А десь третього чи, може, четвертого дня вона все ж не стрималася.
— Лікарю, чи бодай якась у мене надія є?
Він тільки носом насмішкувато підшморгнув.
— Ніякої, — позіхнув, було, лінькувато, але в ту ж мить схаменувся та прикрив рота лапатою долонею. — І я не циганка на ринку, аби вгадувати за карбованця далеку дорогу й казенний дім.
— З вами здоровій людині говорити важко, — вона відвернулась і вперлась очима в стіну.
— І то правда, — згодився, кивнувши рудою чуприною. — Нічого теревені правити.
Кілька днів по тому лікар і ногою не ступав у палату, тільки біля Галини Гордіївни, готуючи до операції, зранку до вечора тупцяли сестри і лаборанти із хитромудрими приладами, де непевно хитались по шкалах, як хитається доля, тонесенькі стрілки та весело і кепкуюче переморгувались різноколірні лампочки. Галина Гордіївна боялася операції — при згадці про неї аж зуби мерзли.
— Випишіть мене, дівчатка, — сказала якось молодій сестричці з веселими і добрими, трохи здивованими очима. — Краще померти своєю смертю, ніж під ножем цього живодера.
— А ви його просто не слухайте, — із сміху, дрібного і потамованого, у неї тряслися руки і хлюпнули на долівку ліки із склянки. — Вам треба не те, як він балакає, а як він оперує.
Останні три дні перед операцією Галину Гордіївну майже не турбували. Вона лишилася наодинці з своїми думками, що набігали як хвилі на берег тихого лісового озера, шаруділи і хлюпались, неспішно відкочувалися, натомість же знову набігали свіжі. Вікно з палати виходило в сад і вона годинами дивилася, як розгулюють зеленими жестяними покрівлями сусідських будинків поважні сизі голуби, як на вузлувате й покручене старе яблуневе гілля всідаються горобці, знімають ще з подвір’я немилосердний рейвах і гвалт, щохвилини чубляться і знову миряться, а помирившись, — із лопотінням десятків прудких крил галасливо зриваються з яблунь і подаються в інші подвір’я у вічних пошуках їжі і свіжих пригод — за вікном була воля, незамкнутий простір, там ходили здорові й веселі люди, там було недосяжне тепер для неї життя.
Кілька років уже хворіла Галина Гордіївна, пекло їй у грудях, мов там тліла жарина, і час від часу хтось безжальний, немилосердний роздмухував ту жарину; траплялося, трішки вона вичахала, але з часом з новою, жорстокою і мстивою силою згадувала про себе, смоложила й жалила, і світ фарбувала у жовте. Випадком діагноз Галині Гордіївні став відомим і вона з ним змирилась, ужилась з неминучим та не йняла більше віри таблеткам і жовтим горошинам, що з брязкотом тричі на день медички кидали їй у склянку, ані прийдешній, як сказали відверто таки ризикованій операції. Наступала якась досі незнана до всього байдужість, мов душу її обгортали ватяною ковдрою, яку безсилі здолати і тепло, і житейський холод. Галині Гордіївні нітрішки не шкода було себе, своїх сорока ще не повних літ, в які вона все поспішала кудись, спотикаючись; не шкода їй чоловіка, бо непевною раптом стала, чи й любила його коли; диво-дивнеє, навіть не шкода було дітей, фотографія котрих завжди стояла на тумбочці поруч.
Вона днями лежала одземком, заплющивши очі, і слухала, як напливає глухоніма велетенська тиша – її порушували хіба придуркуваті горобці, що прилітали час від часу і вовтузились та цвірінчали за вікном.
Їй видавалось тепер, що лишається вона одна-однісінька на всенькому світі, лишається тільки її біле, иинаросток у льоху, що давно не бачило сонця, немічне тіло наодинці із грізною хворістю, що чаїлася в тому тілі.
Настав день операції.
Вона здригнулась, коли біля ліжка, ледь скрипнувши, спинилась каталка. Вкрита каталка була простирадлом холодної, як сніг на морозі при місяці, відлякуючої білини.
— Ми повеземо, — сказала сестра із здивованими очима.
— Я сама, — сказала Галина Гордіївна.
Їй негадано заманулось самій пройтися, може, більше уже, ворухнулася в’яла думка, самій не прийдеться, звідси рідко виходять, частіше ногами вперед виносить.
Порожня каталка повільно котилась довгим й лунким, мов тунель, коридором, опустивши голови, сестри й вона понуро за нею брели, як за домовиною одинокого і бездомного, без близьких і родини покійника.
В передопераційній, яку навпіл по підлозі ділила червона риска, лікар недбало подав журнал.
— Розпишись, що згодна на операцію.
Холодною рукою Галина Гордіївна взяла від нього білу кулькову ручку, а лікар байдуже відвернувсь до вікна.
І те, як він відвернувся, заклавши руки за спину та знічев’я узявся підгойдуватися на носках, їй черконуло найбільше душу. Вона навіть подивувала цьому — і яке їй тепер, здавалось, до того діло, вона одна уже, одна-однісінька. І все ж противилось щось та бунтувало в душі, вона ще ж людина, навіщо з нею отак…
Галина Гордіївна узяла кулькову ручку і вистиглою обезкровленою рукою намірилась ставити підпис — намірилась і не змогла. Її руки невтримно тремтіли, кулькова ручка, ледь торкнувшись паперу, підстрибувала бороною на невиробленому полі; здивована Галина Гордіївна, зібравшись уся у жменьку, у кулачок, спробувала ще раз, однак руку, шо тряслася, мов у пияка з немилосердного похмілля, марне було підкорити волі; відчуваючи, як червоніє нестримно із сорому, вона вдалася на хитрість, поклала й притисла щомоці лікоть, проте й хитрість лишалась безсилою — кулькова пластмасова ручка в льодяних закорцюблених пальцях стрибала і витанцьовувала, немов у неї вселилась жорстока й глумлива, нелюдяна сила.
— Однаково не підпишеш, — озвавсь із зловтіхою лікар, не повертаючи голови і все ще підгирцуючи на пальцях. — Там подивись, не одна ти хоробра така… Став хрестика.
Погляд її мимоволі ковзнув журналом. І справді, навпроти більшості прізвищ значились хрестики, лише деінде стояли чіткі і впевнені підписи — ніколи вона і нікому не заздрила, а тут: чи не вперше позаздрила людям, невідомим своїм побратимам в біді, які і перед червоною рискою, перед дією межею не зігнулися та не вичахли.
Душа її бунтувала, опиралась приниженню й зверхності цього лікаря з довгими, як в орангутанга, рудим волоссям зарослими дужими руками, опиралась безвір’ю і глухоті здорової людини; та все ж вона пересилила себе і поставила хрестик і, важко зітхнувши, шкрябнула дві перехрещені і тремтливі карлюки.
Галина Гордіївна поклала ручку і подалась було до червоної риски, але в якусь мить завагалась і, зустрівшись очима з лікарем, що, нарешті, обернувся обличчям, мов спіткнулася об невидиму перепону.
— Може, вернешся? — кпилися тютюнові очі. — Не пізно. Чи комусь в палаті щось хочеш сказати?
— Хочу на фотографію діток глянути, — видихнула вона.
— Принеси, — кивнув санітарці.
Галина Гордіївна сама не знала, чому так любила цю стару фотографію. Давно, ще сини були зовсім малими, виїхали сім’єю на лісове, задумане поміж сосен озеро, і менший впіймав підлящика, перший рибальський трофей у житті. Так і лишились на карточці — на жилці б’ється й підстрибує рибина, вигинаючи пружно спину і зблискуючи проти сонця лускою, горять очі у меншого, а старший з відкритим від подиву ротом, розпростерши кумедно руки, ловить і ніяк все не може впіймати здобич. Кожного разу в палаті, як гляне тільки на фотографію, Галині Гордіївні спливало на пам’ять те надвечір’я, знов звучав дітей дзвінкий сміх, і бачила рибину, шо відчайдушно билась і боронилась, виляскуючи хвостом, над багаттям знімався бузковий дим — із імли часу, мов із диму того багаття, верталися далекі вже, молоді безтурботні літа; і легшало Галині Гордіївні, пригасала у грудях невсипуща жарина, і ставала тугішою жилка, що в’язала її із життям.
Санітарка принесла фотографію.
Галина Гордіївна довго і гірко дивилася, але цього разу чомусь рибина вже не билась, дим утратив свій колір і незрушно завмер, не лишалося більше полиску сонця на хвилі, що скидалось, гойдалось, кришилося, грало й іскрилось, а залишився тільки зжовтілий і потрісканий глянець давньої фотографії із альбома.