— Дванадцять, — малював своє чоловік.
— Сім. — журно мовив безутішний Грицько.
— Десять. І балакать більше не буду, — підсмикну її штани завфермою на черевце, які могли б там триматися, якби їх прибили принаймні цвяхами.
Чоловіки із виляском ударили по руках.
По роботі увечері Гриць затужив, довго лежав з відкритими очима і мугикав собі під ніс: «Ой, що росте без кореня…», — ледве чулось Степану, що насторожено прислухався.
— За домою засумував? — зробилося шкода йому товариша.
Гриць крутнувся, було, мов шукав третього бока.
— Яка там дома… Батьків, знаєш сам, вже нема, живу при тітці. Сім’ї в тридцять літ за зарібками не нажив. Громадянин всесвіту й годі — сьогодні тут, завтра там.
— То мо тої скидки шкодуєш?
— Угода по-чесному: хто хитріший, того і зверху.
— То, може, ти захворів? — зовсім злякався Степан.
— Та ні, — важко видихнув, як за покійником, Гриць Самогонка кінчається: живої черги не буде.
У наступні дні Степан взагалі не міг втямити, що діється із Грицьком: то носив оберемками пряники із приїжджої лавки, оті товсті й тверді, мов хокейна шайба, які надкусити здатен хіба що залізний нерідний зуб — невідомо тільки, де їх дівав, до дівчат у сусідні бригади після буряків не находишся; то тинявся городом і вернувся у хату, обвішаний залізяччям, — притягнув казанця, іржаву балійку та стару вихлопну з мотоцикла.
— Чи ти за онучника із тутешньої заготконтори? — знизував плечима Степан, дивлячись, як, побрязкуючи залізяччям, порається Грицько.
Гриць зберігав мовчазне достоїнство і лиш зверхньо поглипував на товариша.
А через тиждень він поманив за собою Степана в напівзавалений хлів, що, як висхлий кістяк на скотомогильнику, світив голими, обчухраними вітрами, ребрами, і церемонно тикнув пальцем в якийсь агрегат, невідь яку хитромудру конструкцію, яку Степан міг сприйняти за що завгодно, навіть за НЛО.
На кількох цеглинах стояв казанець, під ним блимав вогонь, вихлопна мотоциклетна труба, місцями обмазана тістом, проштрикнула балійку, і з тої труби капало.
Гриць урочисто, як при великодному причасті, підставив ложку:
— Ану, спробуй.
Степан, підозріло косячи оком, сьорбнув і, обпікши горлянку, спочатку закашлявся, а тоді вдоволено й схвально крякнув.
Урочистий Грицько запалив у ложці, високо підняв над головою і вилив цюрочком: вогненна рідина, не згасаючи на льоту, дістала землі і затанцювала синім примарним танцем.
— Отепер буряки ми напевне вивезем.
У наступні дні Грицеві хлопці, що й так порались шпарко, наддали іще — зима дихала в спину. Від цього подиху бурякове листя хрустіло, як восковий папір, низом земля встелялася інеєм, а зверху припадала, як першим снігом тихої пори, добірною і лапатою ланкою. Лаялися сусідські бригади, від яких трактористи тікали записуватися до Гриця на чергу, лаявся агроном, в якого діло на полі жило своїм особливим, не завжди зрозумілим і малозалежним від нього життям.
— Як воно все набридло мені, — бив себе безпорадно в поли і жалівся на долю. — Як пережити ще тиждень – другий…
Він солодко уявляв недалекий той час, коли вийде на спорожніле поле із гончаками: запушений, мов стріла заєць нестиметься навмання, і гончі в хмільному захваті, не чуючи під дужими лапами засніженої землі, аж розстеляючись, кинуться навздогін, а він відчує таке знайоме похолодіння серця.
Густішав ранками іній і густішала лайка, що спадала на мучену і ненависну всім землю. Підсмикуючи штани, тепер лаявся і завфермою. Серед білого дня агроном відібрав із десяток повнюських машин і направив на іншу ферму — чи то влітку там щось пересипали, чи недосипали, тільки на місці буряка гула лобода і агроном нюхом ще здалеку чув, що відчвахтають чималий йому шмат преміальних.
Обурений нечуваним грабежем, завфермою взявся репетувати, але досить було агроному щось шепнути на вухо, як він, ніби слухняний гончак, відразу прийняв мовчазну і покірну стойку. «Цить, — шепнули йому по секрету, — бо за скидочку в десять відсотків заплачуть твої три оклади».
Один тільки Гриць усміхався куточком рота, підмітаючи від буряка за ватагою поле. Але коли залишалось принаймні з півдня роботи, він негадано знов затужив.
— Що для щастя бракує людині? – допитувався у ватаги і дивився очима, якими проводжають у вирій останній, що прощався тужливим гуком, пташиний ключ. А коли ніхто із ватаги не зміг угадати, що ж то саме бракує, Гриць чесно, важко й мрійливо передихнувши, признався сам: — Помитись у справжній лазні. А не в відрі, підігрітому кип’ятильником.
— Видумаєш таке, – тільки крутнув головою хтост із ватаги, подивувавшись неймовірній, нездійсненній і недосяжній у Кукуріках, Грицевій забаганці.
Власне, в селі була одна лазня, що тулилася край агрономової садиби, обнесеної високим дощатим парканом, щоб не бачили чужі очі, які туди заїжджають машини — агроном був єдиним з начальства, хто жив не на центральній садибі. І якось вже Грицько заїкнувся за лазню, та агроном, сердитий за транспорт на всю ватагу, – дещиця таки за розподіл в попередні літа йому перепадала, — лиш невдоволено буркнув. А коли Гриць натякнув ненароком, що вони й самі здатні похазяйнувати в його родимій лазні, агроном із підсмішкою мовив невизначено
— Я б вам не радив.
…Підмела Грицева ватага поле тоді, коли іншим лишалась ще добра третина. Степан підняв останнього буряка високо над головою, широким змахом ножа урочисто обезглавив його і хлопці, гаркнувши тричі «ура», пішли лаштувати в дорогу клунки.
Один Гриць не став пакувати валізу, а навіщось потягнув на подвір’я Степана. Він брів навпростець городами, Степан неохоче чимчикував за ним, знизуючи плечима, аж поки вони не опинилися біля агрономової садиби, ген при кінці її, якраз проти лазні.
— Експропріація, — згадав слівце Гриць, що три зміни взимку заучував у кочегарці, і впевнено, хазяйським жестом відчинив двері.
Здоровенний рудий гончак, який лежав навпроти дверей, кліпнув очима, мов вітав несподіваних гостей, Гриць і собі, було, кліпнув від негаданої стрічі, в ту ж мить гончак рикнув і, оскаливши білі кликасті зуби, метнувся під ноги. Гриць не встиг навіть прихилити двері, як невідь звідки вихопився другий гончак, і третій.
— Рятуйся, хто в бога вірить! — кинув клич стямлений врешті Грицько, і пустився навтікача городами; Степан, не ждучи на повторне запрошення, і собі дав драла за ним.
Хлопці шпарко чесали городом, перестрибуючи борозни і зрідка похапцем озираючись, гончаки ж навпаки, гнали, здавалось, неспішно, проте досить, щоб не відстати й кроку; мало не хапаючи за підметки, гончаки йшли пружинисто й легко, їх м’язи, спраглі волі й стрімкого руху, грали під лискучою шкірою, їх очі світились весело й пустотливо, а довгі червоні язики, звішені з удавано хижих пащ, полоскалися на вітру.
— Буде, Степане, баня, — сапаючи, кинув до товариша на бігу Грицько. — Їй-богу. буде.
— А таки паритимось, — згодився, так само сапаючи, той.— І мила не треба.
Степан, що завше слідом шнуркував за більш упевненим у житті Грицьком, тепер чесав, аж вітер лящав у вухах, і порівнявся з товаришем, а коли білі зуби переднього гончака двічі клацнули біля самісінького стегна, він, відбиваючись шапкою, навіть випередив Гриця.
Гончаки, що так само весело і пустотливо гнали аматорів паритися у чужій лазні, тепер дещо змінили тактику:один, жахаючи кремінними зубами, лишився бігти позаду, а двоє, грайливо підстрибуючи, стали забігати з боків.
— Буде нам, Грицю, баня, буде, — тепер приказував вже Степан, що лишився без шапки, яку одним рипом вирвав із рук крайній пес.
Тої ж хвилі Степан ненароком ступив у непобачену ямку і, перечепившись, котився бочечки: Гриць, не встигши змінити напрямок, спробував, було, його перестрибнути, та спіткнувся і теж заорав носом.