Покруч – Іван Корсак

В малого ожили й загорілися очі, він хапливо ковтнув, було, слину й потягся увесь до хліба, але нараз щось невидиме, як скляна стіна, спинило його; малий завагався, перевів погляд на батька, тоді знову на хліб, що тримав той у дрібно тремтячій від похмільного дрижака прохальній руці — голод потіснив невидиму скляну стіну, але ненадовго, і син, опустивши очі, гребонув від себе батькову руку.

Мала скоса зиркнула і відвернулася.

«Ум-гу-у», — мимовільно й протяжно він рикнув здивованим звіром, і холод, що струсонув його виснажене, мов обмолочене важкими ціпами тіло, вибив хміль до остатку. Щось не знане давно ворухнулося раптом у ньому, незвично тепле й щемке, і він взявся хапливо, плутаючись неслухняними пальцями у колготках, вдягати дітей: він уперше отак відчув, що ці два крихітні й замерзлі тільця, які повзали поміж каструль, є часткою його самого, невпинне продовження хоча баламутного, але його ж таки життя.

Незадовго удягнені діти світили умитими личками, як нові копійки, а Павло, винувато ховаючи погляд, заходився коло плити — небавом на ній шкварчало і булькало, він же, почепивши жінчиного фартуха, поважно й значуще походжав головнокомандуючим понад, строєм каструль. І коли на поріг заявилась сусідка Ніна із свіжою, теплою ще новиною на губі, і вона зобачила Павла із начепленим клейончатим фартухом, що стирчав на ньому неоковирно та лопотів, наче бляшаний, то в неї з того видива перестали слухатись очі і замигтіли раптом, мов кульки у барабані спортлото. Промимривши позичити хліба, вона крутнулась, аж вітер зняла спідницею, і чимдуж подалася із хати.

Але через хвилю вже на порозі стояла інша сусідка і жалібним голосом присьма просила позичити жменьку солі — очі її також були голодними, вони бігали по кімнаті і хапали усе підряд, як лякливий злодій у лавці дрібних товарів; великодушний Павло відсипав їй солі повну мисочку.

Потім заходили ще і ще, а коли у дверях постала Юстинчикова Ганна, що досі не знала, де й клямка у них, то не встигла навіть розкрити рота.

— Сіль вже позичив, хліба давав, тертку забрали, – блимнув господар з-під брів звичним таким, сутінковим поглядом. — Чого іще?

— Та я хіба що, — перелякано подавала голоблі назад повнотіла Ганна, оторопіло дивлячись на Павлові руки у тісті. — Та я нічого…

Останнім прителепав кум Олексій, посидів мовчки, покурив собі, поцмакав губами — Павло відав, що як кум перебере, то завжди отак прицмакує, а тоді, вперше не дочекавшись угощення, журно сказав:

— Ти б тогово, Павле… Порядку на кутку не псував.

— А не пішов би ти, куме, під чотири вітри, — не втерпів урешті Павло. — Я вам тоді цікавий, як Варвару навколо хати ганяю.

Як понесло Павла, то вже не міг зупинитися, прибрав у хаті і коло хати, попорався і дав лад подвір’ю, добряче таки запецьканому, навіть сам вибрався і причепурився.

Три дні вертався Павло з роботи просто додому, і всі ці дні Варвара ходила святечна, уперше з піднятою головою. випрямилася раптом і навіть рук не стидалася. Три дні чоловік хазяював, та не стачило, певне, на більше, і як завіявся після того, то тиждень і з свічкою його ніхто не знайшов.

…Варвара тягла дитячі санки з борошном залитою сонцем вулицею, вулиця сяяла від урочистих снігів, на які від тополь лягли голубі довгі тіні — навіть дві чорні ворони, що сановно походжували машинною колією і дещо зверх зиркали на перехожих, не применшували зимової храмової урочистості; Варвара тягла санки, що повискували ненароком скривдженим цуценям, і думала про пережите. І коли вона згадала той день, весело здивованих і вмитих дітей і не менш здивованих та спантеличених жіночок, яким так нагально знадобилася позичка, їй легшими стали санки; очі сусідів, під беззвучним прострілом яких вона зараз ішла, скрадливі погляди з-за парканів та ледве відхилених фіранок із несхвальних, осудливих і недоброзичливих видалися теплішими і співчутливішими. Душа в неї під цим незамутненим сонцем, на незайманій непорочній білині снігів немов обновилася, як обновляються старі ікони чи древні картини: кіптява спала, ржа осипалася, і сяяла вона та світилась аж лячно — бо навіть раз на віку зроблене кимось добро не гине, навіть зроблене рідним дітям; воно не щезає, не тліє, не іржавіє; і в цьому знайшла вона власне виправдання і помилування.

— Мамо! Вернися… — линуло наздогін доччине у лункому й пружному повітрі, але долинало з такого далекого далеку, з-за якогось порога, що був ще до болю.

В КУКУРІКАХ, СЕЛІ ТИХОМУ

Засунувши обидві руки в кишені і насвистуючи безтурботною птахою, Гриць ішов серединою вулиці незнайомого досі села, ішов хазяйновито, як власною подворицею, і недбало позиркував довкола. Степан чеберяв за ним.

— Село мені, знаєш, до шмиги, — озвався урешті він. — Перша кляса.

Вздовж цієї єдиної вулички, біля похилених почорнілих з негоди й поважного віку парканів, на давно не фарбованих лавочках, то там, то деінде сиділи діди й баби склавши на коліна зморхлі старечі руки з покрученими вузлуватими, із наростями на суглобах пальцями, вони дивилися вицвілими, вицідженими, позбавленими жаги життя очима, сиділи, тішачи натомлені за вік свої кості останньою ласкою все менш тепер щедрого осіннього сонця.

Біля стовпа з поперечною перекладиною вгорі, з якого звисали обідрані дроти і який нагадував високого хреста, що ставили колись на роздоріжжях, Степан із цікавістю приспинився і взявся, було, читати бляшану вивіску «Почта с. Кукуріки. Працює з 13 год. до 14 год. Вихідний – понеділок». — читав він, і спантеличено озирався, шукаючи очима ту пошту.

— Ге-ге, — сміявся з нетямкуватого товариша Гриць, і зверхно плескав по плечу. — Марно я обвозив тебе по світах… Ото й уся пошта: під цей стовп раз в день приїжджає поштовий фургончик.

Вуличкою навстріч пройшли кілька жінок, і Гриць підозріло глипнув на їх новісінькі куфайки та ще лискучі гумові чоботи.

— Знов запилися наші на фермі, — мовив дідок із лавочки навпроти і пахнув сигаретою сизувату хмару, вдвічі більшу за себе. — Бач, он конторські доїти приїхали.

Велика тиша стояла над всім селом, над довколишнім сумовитим осіннім полем, і лише зграї ворон час від часу знімалися з старих і розлогих груш: невідь що не поділивши, вгодовані птахи зчиняли галас, лемент і гвалт, відчайдушно чубилися і вививалися чорною віхолою; тривожний пташиний крик линув над всім селом, над небіленими ними хатами, в яких ще теплився людський дух, і в яких, перехрещений дошками на віконницях, він давно уже вичах; над маленькими, виробленими на віку дідами й бабами, що винесли вихолонулі скрипучі кості на сонце, і над великим стовпом-хрестом, що височів над домівками і тихо дзвенів обірваними, поіржавілими дротами; як зчинило раптово вороння галас і гвалт, так і раптово змовкало, дійшовши недовгого перемир’я, і знову всідалося на старі, розлогі й дуплисті груші.

— Ти бачив тут хоч одну дитину? — перехиливши голову, суворо перепитав у товариша Гриць.

— Нє-є, — розкрив рота Степан, подивувавшись, навіщо Грицькові діти — вони ж бо копати буряк наймаються, а не няньчить дітей приїхали.

— Підходяще село, — не виймаючи рук із кишень, весело і двозначно забряжчав копійками Гриць. — Свиснем наших, тут висаджуємо десант.

Гриць любив при доброму гуморі побалакать високим штилем, а ще був охочий мов ненароком ввернути у мову якесь вельми вчене слівце — взимку, перебиваючись у райцентрі по кочегарках, аж доки благословенний час літніх зарібків надійде, він спеціально для цього читав добряче затертий і в сажу та вугіль ним випецьканий словник іншомовних слів. А як блисне весняне сонце, з вирію повернуться притомлені і похудлі птахи, Гриць сам подавався у вирій — збивав нашвидкуруч ватагу подібних до себе, забирав незмінного джуру Степана і в близьких та не вельми близьких краях сапав буряки, рвав налиті дзвінким та іскристим соком яблука, латав боки перекособоченим фермам… Трудова його книжка, пузата від вкладок, пропечатана всіма мислимими і немислимими штампами та печатками, з часом нагадувала не то атлас залізних та шосейних доріг, не то адміністративний покажчик.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: