А Онисині діти тимчасом ішли лісовою дорогою, чалапаючи босими ногами і здіймаючи пухку куряву, дріботіли швиденько, аби вернутись до ночі. Тривожно шуміло на вітрі верховіття високих сосон, що розхитувалося у голубому і бескінечно високому небі, той шум посилював одинокість та будив мимовільний ляк, аж розширювалися зіниці; і як застогне зненацька одуд та відлуння піде гуляти лунким, мов колодязь, лісом, діти, спотикаючись, озиралися полохливо і ще дріботіли швидше.
Аби скоротити шлях, вони звернули з дороги і пішлк до Замучениці навпростець, через плав і болото. Плав вихитувався під ногами, ішов хвилею, невдоволено буркотів і вурчав, мов розсерджений болотяний дух грозився мандрівникам.
Руда лисиця, що невідь де узялася, певне винюхувала собі качині гнізда та широконосі й пискляві виводки, забачила дітей, сперш високо задерла голову, насторожено підняла маленькі вуха, а тоді, придивившись і щось роздумавши, лиш скрушно головою крутнула; врешті, вона розвернулась і, м’яко та сторожко ставлячи лапи, подалася геть, скрадаючись і час від часу переплигуючи ледве видимі на плаву підступні вікна.
Карпо якраз майстрував топорище, як ступили на подворицю діти: і освітили, і осліпили його синню голодних очей. Руки в Карпа чогось защеміли й отерпли, мов устромив їх в мурашник, він озватись було хотів, та дарма, не в силі був розщепити застиглі, наче в мерця, щелепи; довго стояв він як вмерзлий, кліпаючи повіками, аж доки ноги вдалось від землі відірвати. Опустив Карпо голову, побрів у комірку і, не посмівши спитати про матір, мовчки так само шихнув кожній дитині по торбинці білого, ще із кубанських зарібків рису.
І пішли назад Онисині діти через ліс і болото, ще сичало та булькало, спочивали і знову йшли, несучи батькові зарібки.
Насварила Онися їх, міцно сварила, а вони мовчки і винувато перед нею стояли, втупивши сині очі в долівку.
Вже перед жнивами, як жита половіли, а хліб, якого не бачили кілька тижнів, здавалося, пахнув із поля, ходили знову на хутір діти. Тільки батька вони на подворищі не застали, а молодша господиня заступила поріг.
— Киш, попрошайки. Краще б худобу пасти до кого найнялися.
Більш на Замученицю вони не ходили, навіть не дивилися у той бік.
II
Минали роки. Швидко минали: не встигне відцвісти черемха у пущі, що духом своїм запаморочливим за версту п’янить, як, дивись, уже серп гуляє житами, і гуртуються бусли, пробуючи крила перед неблизькою своєю дорогою; а там і зима завиє тужно у комині довгими .морозними вечорами. І звикся Карпо на хуторі, непомітно звикся, все прожите, минуле, добре і зле, все якось відійшло, заховалося і розтануло за літами.
Через рік народився син — з таким же, як в батька, трохи приплюснутим носом і такими ж густими білими бровами. Ріс здоровим собі та повновидим, і, дивись, уже вигольокує, вимахує рученятами в неньці, вигадливо сплетеній і оздобленій вправними Карповими пальцями.
Чи то вдача його така, чи щоб забувалося швидше, тіліьки взявся Карпо хазяювати люто. Нивки по лісах, аби шкоди худоба не завдавала, геть усенькі пообгороджував сінокосні лужки, що заростали корчаками, по очищував – скрізь його рука залишала слід. В хліві завше побрязкував ланцюгом годований на продаж бичок, гладкий і лискучий, ніби у жнива миша, за хатою гули на пасіці бджоли; всього потрохи водилося на господарці, і не було такої пори у році, щоб у комірчині не стояло дві бодні сала.
Правда, сірою хмарою став нависати колгосп, але метикуватий Карпо повантажив якось у підводу добряче стегно та бідон вересового меду і подався в район. Звідти приїхав він інвалідом, як писалося у новенькій і шелесткій, що пахла ще клеєм, пенсійній книжці.
Тепер його не чіпав ніхто, хіба зрідка з’являлися на подвориці фінагенти. І тоді виставлялось на стіл усе, чим багата була тісно заставлена його комірчина, сита пісня гуляла довкола хащами, і знову півроку не показувалися уповноважені на лісовій дорозі, що вела до Замучениці.
