Покруч – Іван Корсак

Напочатку він боровся з собою, силячись втриматись від спокуси, та з часом давалось йому те важче, докори сумління ніяк не могли переважити нестримного поклику вічного і непереборного інстинкту, поклику виголоднілого на зарібках тіла, що кричало і рвалось до іншого тіла, як рветься хижак до свіжої, ще паруючої дичини; нарешті, мала настати колись така мить, і вона настала, шо він не ладен був більш володіти собою.

Карпо ступив три кроки до примоста і легенько поклав тремтячу долоню на її голе плече.

— Не знаєш броду, не лізь у воду, — засвітились в пітьмі два рядки рівних білих зубів.

Карпо сприйняв ці слова як виклик.

Він шулікою впав на груди її, придавив і зім’яв, голодним ротом шукаючи її рота, зманливих вуст; він ввійшо в неї жадібно і поспішно, у туге, аж рипить, подавно знале чоловіків пружне і гаряче тіло, він весь увійшов і ще йому було безкінчено мало; худі і чіпкі його пальці вп’ялися, мов кігті, в м’які її і округлі плечі; він порався з нею на всю міць свого виробленого і все ж далебі не слабкого ще тіла, а вона затріпотіла й забилась під ним пійманою рибиною, і Карпо порав щосили оту рибину; нараз ним оволоділо непереборне і дике бажання зробити їй боляче, і він робив їй, але й вона робила йому, кусаючи і гризучи худі його плечі. Ошоломілий, він осліп на той час і оглух, він не чув навіть, як стара прокинулась на печі, вовтузилася і крехтала; він порав здобич свою, розгарячілу, пітну і тремтливу; і лиш під кінець він став виходити із безпам’ятства, з пітьми шалу; нарешті, наче в кінці тунелю, заясніло м’яке наростаюче світло, повіки його мимохіть примружились, і облегшене тіло здригнулося кілька разів.

Спав він чавунним сном.

А коли уже завидна через силу розплющив важкі повіки, то стямивсь не зразу, .крутячи спантеличено і подивовано головою: «Де він? Що він?».

І коли до нього стало вертатися усвідомлення себе, повертатися спомини, учорашнє, вечірнє, нічне, Карпо з страхом заплющив очі, наче можна було заховатися і прихиститись за щільно приплющеними повіками.

Але й це рятувало мало.

Він відчував, як червоніє, густо й нестримно, кров приливала до щік, що аж стали пашіти, і Карно, матюкнувшись круто та з викрутасами, ще міцніше примружив повіки. Він не міг тепер пробачити сам собі, що не мав учора терпцю: вистачало його на півроку заробітчанських поневірянь, коли долоні облазили від роботи, а на три години ходи не стачило; хватило на гущу і забракло на юшку, та вже рачки доліз би…

У хаті скрадливою кішкою, навшпиньки ступаючи, поралася молодша господиня, шаруділа спідницею і стиха побрязкувала мисками. Врешті Карпо мовчки встав із постелі, і, чомусь соромлячись поглядом зустрічатися із хазяйкою, взявся вмиватися. Господиня метнулась, було, полити літеплом просто із казанця, але він злегка рукою відсторонив її кухлика і став умиватися з колодижного відра, де в крижаній, аж обпікає і забивав дух воді ще плавали прозорі й дзвінкі льодини. Пурхаючи і покрекуючи, він хлюпнув тої води, мов шпаркого окропу, на своє кілька днів неголене, вкрите рудуватою, як ячмінна стерень, щетиною шорстке обличчя, і йому почало розвиднятися.

Так само мовчки він сів за стіл. Тріщала, розколювалася голова, кожен звук, навіть брязкіт дужки відра, відзивався у ній довгим болюче-нудним відлунням, і він налив собі гранчак прозоро-чистої, аж синьої від потаємної сили горілки.

Як молотком по тімені вдарив первак — і ще йому більше розвиднілося. Карпо вкинув у рот хрумку, на сметані смажену зеленицю, подумав трохи і підлив знову у склянку собі й господині.

Світ мінився на очах.

Карпо не ховав більше погляду, несподівано розбалакався, узявшись розказувати про зарібки, і при тому незграбно розмахував худими і довгими, немов граблища, своїми руками, а господиня підтакувала, догідливо скліпуючи повіками. І дивно було якось йому: хмелів лиш язик, що все важче, дубіючи, повертався у рогі, а думка лишалася тверезою і холодною, як кринична, щойно із двору вода. Думалося Карпові, чом неправедно так на світі, один проживе, мов проспіває пісню, а другий, і він при тому числі, лиш намучиться, виробить за себе й за того, що співатиме; он вже у сорок літ пальці які — вперше глянув Карпо із жалем на власні руки — вироблені, з гулями на суглобах, мов старе коріняччя, що на кінній дорозі, обтоптане і обдерте, повилазило з-під землі. Невже стільки, як він, повинна людина жили тягнути, і не мати щодень на столі бодай шушварка до пісної картоплини, чи у трудну весняну пору, коли божий день за плугом так виходити непросто, не зможуть покласти йому у вузлик нічого, окрім затирки з конопляного сім'я… Карпо знав, що там, у селі, у колгоспі, йому не дадуть роздобріти, там деруть сьому шкуру, як ще й шоста не наросла.

Але ж діти там у селі… І що люди подумають?

Защеміло йому таки, як згадав дітей, а про людей йому байдуже. Стільки сліз і біди надивився він на віку, стільки зла одне одному чинять люди — і не тільки в гірку пору війни, а й до неї, надивився немало. Бувало, не встигне сусід сп’ясти путнього зруба, хліви облагодити та пару вивершити стіжків і оборога, як, диви, палахтить вже якоїсь ночі, з чорних завидок палахтить, і лемент вже на кутку, біжать люди, відрами брязкаючи, стають супроти вогню, а хто підпалив — найбільше старається… Загубитися б десь, на отакому хуторі, серед лісу, серед корчак, де замість торби начальників, що за літо сім раз переміряють поле та сіножать, аби, крий боже, п’яді зайвої не дісталося, розходжує тут на привіллі єдиний хіба землемір — сіра цибата чапля…

Осудити можна людину за все, думав Карпо, тільки ж хто судить її за те, що вона хоче жити. Марне і надурняк він не пнеться нічого, без нього до готового хліба знайдеться губа, він же мозолями все, а не так собі, мов співаючи.

— Не хочу співати, — з трудом повернув отерглого і задубілого язика.

— Можеш і не співати, — відказала, сміючись, господиня. — А спати марш.

І поштовхала легенько у плечі його до примоста.

Наступного ранку Карпо, що не був досі прихильним до чарки, знов оглушив себе гранчаком і проспав до вечора.

А третього ранку, одутий як сич, встав, мовчки узяв сокиру з-за лави і, тернувши звично пальцем по лезу та крутнувши невдоволено головою, понуро понлентався на подворицю. Він добував з-під снігу ще за тепла порізані дрова, навмисне добираючи найгрубіші, покручені і сукуваті, з маху довгих костистих рук заганяв по обух сокиру у мерзле дерево і, гехкаючи, бив у колоду; усю міць вкладав він в роботу, у кожен удар, мов вибивав із себе важкі і такі ж намерзлі, як дрова, думки — тільки з дзвоном і хряскотом розлітались довкола тріски.

Ще два тижні лежав під примостом не розпакованим речовий мішок, а якоїсь неділі Карпо, зітхнувши, витяг його і пішов у комірчину висипати у бодню рис.

За зиму він самотужки пересипав свининця і перестелив підлогу, поправив оборога, що похилився було, мов добряче мавсь напідпитку, і держав набакир вельми хвацько свого капелюха. У свято Карпо рідко лишався у хаті, більше бродив із рушницею навколишнім лісом, читаючи і розгадуючи на цнотливих снігах чудернацький правопис звіриних слідів; інколи він приносив окривавленого зайця чи бровастого замашного тетерюка.

Перехожі на хутір нечасто заходили, Карпо не ховався від них, але й не спішив муляти очі, здебільшого виглядав з-за вугла, як минають обійстя, проводжав в бік села довгим і трохи заздрісним поглядом.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: