— Ще колгоспом у вас не пахне, — сказав він без завидок, і понюхав скибку житнього хліба, чорного, але напрочуд пухкого, що ширив свій лоскітливий дух на всеньку хату і танув у роті швидше цукерки.
— Кому ми треба, — трохи манірно прикусила губу від мимовільної похвали молодша хазяйка. — Дві жінки, дві нещасниці на хуторі серед лісу.
Тут можна ще жити, пораючись за мискою, думав Карпо, тут воля, тут немає начальників, ори і сій собі на здоров’я і ніхто не стоїть над твоєю душею, як любить стояти в Карповім селі бригадир, поляскуючи бичілном себе по халяві і назирком приглядаючись, чи справно жінки бо полють льон; тут єдиний хіба начальник — вовк – сіроманець, що приблудить морозного вечора під отаку Замученицю і, зачувши за товстими стінами недосяжний дух тлустої угодованої худобини, підніме голову до холодних байдужих зірок та, мордований марним передчуттям хмільного присмаку теплої крові в пащі, протяжно й жалібно завиє з безсилля й розпуки.
Небагатослівний гість за вечерею скупо оповідав, як велося йому на зарібках, де під скаженим сонцем треба витягнути було безкінечний день косу на рисові, що черкотів і деренчав, мов бляшаний; господиня собі нарікнула на долю вдовину, бо нікому на подвориці у похилений паркан навіть кілка забити, а коли з пляшки у склянку збулькнула рештка із денця, то став дякувати Карпо і лаштуватися знову в дорогу.
— Пса в таку пору гріх з хати вигнати, — зітхнувши, похвалилась єдиним зубом стара із печі. — Заночуй, бо ж згибієш у дорозі.
За вечір вона мало встрявала в балачку, а як озивалася, то старим утомленим джмелем: «жгибієш у дорожі».
Зима, цьогоріч несподівана і зараня, взялася по щирості гарувати, ласівці на вікні квітли пишним мохнатим квітом, і той квіт на очах встеляв скло.
Карпо мимохіть визирнув крізь верхню, менш вмерзлу шибку. Місяць, обламок сяючої крижини, обливав галяву потойбічним примарним світлом, обшир яснів, як ясніє свіжобілена хата, коли господиня передала ненароком синьки. Битим колючим склом іскрився сніг, а тіні від поодиноких дерев лежали намальованими фіолетовим чорнилом: холодний, бездушний, моторошно кладовищний обшир жахав і відштовхував.
— Може, й ночуйте, — непевно сказала молодша господиня.
Карпо, що стояв серед хати ні в сих, ні в тих, пом’явся, було, потупцявся, а врешті глибоко вдихнувши, аж ніздрі затріпотіли, зняв речовий мішок із плеча.
Йому постелили на лаві, молодша хазяйка вляглася на примості, а стара залишилася на печі, і небавом уже сопла і гула у ніс, як вітер в порожню пляшку.
Карпо ж заснув далеко не зразу. Тішачись теплом, ситістю і спочинком, він довго лежав із відкритими очима, пересипав і перевіював свої думки, як пересипають на вітрі зерно із жмені у жменю, відвіюючи від полови. Молодша хазяйка теж, певне, не спала, ще довго поверталася з боку на бік, і близькість жіночого тіла, ще пружного, налитого нерозтраченим соком, непокоїла Карпа. Шпарка, як дьоготь, горілка, якої й не зчувся із холоду як вихилив сам майже пляшчину, стала прудкіше гнати по жилах густу його кров, і та кров все гарячіла, бурлила і закипала, аж тріщала його худа, але дужа плоть.
Напочатку він боровся з собою, силячись втриматись від спокуси, та з часом давалось йому те важче, докори сумління ніяк не могли переважити нестримного поклику вічного і непереборного інстинкту, поклику виголоднілого на зарібках тіла, що кричало і рвалось до іншого тіла, як рветься хижак до свіжої, ще паруючої дичини; нарешті, мала настати колись така мить, і вона настала, шо він не ладен був більш володіти собою.
Карпо ступив три кроки до примоста і легенько поклав тремтячу долоню на її голе плече.
— Не знаєш броду, не лізь у воду, — засвітились в пітьмі два рядки рівних білих зубів.
Карпо сприйняв ці слова як виклик.
Він шулікою впав на груди її, придавив і зім’яв, голодним ротом шукаючи її рота, зманливих вуст; він ввійшо в неї жадібно і поспішно, у туге, аж рипить, подавно знале чоловіків пружне і гаряче тіло, він весь увійшов і ще йому було безкінчено мало; худі і чіпкі його пальці вп’ялися, мов кігті, в м’які її і округлі плечі; він порався з нею на всю міць свого виробленого і все ж далебі не слабкого ще тіла, а вона затріпотіла й забилась під ним пійманою рибиною, і Карпо порав щосили оту рибину; нараз ним оволоділо непереборне і дике бажання зробити їй боляче, і він робив їй, але й вона робила йому, кусаючи і гризучи худі його плечі. Ошоломілий, він осліп на той час і оглух, він не чув навіть, як стара прокинулась на печі, вовтузилася і крехтала; він порав здобич свою, розгарячілу, пітну і тремтливу; і лиш під кінець він став виходити із безпам’ятства, з пітьми шалу; нарешті, наче в кінці тунелю, заясніло м’яке наростаюче світло, повіки його мимохіть примружились, і облегшене тіло здригнулося кілька разів.