А ще Карпо загорівся посадити на хуторі сад. Кілька тижнів, не шкодуючи мозолів, корчував він за хатою вільшаник і березняк, що взявся тут самосівом, вертав бозна вже якої давності, поточені хробаками пеньки, хекаючи, вирубував і витягав з-під землі давнє, але досі міцне покручене коріняччя. На місці безплідної пустоші, де на весні хіба тільки вицьвірінькували синиці, скльовуючи ще мерзлі бруньки, врешті лежав, зблискуючи свіжою скибою, замашистий лан. Пошаставши лісом, нашукав Карпо дичок, в околишніх селах в дядьків дібрав черенків, і не було такого разу, щоб черенок не прийнявся, не погнав на свіжій, не стомленій ще землі гінких батогів. Радів Карпо, тішився кожним листком, доглядав як за малою дитиною, навіть взимку, в скрипучий мороз, загорнувшись у кожух і постукуючи ногу об ногу у валянках, не лінувався стерегти свої щепи від набігів зайців, капосних і такої пори вельми шкідливих.
Але диво-дивнеє: не вдавався садок. Перші літа щепи росли як на дріжджах, тішачи господаря темно-зеленим, аж синюватим листям, а як ставали у силі і от-от мав прийти час плодоносити, невідома хворість брала дерева. Гілля раптом із добрадива крутилося, укривалося струпом, сперш засихав вершок, далі хворість розходилася по кроні, і врешті дерево стоячи умирало.
Кинувсь Карпо до старих, бувалих людей, став розпитувати: чом так? Сиві діди теребили бороду, радили:
— То земля, муситьки, в тебе така. Дзингра, муситьки, копай глибше.
Не шкодував рук Карпо, знову садив дерева, розкопуючи щоразу цілі ямища і викидаючи червону, як цегла, морену, міняв землю та здобрював. Але сад на очах достигав повноліття, і знову крутився, миршавів і сох. Інколи тільки вмираюче дерево, жахаючи хатніх, зацвітало в жнива, чи навіть, ба, восени, як копають уже картоплі — хтось помре, люди казали, як цвіте отак дерево.
Так і не вдалося йому згодувати сад. Прибитий невдачею, Карпо до нього збайдужів, навіть всохлий зрізати лінувався — і ще довго стояла на пні мертва садовина, чорніючи всохлим покрученим гіллям; покруч-сад, сад- кладовище.
Тихо й спокійно жилося Карпові на хуторі. Щось ладилось, а щось не вельми, чомусь радів, а за чимсь сумував. Здебільшого ж ні на що було йому нарікати, зник з очей той тривожний блиск, що так непокоїв сперш молодшу хазяйку, похмуре лице його із худими гострими вилицями, що туго обтягувала сіра землиста шкіра, тепер подобріло й погладшало, навіть ледь-ледь проступав рум’янець.
Єдине, що муляло його душевній злагоді — сич, який завівся негадано на Замучениці, не давав спокою ночами, а то й навіть удень.
— Пу-гу-у-у, — кричав птах зловісно і моторошно. – Пу-гу-у-, — линуло в темряві ночі над вільшаниками і болітцями, невеликими зарослими очеретом озерцями, де дрімала, похитуючись на воді, натомлена цілоденним трудом качва.
Став помічати Карпо: сич заявлявся на хуторі перед тим, як мало трапитись якесь нещастя, принаймні, якісь негаразди у господарці. Перед тим, як здохла корова, птах кричав на хліві до світання, мов пророкував близьку біду, тужив і побивався, як тужать над домовиною.
Зимовими довгими ночами Карпо, бувало, не міг заснути. Ледве тільки заплющить очі і стане його огортати м’яка хвиля першого сну, як зловісно завиє на хаті сич, закричить пронизливо і моторошно.
— Чуєш, чуєш? – отерплий, шепче нажахано, штовхає ліктем під бік молодшу хазяйку. — Знов!
— Та спи ти, придурку, — гребонеться із серця невдоволено й сонно хазяйка. — Вічно тобі увижається.
Карпо схоплювався із примоста, накидав наопашки кожуха і, дивуючись, чом же так — він завше чує, а вона чомусь ні, вибігав на подворицю. Сторожко, скрадливо, щоб не рипнути часом снігом, він обходив навколо хати, озирав хліви і найближчі дерева, та ніде сича не видко й не чути. Велетенська тиша вляглась на сніги, на ліс, принишклий та мовчазний, і лиш з тихим потріскуванням світили великі намерзлі зорі.
А якось восени, в темінь, хоч виколи око, завиз сич у мертвім саду, застогнав і заойкав, як над покійником. Не в силі стримати себе, схопив Карпо із стіни рушницю і простоволосий, вискочив за поріг. Сич озвався у дальнім кутку, знову завив, залопотівши, мов злетіти збираючись, крилами. «Таки птах, не чортівня», — промайнуло в розпаленій його голові, і він щодуху метнувся туди. На бігу, навіть не цілячись, Карпо вистрілив раз і вдруге, вправно об коліно зламавши рушницю, знову перезарядив.