Покруч – Іван Корсак

— Як воно все набридло мені, — бив себе безпорадно в поли і жалівся на долю. — Як пережити ще тиждень – другий…

Він солодко уявляв недалекий той час, коли вийде на спорожніле поле із гончаками: запушений, мов стріла заєць нестиметься навмання, і гончі в хмільному захваті, не чуючи під дужими лапами засніженої землі, аж розстеляючись, кинуться навздогін, а він відчує таке знайоме похолодіння серця.

Густішав ранками іній і густішала лайка, що спадала на мучену і ненависну всім землю. Підсмикуючи штани, тепер лаявся і завфермою. Серед білого дня агроном відібрав із десяток повнюських машин і направив на іншу ферму — чи то влітку там щось пересипали, чи недосипали, тільки на місці буряка гула лобода і агроном нюхом ще здалеку чув, що відчвахтають чималий йому шмат преміальних.

Обурений нечуваним грабежем, завфермою взявся репетувати, але досить було агроному щось шепнути на вухо, як він, ніби слухняний гончак, відразу прийняв мовчазну і покірну стойку. «Цить, — шепнули йому по секрету, — бо за скидочку в десять відсотків заплачуть твої три оклади».

Один тільки Гриць усміхався куточком рота, підмітаючи від буряка за ватагою поле. Але коли залишалось принаймні з півдня роботи, він негадано знов затужив.

— Що для щастя бракує людині? – допитувався у ватаги і дивився очима, якими проводжають у вирій останній, що прощався тужливим гуком, пташиний ключ. А коли ніхто із ватаги не зміг угадати, що ж то саме бракує, Гриць чесно, важко й мрійливо передихнувши, признався сам: — Помитись у справжній лазні. А не в відрі, підігрітому кип’ятильником.

— Видумаєш таке, – тільки крутнув головою хтост із ватаги, подивувавшись неймовірній, нездійсненній і недосяжній у Кукуріках, Грицевій забаганці.

Власне, в селі була одна лазня, що тулилася край агрономової садиби, обнесеної високим дощатим парканом, щоб не бачили чужі очі, які туди заїжджають машини — агроном був єдиним з начальства, хто жив не на центральній садибі. І якось вже Грицько заїкнувся за лазню, та агроном, сердитий за транспорт на всю ватагу, – дещиця таки за розподіл в попередні літа йому перепадала, — лиш невдоволено буркнув. А коли Гриць натякнув ненароком, що вони й самі здатні похазяйнувати в його родимій лазні, агроном із підсмішкою мовив невизначено

— Я б вам не радив.

…Підмела Грицева ватага поле тоді, коли іншим лишалась ще добра третина. Степан підняв останнього буряка високо над головою, широким змахом ножа урочисто обезглавив його і хлопці, гаркнувши тричі «ура», пішли лаштувати в дорогу клунки.

Один Гриць не став пакувати валізу, а навіщось потягнув на подвір’я Степана. Він брів навпростець городами, Степан неохоче чимчикував за ним, знизуючи плечима, аж поки вони не опинилися біля агрономової садиби, ген при кінці її, якраз проти лазні.

— Експропріація, — згадав слівце Гриць, що три зміни взимку заучував у кочегарці, і впевнено, хазяйським жестом відчинив двері.

Здоровенний рудий гончак, який лежав навпроти дверей, кліпнув очима, мов вітав несподіваних гостей, Гриць і собі, було, кліпнув від негаданої стрічі, в ту ж мить гончак рикнув і, оскаливши білі кликасті зуби, метнувся під ноги. Гриць не встиг навіть прихилити двері, як невідь звідки вихопився другий гончак, і третій.

— Рятуйся, хто в бога вірить! — кинув клич стямлений врешті Грицько, і пустився навтікача городами; Степан, не ждучи на повторне запрошення, і собі дав драла за ним.

Хлопці шпарко чесали городом, перестрибуючи борозни і зрідка похапцем озираючись, гончаки ж навпаки, гнали, здавалось, неспішно, проте досить, щоб не відстати й кроку; мало не хапаючи за підметки, гончаки йшли пружинисто й легко, їх м’язи, спраглі волі й стрімкого руху, грали під лискучою шкірою, їх очі світились весело й пустотливо, а довгі червоні язики, звішені з удавано хижих пащ, полоскалися на вітру.

— Буде, Степане, баня, — сапаючи, кинув до товариша на бігу Грицько. — Їй-богу. буде.

— А таки паритимось, — згодився, так само сапаючи, той.— І мила не треба.

Степан, що завше слідом шнуркував за більш упевненим у житті Грицьком, тепер чесав, аж вітер лящав у вухах, і порівнявся з товаришем, а коли білі зуби переднього гончака двічі клацнули біля самісінького стегна, він, відбиваючись шапкою, навіть випередив Гриця.

Гончаки, що так само весело і пустотливо гнали аматорів паритися у чужій лазні, тепер дещо змінили тактику:один, жахаючи кремінними зубами, лишився бігти позаду, а двоє, грайливо підстрибуючи, стали забігати з боків.

— Буде нам, Грицю, баня, буде, — тепер приказував вже Степан, що лишився без шапки, яку одним рипом вирвав із рук крайній пес.

Тої ж хвилі Степан ненароком ступив у непобачену ямку і, перечепившись, котився бочечки: Гриць, не встигши змінити напрямок, спробував, було, його перестрибнути, та спіткнувся і теж заорав носом.

Якусь мить хлопці лежали, боячись навіть дихнути, однак, на їх подив, довгонога ікласта погоня мирно присіла поряд; звісивши вологі червоні язики та пускаючи пару в морозне повітря, гончаки важко сапали підтяглими животами, мов передражнювали й кпилися із втікачів.

Гриць, по злодійському озирнувшись, порачкував, було, кроків два і тихенько хотів звестися: рачкувати йому гончаки не боронили, але ледве він став розгинатися, як всі троє рикнули в один голос і настовбурчили на загривку кудлату шерсть. Він знову порачкував і став зводитися, і знову з ошкірених пащ крізь пару загрозливо і застерігаюче на нього дихнуло грізне гарчання; врешті хлопці порачкували вдвох.

— От лазня, так лазня, — прорік Степан, обачно оглядуючись на почесний екскорт і лізучи навкарачки далі.

Кіт, що невідь звідки узявся, негадано визволив бранців з облоги: задерши войовничо хвоста і зневажливо фуркнувши, він, очевидячки, вельми боляче зачепив самолюбство знатних таких гончаків і ті, враз забувши недавню забаву, метнулися за нахабою.

— Славна лазня, — мовив Грицько, інтелігентно струшуючи порох із рукава.

— Не надякуватись, — згодився Степан, ворушачи шкірою на спині і силячись таким рипом відклеїти мокру прилиплу сорочку.

— Резюме, — Гриць не зміг відмовитись тут від ученого слова. — Ми надули із транспортом агронома. Завфермою нагрів скидкою нас. Агроном об’їхав завфермою. І нас, грішних, попарив. Всі, здається, порахувалися?

— Всі, — без видимої втіхи кивнув головою Степан. – Крім контори. Пішли по гроші.

Брався мороз, тужавіла і стугоніла під ногами земля Зиркнувши в непотрібне і нецікаве тепер йому поле, забіліле від паморозі, всіяне кучами буряків, густо оброслих інеєм, що їжився як сива щетина на неголеному обличчі, Гриць, насвистуючи безтурботною вільною птахою, рушив в контору. Степан звично подався за ним.

Брався мороз. Стугоніла під ногами байдужа і чужа земля.

СМАГА

Карпо Бібчук вертався із заробітків.

Пухкий сніг під ногами жалісливо повискував скривдженим цуценям, нагло брався у силі мороз, обпікаючи, мов окропом, щоки і силячись заповзти під благеньку куфайку, і Карпо наддавав ходи. Вузька лісова дорога, ледве позначена недбалим розчерком санного сліду, звивалася і петляла поміж гінкої й лункої, як дзвін, соснини. Час від часу із гілки, яка злегка хитнеться від злету настраханого ненароком птаха, спадав дрібний білий пил, що тихо іскрився у напівприсмерку і осідав додолу.

Карпо чесав шпарко, кирзові чоботи, намерзлі і тверді, мов усохле дерево, видавалось, несли його самі: йому хотілось таки на домашній поріг ще сьогодні ступити.

Карпо Бібчук вертався із заробітків.

Гуляла саме колективізація на волинськім повоєннім Поліссі, обдирались клуні, розтягались хліви, усуспільнювалася худоба та реманент, і валки підвід, супроводжувані господарями з понуреними головами і моторошним лементом та голосінням жінок, похоронними процесіями брели принишклими і оторопілими селами. Карпа у колгосп, пригрозивши під поріг обрізати землю, записали першої осені; зиму він пережив минулими статками, у наступну, рятуючись, у хліб пішли висівки, а третьої він чекати не став. Відразу по косовиці, одного раннього досвітку, ще до того, як мав бригадир бичілном у вікно постукати, заганяючи на роботу, зібрав Карпо речовий мішок і, під суд ризикуючи втрапити, втік із села. Бо в сорок своїх неповних літ він багато чого вже міг: худізний, зате міцної, широкої кості, за одною сироваткою міг тягнути косу від сходу сонця і до заходу; міг не покласти у рот, як бувало у війну, за тиждень навіть зашкарублої і черствої шкорини чи жменю витрушених із кишень, навпіл з тютюном, крихт; навпаки, міг, як треба було, їсти поряд трупами непохованих ще, пошматованих товаришів — за свій вік багато він міг. Але й досі не міг дивитися дітям в голодні очі.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: