Покруч – Іван Корсак

І помах руки, і усмішка були завченими настільки, що з часом Ліда Григорівна навіть фальш бачити перестала.

— Па-па, мамко, — так само звично кидав Петро Никодимович із порога, як, зачувши смалене, сам облишив свою поважну посаду і пішов рядовим учителем. Тепер його гулькам не заважала й посада.

Одинокість до щему здавила Ліду Григорівну, коли вона впевнилась, що не заробила у долі того, чого так жадала, і ніколи не затеплиться нове життя у її безплідному, вихолонулому животі, не заворушиться і не вдарить, сповіщаючи про власне пришестя, тихенько малесеньким ліктем — так і залишаться непотрібні нікому її невсипущі, меткі та умілі руки, непотрібна нікому, бо нікого гріти й голубити, безробітна душа.

Отоді вона зважилась і поїхала в дім немовляти.

Поважна завідувачка, повнотіла й пухленька, як заколочені на свіжій сметані млинці, з непроникним лицем і фарбованими віями довго балакала Ліді Григорівні про відповідальність набутого материнства, а коли щомоці силячись все ж не пересилила себе і позіхнула, прикривши маленького рота здобненькою рукою, то мовила зовсім примирливо:

— Я, звісно, не проти, але на немовлят у нас черга в два роки… Оформляйте папери на трирічну дитину.

Боже, думала Ліда Григорівна, я ж гадала, що одна отака у світі, а тут за нами не протовпитись.

Петро Никодимович, зачувши сімейну новину, нестав перечити, навіть зрадів, що тепер жінка матиме власний клопіт і ще менше матиме діла до його осібних справ.

Через тиждень Ліда Григорівна, оббивши не один казенний поріг, знову стукала легенько і з острахом у кабінет завідувачки. Та довго гортала папери і близькозоро жмурилась, низько схилялась над ними і немов принюхувалась, як голодна кішка, врешті завідувачка таки знайшла і зраділо кліпнула фарбованими віями:

— Нема довідки про ваш матеріальний стан.

Від міста, де дім немовляти, до їх райцентру кілометрів з вісімдесят, і наступного тижня Ліда Григорівна знову тряслась у набитому, як консерва, автобусі, де густо витав спертий дух пітного тіла, відригнутого часнику і скорбно кувікало, нарікаючи на незавидну долю, везене з базару у мішку порося.

Знову нюхала насторожено і обачно папери завідувачка, перебираючи аркуші пухкими пальчиками.

— А де довідка про санітарні умови?

Ліда Григорівна аж рота розкрила: за кожною пилинкою в хаті, яка вилискувала фарбами й лаком, вона полювала щоранку з завзяттям мисливця, що вийшов у перше в житті своє поле.

Наступного разу, прогорнувши папери, поважна завідувачка замислилась глибоко, а тоді покрутила пухкими пальчиками у повітрі, мов ловила щось, а воно вислизало.

— Тут би ще характеристику, клопотаннячко отаке від колективу…

Ліда Григорівна хотіла було сказати, що нехай колектив уже й няньчить чужу дитину, але перемовчала.

Втомлена життям, вона думала зовсім махнути на все рукою та й узяти з дитиною молоду сім’ю, що мучиться роками по кутках чужих та підвалах в очікуванні квартири. Знайомі жінки відрадили: вигодоване дитя, хоч і не рідне, то таки твоя гілка, а молода сім’я — дерево окремішнє, і хто-зна ще куди похилиться. Натомість оповіли Ліді Григорівні добру пригорщу історій, як молоді дівчата, відкусивши до шлюбу терпкого плода пізнання, відмовлялися від дитини згодом у родильному будинку, підкидали на поріг із записочкою незнайомим людям чи й зовсім губили непрошений отой паросточок життя.

Ліді Григорівні чомусь досі не підкинув ніхто.

І все ж вона зважилася пошукати щастя під родильним будинком. Вона їхала в обласне місто, де її не знав ніхто і вона нікого, і стояла годинами, обмацуючи спраглими і голодними очима розповнілих, як перестиглі груші, породіль, які заходили чи яких заводили вже попідруки, катованих безпросвітньо жахливим і водночас радісним болем. Вона стояла у спеку і, бувало, у дощ, коли з шелестом мокрим асфальтом вітер гнав зжужжавіле листя, що липло до взуття перехожих і безтурботно промчалих мимо машин.

Перша жінка, в якої відважилася спитати, чи не віддасть вона часом дитини, сперш нерозуміюче приспинилась, мов спіткнулася раптом, а як осягла і втямилась, то зиркнула ошаліло широко розкритими зіницями, сахнулась панічно й нажахано, а тоді покрутила пальцями в себе біля скроні.

Коли Ліда Григорівна, зіщулившись в грудку і щомоці стиснувши маленькі свої кулачки, наважилась через силу спитати в іншої, та лиш закліпала нерозуміюче і винувато набряклими та підпухлими повіками, мов до неї звернулись чужоземною, незнаною мовою, а чоловік став ураз, загрозливо напираючи грудьми, між нею і породіллею:

— Ану, маршируй.

І вже навздогін, бережно ведучи жінку під руку:

— Вештаються тут… То наркомани, то ще хто. Дітьми торгують.

Ліда Григорівна питала багатьох породіль і, як згодом довідалась, навіть тих, що справді зрікались дитини, але вони тільки ковзали слизьким та обмерзлим поглядом і, відвернувшись, проходили мимо. Потім уже, знайомі медсестри оповідали, що такі матері ніколи не дивляться в очі жінкам, які стають дітям їх новими матерями, не люблять їх, навіть більше — ненавидять; хто-зна, може за власну зраду по живому крає сумління, точигь неминуща ніколи ревність, а, може, холодить їхнє серце вічна заздрість на чуже благополуччя, хоч доля насправді не обігріла ні тих, ні тих — і в останній, найбездушнішій, здавалося, жінці материнство вічне і нестравиме.

Відізвалась до Ліди Григорівни так, щоб не черконути душі, із усіх породіль тільки одна, жіночка років уже за сорок. З обвітреним обличчям і огрубілими, зналими працю на землі руками, вона тримала чуткими долонями живота, найбільше її нерозмінне багатство; вона йшла, злегка соромлячись за пізнє своє материнство, і тихе світло відсвічувалося з лиця разом з прощенням життю за всі його прогріхи.

— Не віддам, — без образи й злоби сказала. — Не віддам вже нікому.

І вона, ділячись світлом отим і найзаповітиішим, пересилюючи перші потуги, лункі, мов далекий грім, взялася оповідати зовсім незнайомій чужій людині, як лікувалась десятиліттями і марне усюди їздила, аж поки не навмили її послати чоловіка на щедрець у ліс: мав він там, ні словом ні з ким дорогою не обмовившись, зірвати із дев’яти дерев жіночого роду по дві гілочки, мовчки вернутися і самому зварити…

Ліда Григорівна, глянувши тихенько на нігті, як при відвідинах немовляти, аби не зурочити цього пізнього щастя, подумала з гіркотою, що їй не поможуть уже і варені цурпалки.

Світ не без добрих людей, і медички із родильного звели таки врешті Ліду Григорівну із студенткою, в якої від позапланової курсової раптово і рясно засіялися веснянки на чистоту досі личку та зовсім не з голоду пухнув живіт; вже із палати писала вона батькам, що на першу практику їде.

Перше, що лишилось у пам’яті, — ляк Ляк в очах Ніни, як звали студентку, відсвічував, колихався і змигу вав, мов відблиск далеких тривожних вогнів, ляк перед батьками, які, гадалося їй, ніколи не простять доччиної ганьби, і ляк перед людьми, що можуть тепер безкарно і безтурботно образити і принизити в першу-ліпшу мить, мов вона бозна перед ними чим завинила: полохливі якісь, присмеркові рухи робили її малим, загнаним в кут, застраханим і зацькованим мишеням — в Ліди Григорівни з цього тихенько щеміло серце і водночас вона, безсила проти власного непереборного егоїзму, сама шукала у цьому страху союзника.

Того теплого вересневого дня туман не спадав до обіду; він був підфарбований легкою жовтизною молодої ще осені, підсвітлений кронами застиглих дерев, що палали тихими й незмигними свічами, і трішки п’янким від прілого листу. Ліда Григорівна з Ніною довго бродили всіяною листопадом алеєю вздовж лікарні, присідали на вологі лавочки з ледь помітними крапельками роси; вони говорили і говорили, забувши різницю у вікові як між матір'ю і дочкою, вони говорили як сестри, негадано зріднені несхожою зовсім і все таки схожою чимось знедолею.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: