Покруч – Іван Корсак

Онисі в село доказали за чоловіка уже весною, як прилетіли книги: вони вививалися за хатою над лужком, перекидалися на льоту, кигикали і стогнали, мов бідкалися, як же їм ранньої такої пори звити гнізда.

Сперш, як сказали Онисі, вона не повірила, за жінками ніколи Карпо волочитися звички не мав, але коли сусід забожився, що бачив сам і навіть з ним говорим, Онися кишнула на дітей, що засвітилися з нетерпіння і цікавості личками, а саму її раптом піднудило і жовті кола попливли в очах.

— Хай розживається, — тільки й мовила, і сіла на призьбу, бо ноги чогось не тримали.

Блиснуло сонце, запарувала земля, і постаті ратаїв на полях мерехтіли, текли і струменилися; треба було й Онисі вже братись за плуга.

Тиждень ходила за бригадиром, коня канючила, і на котрийсь бо день таки виканючила. Півчвіртки житнього борошна, що тримала на чорний день, переділила і ще навпіл, собі і коневі, погодувала його і поїхала в поле, а діти дома лишилися замість матері гарувати, повзали по грядках, як травневі жуки: тільки білі.

Надягнула шлею Онися, вчепила плуга і перехрестилася; не так бога молила, щоб поміг, як просила, щоб люди не бачили — не вміє вона орати.

Кінь рушив спершу послушно, навіть шпарко ішов, і Онися бігала перші борозни, а як приноровилася трохи, то ступала широко, по-чоловічому, майже як інші ратаї.

Справний то був колись кінь, весь вороний, тільки біла латка на лобі, мов чирва на гральній карті, у господаря свого, доки той як куркуль не загримів до Сибіру, він землі не чув під ногами, мов линок гладкий і лискучий. А як потрапив в колгосп у руки конюха Яцка пришелепуватого, то змирщавів хіба за півроку й обліз, на додачу, ще й знатурився. Перші борозни, тягнучи шпарко плуга, вороний підозріло, з великим сумнівом косив на Онисю своє каре велике око: видавалось, не тільки вона сама, а й кінь не вельми то вірив, чи вийде щось путнє з того орання.

На четвертій борозні вороний раптом став, як укопаний, потім ступив три кроки і знову став, а тоді несподівано звівся на дибки, дико й пронизливо заіржав, показуючи довгі зуби та бліді десна, а врешті впав на спину, і, як каверзлива дитина ногами, замолов своїми худими лапами.

Онися, отетерівши, перехрестилася. Навіть не відаючи, що тут вдіяти, присіла у борозні, тихцем сплакнула, а тоді стала згадувати, як розказували про вороного чоловіки.

Відтоді, як побився Яцко об заклад, що перевезе на цьому коні зараз півтори тонни — перевіз таки і виграв самогонки пляшчину, — підірваний вороний, затямивши колгоспну службу, став натурливим і визнавав далеко не кожні руки, а жінок взагалі нізащо мав.

Кінь полежав собі півгодини, потайки час від часу зирячи скрива, чи нема в руці в ратая доброго пужална, а тоді, як ні в чому і не бувало, встав і пішов борозною, покірно тягнувши плуга, що в руках у Онисі то заривався у землю до рижцю, то, вибиваючи дрижаки, норовив і зовсім вискочити.

Дві борозни вороний пройшов шовковим, а на третій знову беркицнувся, помолов собі лапами, і влігся на півгодини. Коли ж Онися заходилася коло нього з хворостиною, бо на батіг Яцко досі не розхазяювався, то кінь тільки хвостом ледачо помахував, наче від набридлої мухи.

Так і орала вона до вечора: дві скиби масно влягалися, паруючи і чорно зблискуючи супроти сонця, а на третій починалась вистава. Може з чверть вона впорала, коли стало смеркати, і вже як виходила з останньої борозни, вороний зовсім скрутився. Щось йому не припало до шмиги і він, підкинувши зад і відбрикнувши, рвонувся раптово вперед, Онися щомоці, аж жили синіли, тримала плуга, бо ж покалічиться клята скотина; раптом він завернув круто вправо, Онисю так само круто заносило і вело, і врешті з усього маху разом з плугом хряпнуло в віз.

Мало пам’яталось Онисі, як уже запрягла і доїхала, тільки наступного дня не встала.

Тепер діти самі шпорталися по господарці, напували корову і різали січку; деколи, правда, забіжать сусіди, погомонять трішки, поспівчувають Онисі і біжать собі — в кожного своєї біди доволі. Два тижні Онисі не ліпшало і не гіршало, смоложило в грудях, бо грудьми її кинуло на полудрабок. Їй все хотілося викашлятися і не могла, лиш підкашлювала так тоненько й пискляво, мов підсміювала із кого.

Не має звички біда одною ходити, завжди пару знайде. Стали діти відкопувати картоплю, пальченятами більше греблися, аніж залізником, відкопали якось урешті, а вибирати нічого. Розлилися тої весни води широко, найвужча річечка голубіла рікою дужою і повносилою, до хат навіть в декого підкрадалася, і траплялось, що човни припинали просто до зруба. Підпливла картопля в Онисиній ямці, зогнила і тільки чавкала у пальчатах дитячих. Тож цілішу вищипували по одній на насіння, а напівзогнилу полоскали й варили: правда, тхнуло від казанця і нудило, та все ж краще, ніж бігати дітлашні щодня і заглядати, чи не підросла ще на борщ лобода і кропива.

Пластом лежала Онися, тільки думки різні снувались як човник у кроснах, і вона якось гірко всміхнулася про себе: якби з тої думки та справді нитка виходила, ото б полотна наткала…

Гарували Онисині діти отак ще зо троє тижнів, а четвертого зібрались в грядках, посідали в рядок, як качата, і раду свою стали вести.

— Як маємо шматок хліба просити по людях, то краще сходімо до батька. Може, й він нам щось дасть.

І потелепали потай від Онисі, бо знали, напевне, шо їх не пустить, залишивши доглянути матір найменшеньку: до Замучениці однаково не дійде.

Похопилась Онися пізно, як уже дітлашня чебурхала лісом. Немічна встати, звелася тільки на лікоть і подивилася гірко услід крізь низьке підсліпувате вікно.

— Як не добачив ти чоловіче, дороги до свого порога, то бодай і діти твої так бачили, — закляла на віку уперше. — Хай мої діти виростуть і твоїх за шпирками водять.

В ту ж мить за вікном залопотіли широкі та дужі крила, і з старої дички злетів величезний птах. Сіре пір’я його проти сонця відливало і зблискувало холодним металом, на жилистій шиї з упевненою в собі, що не знає сумніву, силою трималася голова з хижо загнутим дзьобом, навіть кігті дивовижного птаха встигла видивитись Онися — крупні, мов людські скорцюблені пальці, кремінної тверді, готові у будь-яку мить рвати й терзати живе, вп’ястися у жертву. Повільно і знехотя, змахуючи розмашистими і тугими крилами, мов неспішно міряючи невидимі небесні пташині шляхи, птах набирав висоту і летів у бік лісу, і масна чорна тінь по землі гналась за ним. «Ну й шуліка, —мимохіть подивувала Онися. — Зроду такого не бачила».

А Онисині діти тимчасом ішли лісовою дорогою, чалапаючи босими ногами і здіймаючи пухку куряву, дріботіли швиденько, аби вернутись до ночі. Тривожно шуміло на вітрі верховіття високих сосон, що розхитувалося у голубому і бескінечно високому небі, той шум посилював одинокість та будив мимовільний ляк, аж розширювалися зіниці; і як застогне зненацька одуд та відлуння піде гуляти лунким, мов колодязь, лісом, діти, спотикаючись, озиралися полохливо і ще дріботіли швидше.

Аби скоротити шлях, вони звернули з дороги і пішлк до Замучениці навпростець, через плав і болото. Плав вихитувався під ногами, ішов хвилею, невдоволено буркотів і вурчав, мов розсерджений болотяний дух грозився мандрівникам.

Руда лисиця, що невідь де узялася, певне винюхувала собі качині гнізда та широконосі й пискляві виводки, забачила дітей, сперш високо задерла голову, насторожено підняла маленькі вуха, а тоді, придивившись і щось роздумавши, лиш скрушно головою крутнула; врешті, вона розвернулась і, м’яко та сторожко ставлячи лапи, подалася геть, скрадаючись і час від часу переплигуючи ледве видимі на плаву підступні вікна.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: