Покруч – Іван Корсак

— А можна буде мені… чи хоч інколи можна буде, – сидячи на лавочці, Ніна все терла холодною долонею праву скроню і неосмисленим поглядом дивилася на котеня, що гралося біля ніг: котеня вистрибувало і пустувало, грізно вигинало спину і їжило шерсть, а то ганяло лапою вилущеного каштана, мов хокейну шайбу. — А можна хоч інколи приїжджати, бодай глянути на дитину?

Ліда Григорівна мовчала, тримаючи Ніну під руку, і лиш легенько і розуміюче стиснула її лікоть.

Тепер Ліда Григорівна мала знову ким опікуватися відчула себе комусь потрібною, із звичною вправністю металася по магазинах, носила оберемками апельсини, компоти, цукерки, займала чергу в кількох місцях і перебігала з черги у чергу; тож небавом у Ніни росли припаси, наче збиралася лишатися тут на довгу полярну зимівлю. Єдине, що передумала і, повагавшись, не віддала вона Ніні — волоські горіхи. Від них, казали жінки, молоко прибуває вельми, не стримається, гадалося, Ніна і погодує дитину; а коли мати дасть груди хоч один-прежадинний раз у хапливий рот немовляти, залоскочуть її соски малесенькі голі десна, лизне язичок і струмом прошиє щем рідної крові, та мати ніколи уже не віддасть дитини.

Ліда Григорівна їла горіхи сама.

Ніколи вона не любила їх, силоміць тепер в душу вбивала, бо оповідали якось, від них набрякають груди навіть в жінок, що не родили, і траплялося відсисало маля; вона жувала як тріску, як прісне дерево, і час від часу, таючись, обманюючи і соромлячись сама себе, пробувала ненароком рукою груди, ждала звичного для когось, а для неї недосяжного чуда.

Ліда Григорівна певна була, що вродиться дівчинка, і тільки дівчинка, бачила навіть її, але більшенькою, років отак на чотири — вона бігла до неї, весело сміючись та зблискуючи округлими колінцями, і білі великі банти над смаглявою голівкою змахували легкими крилами.

Три дні Ліда Григорівна не приїжджала, а приїхала перед днем, коли Ніна, як не раз мало не на пальцях рахували вони і вираховували, повинна родити.

Вона зіткнулась раптово із Ніною, завернувши за ріг родильного, зіткнулась не так із нею, як із сполоханими її очима, широко розкритими не стільки від несподіванки, як від страху, непідробного і непересильного, від якого одерев’яніло її обличчя, скувало усю, взяло кригою.

«Що бо то вдіялося, — подивувалася тому ляку Ліда Григорівна, і чорна думка звивистою блискавицею змигнула у голові. — Викидень…».

Вони довго стояли отак у заціпенінні, і першими в Ніни послухались очі, послухались і опустилися.

— Пробачте уже, — розвела руками вона, розвела незграбно, немов розгинались вони так важко, з натугою, і показала на хлопця у формі солдата поруч. — Петро.

Руки її, прийшовши у рух, тепер не могли спинитися, вони хапливо шукали притулку в кишенях халата, опускалися вниз в сподіванні пристанища й спокою, ховались навіть за спину, аж доки вона не зімкула пальні замком на грудях.

— Ми ще до армії з ним дружили… Він дізнавса якось, що тут я, тут отака, — вперше і важко, наче на півдорозі, передихнула. — Вчора завіз до своїх батьків, не сказав, що дитина від іншого, сказав, що я приїжджала до нього в частину… І дитя, сказав, не віддасть нікому. Пробачте уже…

Вони пішли непідметеною від опалого листу доріжкою, а Ліда Григорівна ще довго дивилась услід, як віддаляються й меншають їхні постаті на алеї із старовинними ліхтарями і двома рядами обабіч давно вистиглої горобини. Після сирої імлистої ночі брався приморозець, легкий і делікатний, і від рясних стигло-червоних кетягів, які чомусь не впорали санітарки і не встигло розфарбувати птаство, над алеєю, здавалося, стояв рожевий гуман; м'яко відсвічували крапельки роси, примерзлі до кожної ягідки, і від поруху вітру чи коли перестрибне з гілки на гілку синиця, вони, гойднувшись, тихо дзвеніли, вдаряючись мерзлими боками, і над алеєю, над деревами, що загадково світилися, стояв легкий передзвін, віщуючий зиму, поминальний по осені, по опалому листу, по ще одному прожитому рокові.