Спав він чавунним сном.
А коли уже завидна через силу розплющив важкі повіки, то стямивсь не зразу, .крутячи спантеличено і подивовано головою: «Де він? Що він?».
І коли до нього стало вертатися усвідомлення себе, повертатися спомини, учорашнє, вечірнє, нічне, Карпо з страхом заплющив очі, наче можна було заховатися і прихиститись за щільно приплющеними повіками.
Але й це рятувало мало.
Він відчував, як червоніє, густо й нестримно, кров приливала до щік, що аж стали пашіти, і Карно, матюкнувшись круто та з викрутасами, ще міцніше примружив повіки. Він не міг тепер пробачити сам собі, що не мав учора терпцю: вистачало його на півроку заробітчанських поневірянь, коли долоні облазили від роботи, а на три години ходи не стачило; хватило на гущу і забракло на юшку, та вже рачки доліз би…
У хаті скрадливою кішкою, навшпиньки ступаючи, поралася молодша господиня, шаруділа спідницею і стиха побрязкувала мисками. Врешті Карпо мовчки встав із постелі, і, чомусь соромлячись поглядом зустрічатися із хазяйкою, взявся вмиватися. Господиня метнулась, було, полити літеплом просто із казанця, але він злегка рукою відсторонив її кухлика і став умиватися з колодижного відра, де в крижаній, аж обпікає і забивав дух воді ще плавали прозорі й дзвінкі льодини. Пурхаючи і покрекуючи, він хлюпнув тої води, мов шпаркого окропу, на своє кілька днів неголене, вкрите рудуватою, як ячмінна стерень, щетиною шорстке обличчя, і йому почало розвиднятися.
Так само мовчки він сів за стіл. Тріщала, розколювалася голова, кожен звук, навіть брязкіт дужки відра, відзивався у ній довгим болюче-нудним відлунням, і він налив собі гранчак прозоро-чистої, аж синьої від потаємної сили горілки.
Як молотком по тімені вдарив первак — і ще йому більше розвиднілося. Карпо вкинув у рот хрумку, на сметані смажену зеленицю, подумав трохи і підлив знову у склянку собі й господині.
Світ мінився на очах.
Карпо не ховав більше погляду, несподівано розбалакався, узявшись розказувати про зарібки, і при тому незграбно розмахував худими і довгими, немов граблища, своїми руками, а господиня підтакувала, догідливо скліпуючи повіками. І дивно було якось йому: хмелів лиш язик, що все важче, дубіючи, повертався у рогі, а думка лишалася тверезою і холодною, як кринична, щойно із двору вода. Думалося Карпові, чом неправедно так на світі, один проживе, мов проспіває пісню, а другий, і він при тому числі, лиш намучиться, виробить за себе й за того, що співатиме; он вже у сорок літ пальці які — вперше глянув Карпо із жалем на власні руки — вироблені, з гулями на суглобах, мов старе коріняччя, що на кінній дорозі, обтоптане і обдерте, повилазило з-під землі. Невже стільки, як він, повинна людина жили тягнути, і не мати щодень на столі бодай шушварка до пісної картоплини, чи у трудну весняну пору, коли божий день за плугом так виходити непросто, не зможуть покласти йому у вузлик нічого, окрім затирки з конопляного сім'я… Карпо знав, що там, у селі, у колгоспі, йому не дадуть роздобріти, там деруть сьому шкуру, як ще й шоста не наросла.
Але ж діти там у селі… І що люди подумають?
Защеміло йому таки, як згадав дітей, а про людей йому байдуже. Стільки сліз і біди надивився він на віку, стільки зла одне одному чинять люди — і не тільки в гірку пору війни, а й до неї, надивився немало. Бувало, не встигне сусід сп’ясти путнього зруба, хліви облагодити та пару вивершити стіжків і оборога, як, диви, палахтить вже якоїсь ночі, з чорних завидок палахтить, і лемент вже на кутку, біжать люди, відрами брязкаючи, стають супроти вогню, а хто підпалив — найбільше старається… Загубитися б десь, на отакому хуторі, серед лісу, серед корчак, де замість торби начальників, що за літо сім раз переміряють поле та сіножать, аби, крий боже, п’яді зайвої не дісталося, розходжує тут на привіллі єдиний хіба землемір — сіра цибата чапля…