— Все, — сказала вона.
Злегка приплющуючи повіки, лікар довгим захмуреним поглядом подивився на неї, а тоді на журнал.
— Я ще розкажу, хто і як підписує, — мовив, мов чимось загрожував.
А далі був сон.
Вона падала в прірву, в бездонний, як безвість, колодязь із зарослими мохом слизькими цямринами; від безупинного лету перехоплювавсь подих, але страху не було – тільки тіло ставало легким напрочуд, невагомим, незалежним від світу, від круговерті його й суєти, незалежним від болю. Вона знала, що день, але бачила зорі, вони миготіли вгорі, в безкінечно високім кружечку неба, миготіли, спалахували, переливалися, і в міру гого, як все глибше і глибше летіла вона, меншав, мізернішав і віддалявся кружечок неба, а вродливі і доброзичливі зорі збігались докупки.
Весь цей час, все падіння її поміж вогких холодних стін, де заблукалися звуки, неприкаяно розгулювало і гоготіло відлуння, відчуття неминучості удару було нерозлучним із нею, та падіння тривало, а дно полишалось ще більш недосяжним і дальшим, ніж небо.
Коли розплющила очі, Галина Гордіївна стямилася не зразу — вона була в іншій, незнайомій досі палаті.
— 3 приїздом, — сказав лікар і засміявся виставивши напоказ рідкі й жовті, мов кволі і бляклі, перші шильця трави навесні, прокурені кривобокі зуби. — 3 приїздом із гого світу.
«Господи, — подумала втомлено і розбито, блимнувши чужим відстороненим поглядом. — Це створіння навіть посміхнутися здатне».
— Розкажіть, хто і як підписується, — несподівано вичавила із себе, мов останню зубну пасту із сплющеного, вже порожнього тюбика.
— Не сьогодні, — фуркнув і враз погасив, мов задув посмішку. — Ще буде час.
Вона почувалася сперш як виконана, позбавлена вологи й землі, з прив’ялим корінням щепа; але день за днем полишала її ота невагомість, коли падала в безвість, в бездомний колодязь із порослими мохом слизькими цямринами, — поступово вона, як те пересаджене дерево, починала, хай ще несміло, знову пускати коріння. І якось на обході вдруге Галина Гордіївна нагадала про підписи перед операціями і журнал.
Лікар непоспіхом розгортав тонометра, і руде волосся на його руках міддю зблискувало в променях весняного сонця, що скісно падало із вікна.
— Нікому досі ще не казав, ото вам мене смикнуло вперше, — від негаданого, неприродного навіть якось переходу на «ви», Галина Гордіївна аж розгубилась і двічі, немов школярка, кліпнула подивованими очима. — Майжі всі, хто не загубив самовладання, ставив підпис в журналі несхибно і твердо, — майже всі на операціях вмирали. І навпаки, кого тіпало, мов пропасницею, і замість підпису щонайбільше спромігся на хрестик, той виживав…
Він ковзнув тютюновими своїми очима по чорній стрілці, що побігла шкалою, а тоді здригнулась мерзлякувато і раз, і вдруге.
— Я питався у вчених мужів, багатьох питався, чому так, але певне ніхто не сказав. Те, чого ми не знаєм, вочевидь куди більше знаного досі.
— Нехай, може, й ваша правда. — сказала Галина Гордіївна, — але нащо ж так з хворими…
— Жорстокий? Грублю? — мідне волосся ураз наїжилось.
— Навіть тут на достоїнство не втрачається право.
— Не втра-ча-ється? — складаючи неспіхом тономета він розтягнув ображено слово, наче гумове. — Не все тут так просто. Коли на межі людина, перед отою червоною рискою, вона втрачає усе — радість і віру, подружні почуття, що десятками літ брались на злам ї не зламались, навіть вічний інстинкт материнства стає безсилий… Можна все відібрати в людини, неможливо — її достоїнство. І тут ви праві. Та коли людина боронить його, то боронить життя. Для лікаря тут останній шанс.
З яблуні навпроти вікна раптом злетів і всівся на підвіконня голуб, він крутнув головою, знехотя дзьобнув у скло, мов привітався, а тоді поважно пройшовсь підвіконням, наче міряв, скільки бо люди, що замкнули себе на зиму у кам’яниці, уділили світла собі і простору.
— І все ж то не гуманно, — сказала Галина Гордіївна
— Умгу, — мрукнув похмуро лікар уже з порога. — .Загребти у яму гуманніше.
Вона довго лежала із розплющеними очима і слухала, як злегка поскрипує під вікном стара яблуня та шаленіють сп’янілі від близької весни горобці, вона відчувала щось нове в своєму ще немічному, покраяному нержавіючою сталлю тілі.
Галина Гордіївна зиркнула скоса на тумбочку. Годину тому там було порожньо, зараз же стояла її улюблена фотографія. Щось таки трапилось, бо знову бачила вона не зжовтілий папір і витрісканий затертий глянець, ні, зараз знову запалом горіли очі її хлопчаків і билась на жилці, іскрилася проти сонця, вигинаючи спину, дужа пружна рибина, і чула вона, як лоскітно пахне дим, в’ючись та знімаючись в небо, і хлюпає, набігаючи, піниста хвиля у берег.
ВСЕ В ЯЛИНОЧКУ
А тепер оповім свою житуху, розпряжу трохи зв’язало – їхати ще далеко. Ліпити горбатого і лапшу на вуха вішать не буду, зустрілись в вагоні випадком і розійдемось, чого ж тут крутити вісімку.
Торгувала я. Лавка така собі, стійло нехитре, бляхи на груди не вчеплять і бабок стовпом не наживеш, тільки блошки мідні бряжчать у долоні.
Одне добре — начальник великий навпроти жив. Поважний такий, ведмідь, як у колонії в нас балакали, вулицею йшов — розступалися, а хто херувим, заяча кров, то й взагалі у найближчий провулок гвинта давав. Вітався він, не спам’ятаюсь напевне, чи то з двома, чи аж навіть з трьома у цьому містечку, з рештою — лиш очі отак примружить, мов кіт перед тим, як лапою після себе загребти. Мені то завше, бувало, кивне, майже як прокурору, трохи лиш хіба менше. Лавка, звісно, навпроти його лігва була.
У ту лавку дефіцити усякі завозили, смак один — ікри, пам’ятаю, дадуть завбільшки з мисливський шріт, рибки червоної там, апельсинчиків крутобоких.. Жихтарила я собі потихеньку, жила-поживала, як в бога за пазухою, пакуночки іменні начальникам лаштувала.
А начальники навколо мене мухами крутяться, лазурики отакі, лагідні і сердечні. Весело вельми бувало, як народу у лавці повно, а вони пакуночки ждуть, підморгують непомітно і на мигах показують; очі в самих підсолоджені і прохальні, жалібні очі. Шкода мені їх ставало.
— Громадяни, — до черги кажу, — розступіться. Тут по замовленню попередньому, прогресивна торгівля.
І шихну в руки пакунок.
Черга іскри очима креше, блискає із-під лоба, бо сказати, звісно, не сміє. Ну, а шишці якій, скажімо, начу міліції, то вже пакуночки особливі, з чорного ходу, вечірком десь, як циганське сонце зійде.
Перш я собі і крихти не брала, тремтіла, як місячне кошеня над цюрпалком ковбаски, лиш побожно дивилась на кожного тамтешнього туза — як же, то са-а-м… Навіть коли прокурор, забираючи пакуночок із підсобки, залицявся і м’яв мене межи ящиків, то й то лиш злегенька відгрібалась, з острахом дивлячись на баранячі очі його, що липли і клеїлись.
Журно стало моїм клієнтам, як загалділи кругом та загалдикали, по-риб’ячому зацвірінчали кому і що заманеться — гласно тепер цвірінчали. А мені однаково, мені все в ялиночку. Рівність то рівність, як така тепер вийшла вказівка, то я рівні усім пакети у підсобці у целофан пакую.
Добра робота, люди, тільки свист у кишені, а тут засвербіло фарсу, заманулось пожити… І заїла мене нудьга, зелена й тягуча — одним, бачте, багато можна, а мені чомусь зась.
Тут, як на те, подруга із бази під’юджує.
— Банку ікри — матимеш спорткостюм. Імпортний шик-модерн, мейд ін не наше.
Важко зітхаю, стражденно.
— Де ж ікри тої взяти, — ганяю гусей, мов такий уже я недотямок. — Все розписано по пакуночках.
Але ж свербить мені шик, смоложить.
Йду в аптеку до знайомої давньої:
— Дай-но тари, — кажу, — баночок отаких манюсіньких.