ПРЕДСІДАТЕЛЬ

Минулої ночі, під самісінький досвіток, їй приснився сон, що тільки роз’ятрив і так уже зболену, всохлу на корені душу. Начебто заходить Миколка до хати, вішає шапку у кутку, де завжди вішав, сідає край столу і довго дивиться на неї, дивиться якось докірливо, а вона ніяк не може здогадатися, чим же невдоволений син.

— І чого ви, мамо, того меду не їсте, — нарешті говорить Миколка, хмуриться і, як то він умів, кумедно збирає поміж брів складки, мов хоче розсердитися, тільки воно в нього ніяк не виходить, і мати відразу ж впізнає синову вдаваність.

Ганна лежить і мовчки дивиться на синювату від досвітнього світла стелю, боячись ворухнутись і розбудити чоловіка. Хай би він уже поспав, камінь на його душі не легший. Вона скоса, не повертаючи голови, зиркнула на чоловіка, на його зів’яле і посіріле лице, що взялося гіркими зморшками, як береться тріщинами у тривалу і немилосердну спеку земля. Півроку уже, як вони похоронили сина, і осталися вдвох у своїй новій і без того великій, а тепер немислимо величезній, страхітливо спорожнілій хаті.

І коли будувалися, і як стали жити, вона була для них завжди в радість, в ній Ганна тішила себе онуків діждатись та голову прихилити на сиву старість. Зараз же хата стала щоденною мукою, від кожного слова, навіть найтихіше мовленого, вона глухо відлунювала бездушною пусткою і в тому відлунні їй не раз вчувався і жахав Миколчин голос. Ні, вона не боялась сина, як бояться мерця, то було б протиприродно і вона стидалася б самої такої думки, просто голос той жив у ній самій як матері і, вимучена горем і болем, вона боялася швидше самого болю.

— Ой, сину, сину,— ворушила порепаними, білими губами, — та я ж до того меду й раніше ласою не була, а тепер, мабуть, і зовсім заціпить. Ганна лежала і думала, що може значити той сон. Попораюсь, думала вона, і знову занесу баночку меду на могилу, як водиться у їх селі. За давнім тутешнім звичаєм, що зберігся з незапам’ятних, чи не язичеських іще часів, ідучи на кладовище, люди завжди замотували у вузлик якийсь харч, здебільшого той, що любив за життя покійник.

Цілу ніч падав тихий сніг, і коли Ганна, вирядивши на роботу чоловіка, прийшла на кладовище, то здалося воно, неприбране з осені від опалого листя і тому якесь занехаяне, несподівано урочистим і святковим у своїй незайманій білині. Пишні снігові шапки важко лягли на верховіття дерев, вгинаючи своєю вагою розмашисте гілля сосен, що швидко вкоренялися і гнали вгору на тучній кладовищенській землі, лежали на плечах хрестів, наче еполети застиглого дерев'яного воїнства; глибокий, м'який, аж пружинив, сніг заліг і поміж могил — понови не встигли пропечатати навіть пташині сліди. І все ж, на подив Ганни, хтось приходив сюди уже раніше неї. Лапаті, очевидно, відбитки чоловічих слідів петляли поміж могильних горбів, мов хтось бродив тут просто прогулюючись, без певної цілі й потреби. Обминаючи стару, порослу зеленим мохом, капличку, із зсунутою набік покрівлею, мов набакир надягнутою шапкою, що придавала каплиці непристойно легковажного, неспівмірного з призначенням вигляду, Ганна мало не зіткнулася з якимось чоловіком у старому, заношеному кожусі і з ляку та несподіванки аж присіла. Чоловік той теж сторопів, і на якусь мить в його сивих старих, мов вимерзлих на морозі очах, промайнув переляк, але тільки промайнув і знову згас, сховавшись за пеленою застиглої байдужості. «Предсідатель! — впізнала Ганна. – Чорт старий, не на кладовищі кажучи. Не сидиться йому, тільки людей лякає». В селі, його всі так і звали Предсідателем, давно забувши справжнє ім'я — прикипіло де чоловіка словечко, пристало давно вже, літ двадцять тому, ще як головою колгоспу був, і ніякими обценьками ного не відірвати.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: