Біля стовпа з поперечною перекладиною вгорі, з якого звисали обідрані дроти і який нагадував високого хреста, що ставили колись на роздоріжжях, Степан із цікавістю приспинився і взявся, було, читати бляшану вивіску «Почта с. Кукуріки. Працює з 13 год. до 14 год. Вихідний – понеділок». — читав він, і спантеличено озирався, шукаючи очима ту пошту.
— Ге-ге, — сміявся з нетямкуватого товариша Гриць, і зверхно плескав по плечу. — Марно я обвозив тебе по світах… Ото й уся пошта: під цей стовп раз в день приїжджає поштовий фургончик.
Вуличкою навстріч пройшли кілька жінок, і Гриць підозріло глипнув на їх новісінькі куфайки та ще лискучі гумові чоботи.
— Знов запилися наші на фермі, — мовив дідок із лавочки навпроти і пахнув сигаретою сизувату хмару, вдвічі більшу за себе. — Бач, он конторські доїти приїхали.
Велика тиша стояла над всім селом, над довколишнім сумовитим осіннім полем, і лише зграї ворон час від часу знімалися з старих і розлогих груш: невідь що не поділивши, вгодовані птахи зчиняли галас, лемент і гвалт, відчайдушно чубилися і вививалися чорною віхолою; тривожний пташиний крик линув над всім селом, над небіленими ними хатами, в яких ще теплився людський дух, і в яких, перехрещений дошками на віконницях, він давно уже вичах; над маленькими, виробленими на віку дідами й бабами, що винесли вихолонулі скрипучі кості на сонце, і над великим стовпом-хрестом, що височів над домівками і тихо дзвенів обірваними, поіржавілими дротами; як зчинило раптово вороння галас і гвалт, так і раптово змовкало, дійшовши недовгого перемир’я, і знову всідалося на старі, розлогі й дуплисті груші.
— Ти бачив тут хоч одну дитину? — перехиливши голову, суворо перепитав у товариша Гриць.
— Нє-є, — розкрив рота Степан, подивувавшись, навіщо Грицькові діти — вони ж бо копати буряк наймаються, а не няньчить дітей приїхали.
— Підходяще село, — не виймаючи рук із кишень, весело і двозначно забряжчав копійками Гриць. — Свиснем наших, тут висаджуємо десант.
Гриць любив при доброму гуморі побалакать високим штилем, а ще був охочий мов ненароком ввернути у мову якесь вельми вчене слівце — взимку, перебиваючись у райцентрі по кочегарках, аж доки благословенний час літніх зарібків надійде, він спеціально для цього читав добряче затертий і в сажу та вугіль ним випецьканий словник іншомовних слів. А як блисне весняне сонце, з вирію повернуться притомлені і похудлі птахи, Гриць сам подавався у вирій — збивав нашвидкуруч ватагу подібних до себе, забирав незмінного джуру Степана і в близьких та не вельми близьких краях сапав буряки, рвав налиті дзвінким та іскристим соком яблука, латав боки перекособоченим фермам… Трудова його книжка, пузата від вкладок, пропечатана всіма мислимими і немислимими штампами та печатками, з часом нагадувала не то атлас залізних та шосейних доріг, не то адміністративний покажчик.
Свиснув Грицько свою ватагу, що чатувала у міському вокзалі на чемоданах, і весь вирій з галдикання і, смішками-пересмішками опустився, нарешті, у Кукуріках.
Грицькова ватага зроду-віку нічого і ні в кого не просила та не вимагала, окрім договору із печаткою, а коли ту печатку, хухнувши, поставили у конторі, хлопці за кілька годин підлатали невідь коли закинуту в Кукуріках хату, засклили вікна і навісили зірвані з петель двері, а в ж досвітком, ледве встало ще заспане і невмите сонце, були у полі. Під вечір, коли до них підкотив мотоцикл агронома, волочачи за собою довгу, як хвіст комети, куряву, за спиною у них поле горбилось і рябіло від вже очищених буряків.
— Фю-іть, — здивовано оцінив, протираючи від куряви окуляри, агроном. — Бригада «ух»…
— Ножі в нас з моторчиком, — згодився поблажливо Гриць. — А як з транспортом?
— В порядку живої черги, — потішив, розводячи руками, агроном.
Жива черга під’їхала лише наступного дня під обід, і тракторист перевальцем, нога за ногу, взявся длубатись і ще біля причепа.
— А мені все їдно, — відгризнувся він, коли ватага накинулась на нього і загалдикала пташиним базаром. – Їднаково руб десять в годину… А ви хто такі, щоб мені указувать?
Гриць довго вивчаючим поглядом, злегка жмурячи ліве око, дивився на його неголений і підпухлий з вчорашнього вид.
— Ми — збірна Європи. А я — громадянин всесвіту, – скромно відрекомендувався і жестом конферансьє, коли артиста викликають на «біс», показав у бік своєї ватаги. – Ходім покажу документи.
Гриць покопирсався у речовому мішку і щось там забулькало.
— Документи справні, — сказав тракторист, витираючись рукавом, і слухняно під’їхав під завантаження.
Ще через день трактористи кидали інші бригади, та, вернувшись на поле, гукали:
— А де тут збірна?
І записувалися до Грицька на чергу.
Буряк горів під ножами ватаги, трактористи, відмітившись біля речового мішка, горіли трудовим ентузіазмом а коли сусідні бригади приходили сваритися, Гриць точнісінько як агроном, розводив руками:
— В порядку живої черги.
Певно, настукав таки хтось агроному: приїхавши в поле, він довго тинявся ділянкою Грицевої ватаги, нишпорив і шнуркував, підозріло носом крутив, як його гончаки (був затятим мисливцем), що раптом зачули принесені вітром зманливі і збурливі, аж закипала кров, запахи; але так і не маючи щось сказати про бездоганну роботу, снопа в очі за окулярами.
— 3 післязавтра усі до картоплі, на сортувалку. Соляра кінчається.
Ввечері на великій раді Грицевої ватаги присуд був однодушним:
— Там заробимо, як Хома на качалках.
Досвітком, ще тільки перші дими знімалися над потрісканими і облупленими димарями, Гриць вивинувсь у район і вже під обід ватага закопувала край поля в лісопосадці списану, але ще цілком придатну цистерну. Завбачливо виставлена сторожа «голоснула» на бензовоз, що вертався в село із солярою, і шофер, перевіривши документи в речовому мішку, із повеселілими змащеними очима відлив їм по щирості своєї навстіж розчиненої тепер душі.
Агроном по тому ходив темний, як ніч, бив себе в поли й жалівся:
— Як воно все мені набридло… Лишався один бензовоз соляри і ту гава-шофер розлив. Якби не побачили біля контори шланга, що волочиться по землі, то й бідона зараз би не зосталося.
Наступного тижня інші бригади, позиркуючи в поле голодними і завидющими очима, сортували малодохідну картоплю, а на ланках Грицевої ватаги шпарко ревли трактори і, вдоволено крякаючи, підходили трактористи до речового мішка в порядку живої черги. В осінньому повітрі пахло першими приморозками і грубою копійкою для ватаги.
Щоправда, на непорочно чистому небі сезонного заробітку зійшла негадана хмара, що дещо притьмарила отой заробок і кинула тінь, мов жнивної пори на свіжоскошену стрень, на завше безтурботне веснянкувате Грицеве обличчя. Завфермою, чималим черевцем багатий, із щоками, що палали нев’янучим, мов борги тутешнього господарства, рум’яцем, раптом виставив, приймаючи від ватаги буряк, п’ятнадцять відсотків засмічення.
В Гриця від обурення потилиця похолонула і він, забожившись перед громадою відшукати пропащу правду, першою ж машиною гайнув на бригаду.
— І мені тре’ на світі жити, — преспокійно відраховуючи прибулі машини, чиркав завфермою палички у блокноті — криві і похилені, як паркани в Кукуріках. —Запас їсти не просить: щось усохне, щось зогниє, а щось украдуть.
— А моє яке діло? — Гриць розкрив розгублено рота, як горобець, в якого із дзьоба безсоромно і нагло вихопили знайдену щойно здобич.
— Зате моє діло списувати крадену вами соляру, — незворушно малював ті паркани завфермою.
— То ж не п’ятнадцять… Хоч п’ять, — втратив раптово звичну упевненість Гриць.