Покруч – Іван Корсак

А дітьми Карпове і Онисине обійстя було заможне, як приніс бусько сюди старшеньку дочку, так п’ять весен підряд не лінувався носити, не ганджував і не обминав подвориці. Старшенькій вже минало одинадцять, менша небавом мала у школу йти — п’ятеро доньок, білявих та голубооких, метеликами пурхали всеньке літо, матері помагали. Вони і взимку так само світили личками, лиш як підступав скрадливо голод, то очі синішали.

Карпо Бібчук вертався із заробітків. Другий десяток верстов міряв він лісовою дорогою від залізниці, але ще з десяток лишалось додому; ішов він шпарко, чесав умерзлими кирзаками розмашисто; боячись за горлянку на скрипучому і їдкому морозі, він заціплював рота, вдихав і видихав через ніс колюче іскристе повітря, і пара валила з нього, мов із змиленого коня. Карпо все наддавав, не шкодуючи ніг, не чуючи холоду і вантажу — речовий мішок за спиною вщерть був набитий зарібком на рисових чеках Кубані; від ваги ломило в крижі, лоскотав під сорочкою піт набридливою мурахою, а він йшов та ішов, закидаючи кирзаками. Але хоч як не кріпився Карпо, врешті втома стала долати, нили підбиті ноги, низонула під бік колька-зануда. І він скинув вантаж із плеча і, перевівши дух, опустився на речовий мішок.

Тільки тепер він відчув, що знесилився, і довго сидів незрушно, слухаючи, як на морозі лунко пострілюють мерзлі, стрункі і високі, витягнуті в тугу струну, сосни. У загуслому, нечуваної синяви опівнічному небі раптом скрикнув, пролітаючи, горластий крук, і від того зловісного, скрипучого окрику прокотилося, спотикаючись і перегукуючись, лякливе відлуння над обширом. Раптом у присмерку поміж дерев зблимнув вогник, хирлявий якийсь і жовтуватий, зблиснув непевно й несміливо, ніби пробуючись, на хвилю з’явився він і знову погас, аж доки, кліпнувши кілька разів, не взявся, нарешті, у силі. Карпо сперш подумав, що мо звірина, і шкіра на спині пішла в нього в брижі, наче в коня, що зганяє у спасівку гедзя, але в ту ж мить здогадався і посміявся в душі сам над собою. «Замучениця, — мов стямився він, упізнавши хутір обабіч шляху, куди за життя лиш раз заходив води напитись. — Та ж додому менше, ніж три година».

Йому хотілось боржій додому, що вже тут через ліс та болітце, каменем, здавалось, можна докинути, кортіло додому, тим більше, по піврічній розлуці. Але й так само хотілось хоч на годину дати спокій знесиленій плоті, змученим костям, що аж рипіли з утоми; і спочити не тут, на шорсткому, мов тертка морозі, від якого дубіє ураз комір спотілої його сорочки, спочити по людському в хаті, що зблимувала так близько, зблимувала зманливо і притягально.

Повагавшись, Карпо через силу звівся на ноги, аж затріщало в колінах, але й тепер напевне не знав, куди рушить в наступну мить; він намірився, було, прошкувати таки далі, додому, та пересилив страх, що як ще раз присяде, то вже не встане, зморить сон, і не скоро тоді діждуться гостинців його дітлахи.

Не вагаючись більше, Карпо рушив на хутір.

Здоровенний псюга двічі спроквола гавкнув, швидше навіть не гавкнув, а бамкнув густим і невдоволеним басом, як деревом хто ударив в масивний дзвін.

— Кого там трясця несе лихої пори? — озвався у шпарину хіба на палець відчинених дверей жіночий голос.

Карпо, мнучись і переступаючи з ноги на ногу, узявся розказувати, з якого села він і як дражнять по вуличному, що важило тут куди більше писаного документа, і лиш тоді впустили його у хату. Господарями, а точніше господинями хутора було дві жінки: стара на печі, з єдиним зубом, що здивовано білів, виглядуючи із запалого, мов обваленого старістю, рота, і молодша, певне дочка, із прудкими як в рисі очима. Жінки сперш підозріло оглянули, прискіпливо і уважно облапали стривоженими очима пізнього гостя, мов мав він прихований гандж і от-от його вони виявлять; врешті, молодша, очевидячки, не знайшовши отого ганджу і заспокоївшись, війнула по хаті спідницею та заходилася лаштувати, хоч як вже віднікувався Карпо, вечерю.

За столом, де парував наваристий борщ, у який встроми, здавалося, ложку, то так і стоятиме, не впаде, не вельми розніженому баландою, яку довозили на рисові чеки заробітчанам, та ще виголоднілому за дорогу Карпові найбільше труда коштувало не вельми прудко махати отою ложкою. Він розімлівав від тепла, яким дихала піч, справжньої, подавно знаної їжі, чарчини горілки, яку, змилосердившись над пізнім і задубілим на холоді подорожнім, внесла молодша господиня у запотілій пляшці з комірчини, він танув і розімлівав на очах.

— Ще колгоспом у вас не пахне, — сказав він без завидок, і понюхав скибку житнього хліба, чорного, але напрочуд пухкого, що ширив свій лоскітливий дух на всеньку хату і танув у роті швидше цукерки.

— Кому ми треба, — трохи манірно прикусила губу від мимовільної похвали молодша хазяйка. — Дві жінки, дві нещасниці на хуторі серед лісу.

Тут можна ще жити, пораючись за мискою, думав Карпо, тут воля, тут немає начальників, ори і сій собі на здоров’я і ніхто не стоїть над твоєю душею, як любить стояти в Карповім селі бригадир, поляскуючи бичілном себе по халяві і назирком приглядаючись, чи справно жінки бо полють льон; тут єдиний хіба начальник — вовк – сіроманець, що приблудить морозного вечора під отаку Замученицю і, зачувши за товстими стінами недосяжний дух тлустої угодованої худобини, підніме голову до холодних байдужих зірок та, мордований марним передчуттям хмільного присмаку теплої крові в пащі, протяжно й жалібно завиє з безсилля й розпуки.

Небагатослівний гість за вечерею скупо оповідав, як велося йому на зарібках, де під скаженим сонцем треба витягнути було безкінечний день косу на рисові, що черкотів і деренчав, мов бляшаний; господиня собі нарікнула на долю вдовину, бо нікому на подвориці у похилений паркан навіть кілка забити, а коли з пляшки у склянку збулькнула рештка із денця, то став дякувати Карпо і лаштуватися знову в дорогу.

— Пса в таку пору гріх з хати вигнати, — зітхнувши, похвалилась єдиним зубом стара із печі. — Заночуй, бо ж згибієш у дорозі.

За вечір вона мало встрявала в балачку, а як озивалася, то старим утомленим джмелем: «жгибієш у дорожі».

Зима, цьогоріч несподівана і зараня, взялася по щирості гарувати, ласівці на вікні квітли пишним мохнатим квітом, і той квіт на очах встеляв скло.

Карпо мимохіть визирнув крізь верхню, менш вмерзлу шибку. Місяць, обламок сяючої крижини, обливав галяву потойбічним примарним світлом, обшир яснів, як ясніє свіжобілена хата, коли господиня передала ненароком синьки. Битим колючим склом іскрився сніг, а тіні від поодиноких дерев лежали намальованими фіолетовим чорнилом: холодний, бездушний, моторошно кладовищний обшир жахав і відштовхував.

— Може, й ночуйте, — непевно сказала молодша господиня.

Карпо, що стояв серед хати ні в сих, ні в тих, пом’явся, було, потупцявся, а врешті глибоко вдихнувши, аж ніздрі затріпотіли, зняв речовий мішок із плеча.

Йому постелили на лаві, молодша хазяйка вляглася на примості, а стара залишилася на печі, і небавом уже сопла і гула у ніс, як вітер в порожню пляшку.

Карпо ж заснув далеко не зразу. Тішачись теплом, ситістю і спочинком, він довго лежав із відкритими очима, пересипав і перевіював свої думки, як пересипають на вітрі зерно із жмені у жменю, відвіюючи від полови. Молодша хазяйка теж, певне, не спала, ще довго поверталася з боку на бік, і близькість жіночого тіла, ще пружного, налитого нерозтраченим соком, непокоїла Карпа. Шпарка, як дьоготь, горілка, якої й не зчувся із холоду як вихилив сам майже пляшчину, стала прудкіше гнати по жилах густу його кров, і та кров все гарячіла, бурлила і закипала, аж тріщала його худа, але дужа плоть.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: