослі вже в мене діти, думалося Варварі, і добрящі вони вдалися, гріх нарікати, але їм ще пожити, взяти в порадники ті літа, що шуміли уже за спиною у неї, як зелене листя на легкому літньому вітрі; їй, натомленій, літа додавали сили та певності. І син, мов відчувши невидимий порух прожитих років, що прохолодою війнули в обличчя, опустив голову і відступив.
Варвара накинула своє нове, ні разу не вдягане ще пальто, перешите торішньої осені з доччиного, і вони пішли вдвох з Василиною безлюдною спросоння і мовчазною досвітковою вулицею.
Па поколюючому морозі хрумтів і поскрипував під ногами сухий рипучий сніг; вони йшли перехрестям сусідських поглядів — відколи то стали товаришками? —йшли, немов фотографовані бліцами, урочисто холодні і мнимо байдужі.
Смерть завжди несподівана, раптова вона чи ждана, чи навіть жадана з тяжкої і безнадійної хворості; і рідко бувало, щоб після холодного подиху сирої землі хатні не розгубилися, не метушилися безтолково, не знаючи, за що у узятися і з чого почати, аби до поминок справитися; але ось приходять люди, і робота робиться сама по собі, кожен знаходить займисько, все лаштується непомітно і в лад. Так і в Василининому домі.
Покійник, обмитий і наряджений, лежав на покуті, чоловіки на труну стругали білі, наготовлені на столярку но літньої кухні дошки, діти з хвої, що пахла смолою й зимовим вітром, плели вінки, а жінки, стиха перемовляючись поралися на кухні із каструлями.
Варвара стояла над покійником, і думала про своє життя із ним, таки добрячий шмат життя, два з половиною десятки літ; та диво-дивне, скільки всього траплялося, траплялося не тільки плутаного, просто гіркого зрештою, але зараз воно відходило, спливало, мов і не було його; залишався лиш подив — чого він тут, у чужій хаті, поміж чужих людей…
Заміж втрапила вона молоденькою, як ішла під вінець, то жінки казали, що ляльку їй ще б у придане, такою ж на фотокарточці зоставалася — тоненькою лозиною, дитинчам із зляканими очима. Перші роки Павло мав добрий заробіток, шоферував, подейкували, що і «зліва» йому немало пливло, та не допливало воно до домашнього порога: чайну «Поліський вечір» поряд із прохідною немарне охрестили всі «матінкою», їй сповідали хлопці свою і синівську, і подружню любов.
Коли ж п’яним роз’їхав школярика, слала йому Варвара три роки посилки в далеке північне місто, яке її досі не ладна вимовити — переписувала його щоразу, перехиливши голову від старанності, з поштового круглого чорного штемпеля, а сама, щоб дітей на ноги зіп’ясти, три контори мила і підмітала — дві в районі і одну у селі. Як вернувся Павло, то на бойню конюхом прийняли.
— І чорт його забери, — махнув тоді він рукою. —При свіжому м’ясі якось не похудну. Ще й дітки щодня гостинець матимуть.
І підморгнув так хвацько, як замолоду, кумедно смикнувши вусом, як умів смішити її до весілля — вона і тоді засміялася.
Та не вчащали гостинці ті в хату, зате стали вчащати сусідки, що пошепки переказували, як набив Павло Василинин холодильник копченими язиками та ковбасами.
Варвара стояла над небіжчиком і дивилась на його руки, перев’язані білою в крапочки хустиною, аби так захололи на грудях, і силувалася згадати, коли бачила вона востаннє, як гладили ті руки дитину по голові, і все ніяк не вдатна була згадати; її ж вони «гладили» не раз і не два — синці подовгу не сходили. Крутий і поміж людей, і поміж тварин, він цими ж руками, бувало, так муштрував того самого коня, під яким і згинув, що з вудил тільки мило летіло.
За день, як піти назовсім із хати, запрягав він коня і той негадано схарапудився; Павло теж враз скипів, намотав віжки на руку і став хрестити кілком строптивця— здиблений кінь хропів і дико поводив очима, витанцьовуючи по колу навколо господаря з кривою і злобною усмішкою, після кожного удару кілком по крупу кінь здіймався вгору і загрібав ногами повітря, іржав ображено і благально, мов просив милосердя. Злякана Варвара повисла на руці в чоловіка:
— Облиш, може, він не винен…
Опісля з’ясувалося, що кінь і справді схарапудився не без причини — наступив тоді на цвяха, що невідь де взявсь на подвір’ї.
Варвара дивилась на холодне Павлове, чомусь по смерті піддуте та посиніле обличчя, і йшла, мов по кладці вглиб пережитого; Василина ж, ніяк не надибавши займиська, тицялася з кутка в куток, крутила скрушно і каятливо головою та все приказувала:
— І нащо воно мені… І де воно взялося на мою бідну голову?
Вона заламувала білі руки з довгими пещеними пальцями, на яких жовто зблискували перстні, а хазяйки нишком ховали усмішки в хустки.
— Де ж я м’яса візьму на поминки,.. — хрустіла довгими пальцями Василина, мов з холоду розтираючи руки.
Сусід Порфир, що зняв щойно мірку з мерця для труни, обернувся вже в дверях і скрива блимнув на господиню.
— Та не скигли ти, — буркнув, — того, що покійник тобі переносив, малої долі стачило б.
Варвара обернулася і кинула на Василину той самий погляд, що й досвітком, як на ослінчика чи табуретку, погляд холодний, байдужий та відсторонений — було на душі в неї порожньо, як на заметеному снігом зимовому полі, де окові ні на чому зупинитися, тільки мете й шарудить сухий причерствілий поземок.
— Чи про це зараз мовити… Хай сходять чоловіки, візьмуть у нас порося.
Варвара побула ще з півгодини біля покійника, постояла мовчки, перекладаючи холодні й важкі, наче брили, камінні думки, а тоді пішла на роботу підмести й помити в обід контору.
Чоловіки поралися з Варвариним поросям, не присідаючи, курили просто за роботою, перекидаючи губами цигарку з кутка рота в куток, мружачись та задираючи підборіддя вгору, аби дим не їв очі, і нарешті Порфир, витерши марлею червоні від крові руки, сказав:
— Там лівер і жир лишився, хай би забрала Варвара. Не викидати ж…
— Помалу, — здивовані очі Василини враз стали круглими, як поштові штемпелі на конвертах. — Мені тут наслідили, начовгали, підлогу тепер фарбуй…